Родичі - Моріц Жігмонд
В свою шахту він вірив, яК у бога. І був переконаний, що в неї велике майбутнє—-адже вона дає чудове вугілля!.. Ти тільки глянь, племінничку, я привіз із собою шматок, щоб показати тобі...
Дядечко Берці вийняв з кишені якийсь пакунок, розгорнув і простяг Пішті шматок чудового антрациту.
— Ось що я тобі привіз, племінничку! Це тобі мій подарунок. Поклади його на свій письмовий стіл і милуйся. Це наша рятівна зірка. Зірка, яка світить всьому роДові Коп'яшів. Бачиш, як блищить? А золоті прожилки бачиш? Глянь, яке воно чорне, яке міцне та важке! Може конкурувати з найкращим пруським вугіллям. Наше вугілля, навіть несортове, краще за шалготор'янське К Так, так! Бери його, племінничку, бережи й пишайся ним. Показуй усім і кожному, хто розуміється на вугіллі. Віддай на хімічний аналіз, нехай його палять і випарюють у колбах, випробовують на нагрів, очищають,— бо я повинен знати, чого варте це вугілля...
Пішта роздивлявся: вугілля справді було дуже гарне. Одну лише ваду воно мало: дядечка Берці.
Коли б цей шматок показав Пішті хто-небудь інший, він би йому повірив. Однак у руках дядечка Берці він викликав настороженість. Пішта роздивлявся вугілля з усіх боків, крутив і сяк, і так: нарешті поклав на стіл.
— Ні, ти його не відкладай, племінничку, не відкладай! — вигукнув дядечко Берці.— Не випускай його із рук, якщо боїшся бога. Це — наш порятунок, племінничку! З його допомогою ми знову позолотимо герб Коп'яшів... Одначе, стривай — розповім що ж було далі... Одне слово, у коваля є шестеро синів. Він дав їм можливість
1 Шалготор'ян — велике родовище кам'яного вугілля в Пів-нічно-Східній Угорщині.
учитися, проте жоден не став майстром. Один служить писарем, другий у земельному відомстві, третій пішов у гайдуки !. Всі — освічені... І їм уже не до ковальського молота. А тут оця історія із шахтою. Брати ніяк не могли домовитися щодо поділу спадщини, і один із них вирішив звернутися до мене, як до стряпчого, за порадою.
Дядечко Берці вийняв носовичка й почав витирати чоло.
— А мені, племінничку, тільки цього було й треба. Побачив я оцей шматок та й сказав собі: "Калач... це наш Калач..." Навів довідки, глибоко познайомився із справою, підрахував і подався до свого шуряка Антала. Він чоловік метикований, постійно служив управляючим маєтками... Скінчилося тим, що ми теж вступили в це діло, вся сім'я... Щоб багато не говорити, скажу одне: ми всі разом заснували акціонерне товариство. Щодо синів коваля, то ми з ними розрахуємось якоюсь дрібницею, а шахту запустимо на повну потужність. Розпочнемо видобувати вугілля... Такі-то справи, друже Іштван, нарешті і моя голова знайшла собі застосування.
— Прекрасно, дядечку Берці! Вітаю тебе.
— Мене вітаєш? Це я тебе вітаю, любий мій племінничку! І вітаю тебе від щирого серця, бо ти єдиний із усього племені Коп'яшів, який зробив справжню кар'єру за останнє сторіччя. Ти ж став обер-прокурором міста Жаратнок! Розумієш, що це значить і хто ти є?.. Особливо, якщо познайомишся ближче зі справою й візьмеш у ній участь... Міста зараз мають багато клопоту з паливом. Скрізь не вистачає палива. Картелі нав'язують містам найгірше вугілля в світі, а платити треба високу ціну... Мені, племінничку, поки багато замовників не треба, вистачить Жаратнока. А потім...
Пішта мовчав, уникаючи дядькового погляду.
— Це не в моай компетенції,— сказав він нарешті.
Гайдук — тут — сільський поліцейський.
— Не в твоїй компетенції? А в чиїй? Одного твого слова досить. Поговори з міським управлінням комунального господарства. Скажи єдине — нехай вони випробують це вугілля. Нехай для проби замовлять його на шахті. Я згоден задурно-дати вагон вугілля, щоб місто випробувало, чи придатне воно, скажімо, для опалення театру. Коли не придатне — я не візьму з них і філера. Нехай випробують його на всіх підприємствах міста. Якщо можна використати — добре, якщо ні — не скажу ні слова.
Пропозиція дядечка Берці була для Пішти, який досі ніколи не займався комерційними справами, незбагне-ною.
— Не можу нічого зробити, дядечку Берці, не можу,— нерішуче сказав Пішта.— Це не входить у коло моїх обов'язків, і мені не хотілося б використовувати моє становище, щоб робити якісь сумнівні торгові ґешефти.
— Ти що, з глузду з'їхав, племінничку? — вигукнув Берці, і обличчя його враз змінилося.— Ти збираєшся викинути у вікно купу золота!.. Адже ти теж людина! І дітей маєш; про них теж треба потурбуватися... Можу запропонувати тобі з усього замовлення двадцять процентів. Якщо замовлення складатиме сто тисяч пенге, на твою долю припаде двадцять тисяч, друже мій, тепленьких, готівкою! Кругленька сума! Невже ти відмовишся від таких грошей, дурнику. Я нацькую на тебе твою ж власну дружину і всю родину. Необхідно заснувати сімейне акціонерне товариство, і це врятує нас усіх...
— Але ж ти сказав, що воно вже засноване.
— На папері. Однак щоб практично здійснити це, треба дістати замовлення і мати можливість його виконати. За нинішніх важких умов гроші не робляться із повітря, якщо навіть задумана справа прибуткова. Але якщо е таке замовлення — вважай, діло зроблене. Тоді у нас буде стільки грошей, що ми не знатимемо, куди їх подіти. Сам ти при цьому не вкладеш жодного філера: ми візьмемо шахту на себе і налагодимо видобуток вугілля разом із моїм шуряком Анталом. У тебе не буде ніяких турбот: прибуток у кишеню — та й гайда!.,
Пішта слухав старого з великою неохотою. Все життя дядечко Берці снував абсурдні плани, і зараз Пішта гарячково розмірковував над тим, як знайти рятівні фрази, за якими можна заховатись від цієї несподіваної бурі.
За традицією, що існувала в їхній родині, критикувати її членів не годилося: хто ж і пожаліє, як не родичі! Так виховували Пішту, така була мораль його матері. Тому він зараз мовчав і слухав нескінченні теревені старого.
-Коли Ліна заходила у кімнату, дядечко Берці відразу переводив розмову на інше. В нього завжди було що розповісти про когось із членів родини. Він знав усіх, зустрічався з усіма і, здавалося, був нашпигований усілякими цікавими плітками.
— А чи знаєте, дядечку Берці, хто першим поздоровив Пішту? — з тонкою посмішкою запитала Ліна.— Дядько Лайош!
— Який Лайош?
— Лайош Бажаї.
— А це ще хто?
— Ваш брат, дядечку Берці.
— Бійтеся бога — що ви маєте з ним спільного?! Дайте йому один пенге, хай він іде під три чорти... Бо ж то такий пройдисвіт, яких світ не бачив!
Ліна й Пішта мовчали, ледь стримуючи усмішку.
— А що він просив? — спитав дядечко Берці, жуючи смачні шматочки м'яса.
— Одяг.
— Ви, звичайно, нічого йому не дали?
— Чому не дали? Дали.
— Ха-ха! Та ви тепер не здихаєтесь його, Одягнеться і сяде вам на шию. Який одяг ви дали?
-— Стару Піштину угорку.
— Кепські ваші справи! Завтра ж він піде до єпископа. В нього манія: мовляв, його слід було виховувати й навчати на попа. Ми ніколи не дарували йому чорного одягу: бо тільки-но вдягнеться в чорне — починає вчащати до попів і компроментувати нас перед усім світом. Друже мій, із родичами треба бути обережним...
— Це він уперше звернувся до мене з проханням,— тихо сказав Пішта.— Досі він ніколи ні про що не просив, навіть листів не писав...
— А чого йому було до тебе звертатися? Адже він не чекав...
Пішта якось дивно глянув на дядечка Берці. Власне, дядечко Берці теж до цього часу ніколи не звертався до нього.
Старий не збирався нікуди йти, залишився й на вечерю. Почав гратися з дітьми і сам захопився забавами, як дитина. Дядечко Берці любив дітей і знав як прихилити їх до себе. Хлопці скочили йому на плечі і вмостилися там, немов-горобчики на дереві. Старий розповідав про свої молоді роки й пригоди, які з ним траплялися. Навіть Ліна часом усміхалася і признавалася собі подумки, що дядечко Берці — дуже веселий і приємний чоловік.
Наступного ранку старий поїхав. Пішті й Ліні сподобалося, що він не прагнув побачитись з ким-небуть у місті і повсякчас був із ними. Коли вже прощалися, він звернувся до Пішти:
— Племінничку, чи не знайдеться у тебе двядцяти пенге?
— Двадцяти пенге?
— Та я розтратився трохи. Проте, як немає — не біда, обійдеться... До речі т^— ти не забув про справу з шахтою? Подумай про це гарненько. Наступного тижня знову буду в цих краях, зайду до вас. Квапитися з цією справою особливо нема чого, однак і зволікати не слід... Звичайно, ти ще недавно на своїй посаді... Але віддати через управу цей шматок вугілля на дослідження ти все ж таки б міг. Я дуже зацікавлений в тому, щоб знати офіційну думку з цього приводу... Якщо думка буде схвальна — можна дещо починати... Звичайно, пора вже пізня, листопад; добрі господарі давно вже запаслися паливом на зиму. Але слід подумати й про майбутнє. Гроші згодяться й тоді... Треба підготувати грунт.
. Пішті дуже хотілося дати дядечкові Берці хоч скільки-небудь грошей, але в нього справді не було в кишені жодного філера, а просити в Ліни він не наважився. Намагаючись виправдатися перед дядечком, він пробурмотів, що дружина, мовляв, у нього... те й се... хай іншим разом... Він ще і сам не знає, як підуть справи, як усе буде...
— Ну, то я поклопочуся, щоб була складена офіційна пропозиція від імені управління шахти, і надішлю тобі,— сказав дядечко Берці.
"Управління шахти!.." — подумав Пішта і вирішив, що про це вугілля він більше з дядечком Берці не розмовлятиме.
— Чого він домагався від тебе? — спитала Ліна, випровадивши гостя.
— Нічого!
— Як-то нічого? А про що ж ви балакали?
— А так,— трохи ніяково усміхнувся Пішта.— Він викладав мені одну із своїх "великих ідей". Є шахта, з якою він зв'язаний якоюсь справою. Напевно, агент...
— Ну і все ж таки, чого йому треба від тебе?
— Він хоче дістати замовлення від міста.
— Господи, Пішто, невже ти встрянеш у цю справу? І на гадці цього не маю.
— Будь обачний, мій любий, бережись... Він старий осел, та й годі. Не сприймай його слів надто серйозно...
Пішта мовчав, і Ліна, похопившись, що мова йде все ж таки про рідного Піштиного дядька, пом'якшила тон. їй не .хотілося ображати чоловіка.
. — Я не кажу категорично, бо, власне, не чула вашої розмови... Однак знаю: словам дядечка Берці не можна вірити...
— — Звичайно, ні... Він залишив шматок вугілля, щоб я віддав його на аналіз.
— Цікаво, де він його роздобув? Певно, на якійсь залізничній станції заіїхнув у кишеню...
Ліні ці слова здалися смішними, однак Пішті її жарт не дуже сподобався.
IX
А життя тим часом пливло своїм плином.
