Родичі - Моріц Жігмонд

А тут... Яка платня в обер-прокурора? Либонь, не дуже велика...

Ліна витерла сльози. Пішта похмуро глянув на неї.

— Послухай-но, треба ж комусь працювати й на цій посаді...— пробурмотів він.

— Та знаю. Якщо навчишся спритності в тих... Тоді й про тебе скажуть: "І він почав..."

— Хіба обов'язково треба бути великим шахраєм? Обер-прокурор може займатися адвокатською практикою; при укладенні договорів йому теж належить окрема

винагорода... Ніхто не примушує його жити на одну платню. Щось іще перепадатиме...

Ліна глибоко й тяжко зітхнула. Незбагненний жах поступово охоплював її. Якщо чоловік піде вгору, вона залишиться позаду... Це вже напевно. Серце в неї болісно стислося, коли подумала, що Пішта може вийти з-під її впливу... І Ліні стало жаль їхнього життя — такого тихого, спокійного.?. Хоч і скрутно жилось на платню дрібного чиновника, однак жінка відчувала якусь упевненість, немов їхнє гніздо було звите на міцній скелі...

Тим часом Пішта, напіводягнений, пішов до їдальні. Там на нього чекала ранкова кореспонденція, і він одразу почав відкривати конверти. Скільки поздоровлень! Кожне нове прізвище викликало усмішку. Всі ці люди чогось сподівалися від нього. Були тут поздоровлення від учителів і викладачів середніх шкіл. Однак були й такі доброзичливці, яких Пішта майже лякався — хто зна, чого вони хочуть... Він перебирав листи, нашвидку перебігаючи їх очима. Гучні слова, високомовні фрази: "Справжня доброта завжди знайде винагороду..." Або ж: "Гордість і слава міста...", "Заслуга і справедливість..."

Власне, конверти були вже розпечатані, бо Ліна мала погану звичку сама відкривати всю його кореспонденцію. Вона казала, що між чоловіком і жінкою не повинно бути ніяких таємниць.

Пішта взяв у руки наступний лист, Ліна тої ж миті обізвалася:

— Цього листа, любий, можна й не читати.

Ти ба!..

Пішта розгорнув його.

Лист був із села, від дядечка Лайоша, брата Пішти-ної матері. Вже років із десять як не було від нього вістки.

"Милий і любий небоже! — писав дядечко Лайош.— Тільки що довідався з будапештських газет, як тобі пощастило. В мене справи кепські, а в тебе, як видно, все

2 Жігмонд Морщ

33

гаразд. Від імені всієї сім'ї Коп'яшів вітаю тобе. Хай бог тебе благословить".

Далі дядечко Лайош повідомляв, що якби він мав пристойний одяг, то неодмінно приїхав би особисто поздоровити Пішту, тим паче, що у нього є в місті справи. Однак про поїздку нічого і думати, бо його одяг зовсім зносився. Чи не знайдеться в Пішти якоїсь зайвої сорочки чи штанів? Хай Пішта зглянеться над ним і передасть одяг чоловіком, який приніс цього листа. Сам він за нинішніх обставин приїхати не може, хоч і дуже хочеться йому обійняти свого найулюбленішого небожа... Син його, Еле-мир, дарма що закінчив консерваторію, влаштуватись на справжню роботу не має змоги. Бідолашний хлопчина змушений заробляти на життя грою на скрипці в кав'ярні, щоправда, в оркестрі, який зветься квартетом. Хай йому чорт з такою музикою! Якщо Пішті вдасться влаштувати хлопця на роботу в міську філармонію — адже тепер він став впливовою людиною,— то господь благословить його за добрий вчинок... І хай любий небіж передасть сякий-такий одяг з тим чоловіком, а в кишеню пальта не забуде покласти двадцять пенге, бо поросята поздихали, а в селі така бідність, яку годі й описати і т. ін.

— Оце так дядечко Лайош! — обережно мовив Пішта.

Він знав, що Ліна теж має цілу купу небожів, і вимовив ці слова їй на догоду. Однак на серці потеплішало: один із родичів уже обізвався... Перший... Пішта згадав дитинство. Дядечко Лайош, наймолодший серед братів і сестер його матері, дуже любив малого Пішту, частенько бавився з ним, розповідав йому казки. Він був великий вигадник і веселун, грав на кількох музичних інструментах, гарно співав. Дядечко Лайош умів робити все, але не вмів єдиного — жити в достатках...

Який би костюм віддати йому, щоб Ліна не нарікала?..

— Добре налагоджена інформація в дядечка Лайо-ша...— сказав Пішта.

— Атож,— кинула Ліна.

...Пішта пішов у ванну, де довго плескався, пирхаючи від задоволення, а потім поголився.

_ Той чоловік тут чекає? — спитав, виходячи із ванної.

— Еге ж, чекає,— відповіла Ліна.

— Оце так дядечко Лайош!.. То що ж йому передати? Скажи, серденько, чи є в мене такий одяг, без якого я зможу обійтися. Драпове пальто хоч і старе, але мені шкода його віддавати. Мисливський костюм уже добре виношений, але саме цим він і цінний... Як його віддати?..

Ліна мовчала.

Пішта взяв портфель й почав копирсатися в ньому, гортати папери. Аж раптом вигукнув:

— Можна віддати мою стару домашню угорку К Дядечко Лайош невисокий і худорлявий, а я вже десять років не вдягаю її, бо не налазить. Перекроювати на жакет не варто — жакети вже вийшли з моди. Та й міль її жере...

— Ну що ж, віддай,— сказала Ліна, зітхнувши.— Хоч не займатиме місця у шафі...

Пішта відклав портфель, вийшов у передпокій і відчинив шафу, яку Ліна дістала у посаг од тітки. Величезна шафа не пасувала до модерних меблів, однак була дуже містка. Пішта зняв із вішалки в лівому кутку старий костюм і почав роздивлятися. Мабуть, і його можна віддати, бо висить, як ота висхла овеча шкура на горищі... Міллю не побитий, це добре. Адже Ліна повсякчас дбає, щоб одяг не їла міль...

— Де той чоловік?

Пішта вийшов на кухню. Чоловік сидів на табуретці в покірній і догідливій позі.

— То це ви, друже, приїхали від високоповажного пана?

Національний одяг.

2*

35

Чоловік підвівся.

— Еге ж.

— Ну, і як він там?

— Та, прошу вас, живе помаленьку,

— Чи є у вас яка-нёбудь торбинка?

— Та нема.

— То в чому ж ви понесете?

— Не знаю...

— Як же це ви, друже, нічого не прихопили... Ну, нема ради — в мене на горищі є старенька валіза. Юлішко, люба, принесіть її.

Пішта обернувся до дружини:

— Ця валіза — ще студентських років. Дуже стара. Я ніколи з нею не подорожую. Можна віддати — не жаль...

Пішта був дуже задоволений, що Ліна йому не перечила. Глянувши на настінний годинник, він вигукнув:

— Що це? Вже пів на одинадцяту? Квапливо поцілував дружину й вийшов з кухні. Опинившись на подвір'ї, Пішта раптом подумав, який

трухлявий та старий їхній будинок. Подвір'я вимощене бруківкою; по ній на вулицю стікає брудна вода.

11

Дивно, що Пішта, розповідаючи Ліні про те, як провалився на виборах Макроці, навіть не згадав про Вагнера, секретаря міської управи. Вагнера теж заболоту-вали через відому всім історію з побудовою міської каналізації. Він був замішаний в махінаціях Балатіні, але йому вдалося вийти з води сухим. На ту канілізацію було витрачено стільки грошей, що їх би вистачило на задоволення потреб усього міста, в усякому разі — його центру. Вагнера майже всі виборці викреслили з бюлетенів, "Цей — ще більший шахрай, ніж Макроці",— думали вони.

Пішта простував обережно, бо біля кожних воріт треба було переступити стічну канаву. Тільки в кількох місцях були перекинуті кладки.

Найближчим часом треба перебратися на якусь із центральних вулиць. Не може ж він і далі мешкати казна-де!..

Вулиця, на якій Пішта прожив стільки років, нараз здалася йому бридкою та смердючою. Звичайно, якщо вдасться дістати американську позику, тоді й каналізація буде. Від цього місто тільки виграє, бо будівництво обійдеться значно дешевше. Пішта усміхнувся і йому стало радісно від власної добропорядності та чесності... У всякому разі, він збереже таку суму, яку звичайно крадуть прокурори.

Незалежно від того, чи буде побудована каналізація, чи ні, з цієї вулиці треба перебратися. Вона дуже брудна та невпорядкована. Добре було б придбати власний будинок... Зараз ділянки міським чиновникам дають недалечко від лісу. Пішта якось уже казав Ліні, що не завадило б купити таку ділянку. Та й тесть міг би грошей підкинути... А тепер Пішта неодмінно купить будиночок! Як це чудово — господарювати в своєму садочку, садити фруктові дерева... А будиночок — трикімнатний... Ідеально. Ліна там .залюбки порядкуватиме. І виплатити буде не важко... Можливо, він купить навіть чотирикімнатний будинок, щоб мати окрему кімнату, хоч і маленьку...

— Сервус, сервус *, любий мій! — крикнув хтось гучним голосом, коли Пішта вийшов на головну вулицю, на кільце Франца-Иосифа.

Пішта здригнувся. Це привітався до нього директор Кредитного банку. Пішта, за звичкою, догідливо відповів на привітання. Адже Кардич був дуже впливовою людиною; посада давала йому неабияку владу. Він жив у розкошах: в його будинку вирішувались усі фінансові

1 Привітання.

справи. Досі Кардич ніколи не мав розмов із Піштою; хіба що в управі разів кілька перемовились двома-трьо-ма словами. Близького знайомства між ними не було: Можливо, ще ьчора Кардич не відповів би на його вь тання, в кращому разі, недбало підняв би капелюха...

Пішта відчув невимовну втіху від того, що директор банку так тепло й панібратськи трясе йому руку. Більше того! Не випускаючи його руки, Кардич вигукнув:

— Пішто, а моя жінка'каже, що її мати — уроджена Коп'яш! Ти це знаєш?

Пішта здивувався. Звичайно, він це знає: адже мати пані Кардич — донька Фердінанда Коп'яша... Не почувши відповіді, Кардич повів далі:

— Так, так із Веребеша, донька Фердінанда Коп'яша...

— Сидонія Коп'яш?

— Моя теща...

— Вона була двоюрідною сестрою мого батька...

— От бачиш!

Хвилинку вони дивилися один одному в вічі — так, мовби тільки зараз зробили це відкриття.

Фердінанд Коп'яш... Гм, Фердінанд Коп'яш... Найба-гатший поміщик у комітаті, або ж один із найбагатших... Великий пац... Такий великий, що завжди виїжджав чотирма сніжно-білими рисаками. Навіть родичі боялися вголос вимовляти його прізвище та ім'я. Цього пана обирали депутатом, він був один із найбільш довірених людей Кальмана Тиси; деякий час він був навіть губернатором. Проте як справжній сноб не мав ніякої охоти до цієї посади.

— Ах, Фердінанд Коп'яш! — першим обізвався Пішта.— Фердінанд Коп'яш із Веребеша...

Звичайно, він промовчав про те, що в їхній сім'ї Фер-дінайда Коп'яша звали не інакше, як "цей паскудний мерзотник". За сімейними переказами, Фердінанд Коп'яш після смерті діда приїхав до них своїми чотирма знаменитими рисаками й видурив у бабусі документи, які підтверджували право Піштиної сім'ї на частину бесте-редського маєтку.