Родичі - Моріц Жігмонд
Там, звичайно, було б важко ухилитися від запитань,— а оскільки він поки ще нічого не знає, то відкривати рота не слід. Воронь боже мати розмову із газетярем! Адже Пішта ще не дістав од бургомістра вказівок, як і що треба говорити...
Знову з'являється Імре Кеєк.
— Уже закінчують!
Тільки зараз Пішта подумав, що у всіх його сумнівах винен оцей молодик, який не сказав йому, з ким розмовляє бургомістр. А сам Пішта, чому він не спитав?..
Тут до нього підійшов Імре і завів розмову про вчо* рашню вечерю. Він теж був там і розважав усіх. Випив три бокали шампанського — один стоячи, другий сидячи, третій лежачи, усі вихилив одним духом і навіть не захлинувся.
Ясна річ, перед цим молодиком велике майбутнє на ниві адміністративної діяльності!
Чути дзвоник. Імре кидається до кабінету, за мить виходить і, не причиняючи дверей, запрошує Пішту.
Коли Пішта переступає поріг, серце в нього калатає так, мовби він заходить у лігво до лева.
— Сервус! — каже бургомістр.
111
Бургомістр, літній чоловік, невисокий на зріст, сивий, випещений, елегантний, сидів за столом, заглибившись у читання паперів. Стіл був величезний і громіздкий, як фортеця. До нього присунений ще один стіл із безліччю шухлядок. Ні на великому, ні на малому столах, крім кореспонденції, нічого не лежало. Бургомістр переглядав кореспонденцію й робив помітки на кожному листі. Під рукою до його послуг був цілий набір дзвоників; він повсякчас натискував то на одну кнопку, то на іншу.
— Сервус! — повторив він, поблискуючи порцеляновими зубами.— Сервус, любий мій, сідай-но, друже.
Але Пішта і далі стояв. Бургомістр так само гортав папери. Потім підвівся:
— Як, ти ще не сів? Кури, будь ласка! Дуже добре, Що ти зайшов; я чекав на тебе.
— Тисячу вибачень, високоповажний пане. На вулиці я зустрів Кардича і тому трохи запізнився. Він, так би мовити, мій шуряк...
Бургомістр звів брови: вони були куці й густі, однак не такі випещені, як борідка, а схожі скоріше на щіточку.
— Кардич... Із Кредитного банку?
— Атож.
— То він твій шуряк? .
— Шуряк. Його дружина — донька Фердінанда Коп'яша. Власне, для нас, угорців, така спорідненість — не дивина, високоповажний пане. Річ у тім, що Фердінанд Коп'яш був двоюрідним братом мого батька.
Бургомістр, нахилившись уперед, мовив:
— Та це ж чудово, просто чудово! — і поплескав його по плечі, немов би Пішті й справді випало незвичне щастя.— То сідай, коли твоя ласка.
У кімнаті стояли глибокі шкіряні крісла. Кімната була кутова; два ряди вікон виходили на вулицю. Пішта ще ніколи не сидів у цих кріслах. Досі, приходячи до бургомістра на прийом, він мусив стояти перед столом. І ось уперше він сидить у кріслі. Пішта відкинувся на бильце. Почуття було напрочуд приємне. Це не те, що чекати в приймальні, мордуючись сумнівами, змагаючись із бажанням усе кинути й негайно піти геть. А з такого крісла вставати не хочеться...
Пішта вибрав сигару й неквапливо, з насолодою закурив.
— Прошу, прошу. Як спалося після вчорашнього бенкету? Я, на жаль, мусив рано піти, бо дружина нездужає. Однак я чув, що бенкет був дуже вдалий, всі чудово повеселилися. Казали, що ти навіть танцював...
— Я? — здивовано перепитав Пішта.
Танці почалися досить пізно, мабуть, під ранок; він і не пам'ятає навіть коли саме, бо добре тоді захмелів.
— Так і має бути,— промовив бургомістр, і зуби його ще більше заблищали. Було щось дивне, навіть химерне в цьому поєднанні старечої попелясто-сірої шкіри з по-молодому білими зубами.— Так от, любий мій, хочу тобі сказати, що газета — це перш за все... передусім — газета... Публіку слід інформувати... Отже треба викласти програму... бо цього чекають.
Пішта уважно слухав бургомістра, боячись пропустити хоч слово. Говорив бургомістр дуже монотонно й безбарвно. А коли мовчав, то здавалося, що він — великий розумаха, дотепник і що слово в нього гостре, як криця. Але враження це миттю зникало, тільки-но бургомістр відкривав рота. Він говорив так, мовби жуйку жував, мимрив, м'явся, затинався, його було важко зрозуміти. Співрозмовники часом намагалися допомогти йому, підказати якесь слівце чи фразу.
— Треба бути дуже обережним. Жодного зайвого слова... Але ж ти, друзяко, чоловік розумний...
Що він іще скаже? Що відповідати? Але бургомістр замовк і почав смоктати сигару. Смоктав так, ніби хотів заткнути нею рота, щоб часом не бовкнути зайвого. До речі, з тими сигарами бургомістр завжди мав неабиякий клопіт. Він курив без мундштука, тож завжди гриз і жував сигару так, що вона ставала схожою на мокру ганчірку. В кутиках рота прилипали тютюнові кришки. Бургомістр їх не витирав, і повсякчас туди налипали нові. Його рот скидався на чорний закіптюжений казан, у якому блищали сніжно-білі зуби. Мимоволі спадало на думку, що кожного ранку служниця чистить їх спеціальною пастою.
Після тривалої мовчанки першим озвався Пішта.
— Каналізація...
Сказати ще щось він не ризикнув. Хто зна, чому він заговорив саме про це. Ага — вранці, вирушаючи з дому, він думав про будівництво каналізації...
— Так... це дуже добре... Це ракова пухлина нашого побуту,— скоромовкою сказав бургомістр.— Каналізація потрібна... дуже потрібна... тут ми відстали... було б добре побудувати... Навколо цієї справи слід створити відповідний настрій... однак багато противників... серед старших... бо кожен... лякається цих труб.— Похитуючи головою, він глянув Пішті у вічі й пошкріб собі потилицю.— Слід сказати їм... усе слід сказати... Це просто жахливо, що досі не маємо каналізації... Хіба що в центрі міста... А поки нема каналізації, не можна брукувати вулиць.:, бо перш за все треба прокласти каналізацію. Хіба ж ні? А вже потім брукувати...
— Слушно кажете, високоповажний пане!
— Ну, навіщо так? Називай мене дядько Бела. Я дуже радий... що Кардич твій шуряк... не можеш навіть уявити, який я радий...
— Він запросив мене на вечерю — в четвер,— мовив Пішта і додав: — 3 дружиною.
— Он як!.. У четвер... Там і зустрінемось... Твоя дружина...— бургомістр так закашлявся, аж почервонів.— Твоя дружина — вроджена...
— Сенткалнаї.
— Сенткалнаї! То вона з родини Сенткалнаї?..
— Так, високоповажний пане.
г— Дядько Бела...— поправив бургомістр і поклав на лікоть Пішті свою кістляву руку.— Дядько... Бела!.. Ну, а по-друге, реорганізація правового відділу... Чи не так?.. Про це теж слід сказати, оскільки правовий відділ не має авторитету... Слід перегрупувати... хто сидів за правим столом... того за стіл, що посередині... авжеж... бо тут потрібно створити правовому відділу авторитет... ха-ха, любий мій друзяко...
Пішта збагнув, що по суті ніякого перегрупування не повинно бути, хіба що про людське око...
— Я зрозумів ваші вказівки, високоповажний пане.
— Як homo novus !, ти нічим не зв'язаний — ні зобов'язанням шанувати, ні зобов'язанням щадити — нічим...
1 Нова людина (лат.).
Дуже радий, що наслідки виборів такі вдалі, бо, як по правді, то в нас іще багата неподобств... Усунення всіх аномалій, так, так, друзяко — це перший обов'язок нового обер-прокурора... Нам треба буде замінити кількох людей... призначити нових... Людина, яка давно працює тут, обплутана зв'язками та знайомствами, отже не може цього зробити, але нова... бо у зв'язках та знайомствах начальник відділу заплутується, як у павутинні., правда, друзяко? А в тебе руки вільні... Нова мітла у міській управі... це дуже добре, так, так, найкраще слово... мітла... це дуже добре, іншого й не треба, у цьому слові — все! Нова мітла, хе-хе. Нічого страшного не станеться, дорогенький. Гарне слово... нова мітла, хе-хе!..
— Гарне, високоповажний пане! Дуже гарне...
— Тс! Тебе чекають веселенькі справи... Тсс!
Пішта хотів усміхнутись, але стримався, бо хто зна, чи справді на Вагнера натякає бургомістр...
— А чи є надія, високоповажний пане, одержати американську позику? її слід використати на практичні й рентабельні справи... на капіталовкладення...
— Чудово,— сказав бургомістр, вийняв із рота сигару І довго оглядав її. Його маленькі, мов у жука, очі гостро блищали.— Чудово! — повторив він.— Міністр теж так сказав... тільки на практичні й рентабельні справи можна виділити гроші, якщо буде... американська позика... А для чого потрібні нам гроші? Га, друзяко? Яке най-практичніше, найрентабельніше капіталовкладення сьогодні?.. Ну?..
Пішта згадав про події недавнього минулого. Про що йшлося найчастіше? Правду кажучи, раніше такі справи його мало цікавили, бо ними займалися інші люди. А зараз мовби сяйнуло: розмови найчастіше точились навколо свинарської ферми. Це була до певної міри затія міської управи, затія, яка ось-ось мала зазнати краху.
— Економічні підрахунки... Зміцнення... укріплення!— вигукнув Пішта.
— Тобто?
— Місто має величезну потребу у свинарській фермі.
— А-а! — мовив бургомістр із задоволенням.
Він був такий вражений, що навіть підвівся з крісла і якийсь час стояв, не рухаючись.
— Дуже добре,— сказав він,— чудово. Я про це і не подумав... Однак це дуже добре.
Пішта відчув, що мимоволі влучив у найболючіше місце, і раптом збагнув — саме в цю справу не слід вкладати жодного філера. Від цієї думки його кинуло в жар. Про свинарську ферму він не знав нічого, хіба тільки, що зять Сенткалнаї, Фері Боронкаї... Нараз обличчя його спаленіло... Магдалена... Свинарська ферма занедбана через те, що Боронкаї вкрав основний капітал і побудував на нього собі віллу. Либонь, це таки правда...
— Добре, дуже добре...— мимрив тим часом бургомістр.— Пішта, ти попав у точку... вдалий вибір... чудова ідейка, чи не так, друзяко?..— І знову поплескав його по плечу.
Пішта вирішив висунути ще один пункт програми.
— Слід також навести лад у питанні про дрібних орендарів... Гадаю... якщо високоповажний пан...
Бургомістр підніс палець. Пішта здогадався: це не зауваження щодо його програми, а нагадування про форму звертання.
— З дозволу високоповажного пана.., Дядька Бели...
— Отож то!
, Вони замовкли і дивилися один на одного, усміхаючись. Довгенько дивилися — на знак взаємної прихильності. Пішта, опустивши голову, дивився знизу вгору, а бургомістр, як.дядечко, що повчає своїх дітей,— згори вниз. Погляд першого був покірно-улесливий, а погляд другого — ласкаво-зверхній...
— Це дуже небезпечний пункт,— нарешті мовив бургомістр.— Слід дуже добре подумати над ним...
Дрібні орендарі — чи не найбільший клопіт міської управи.
