Верблюже око - Айтматов Чингіз

Так і стояли вони заціпенівши. В усьому вигляді їхньому було помітно страх і запитання: "Що сталося з степом? Куди зникла стара стежка? Яка сила розвернула землю?"

Джейрани так і не насмілилися пройти полем. Вони повернули і тихо пішли назад, несучи на гнучких спинах сумний відблиск місячного срібла.

Я посидів ще трохи, щоб джейрани змогли спокійно піти собі. Потім повернувся в юрту, потемки знайшов своє місце і довго ще лежав з розплющеними очима.

І раптом я почув шепіт. Абакір і Каліпа лежали вдвох. Можливо й раніше бувало таке, та я цього не знав. Каліпа, схлипуючи, говорила щось, тільки я не міг розібрати, що саме.

— Ну перестань, годі тобі, — сонно пробурмотів Абакір. — Ось поїдемо до міста і там усе владнаємо. Полежиш днів зо два... Чого дарма побиватися?

Каліпа відповіла з жалем:

— Не через це я побиваюсь. Ненавиджу себе, зневажаю... За що покохала таку людину, як ти? Що я в тобі знайшла, не розумію... Хоч щось гарне зробив ти людям? Так ні, мов собака при-в'язла...

— Жалкувати не будеш. Закінчимо роботу — заберу, поїдемо звідси.

— Ні, буду жалкувати. Знаю, Що каятися буду все життя. І все-таки поїду. Не хочу сама залишатися...

— Та тихше ти! Лягай ближче. Ну, давно б так, а то... Намочила он всю подушку.

Я вкрився з головою. Хотілося швидше заснути, щоб не чути цієї прикрої для мене розмови.

5

Сонце з кожним днем припікало все жаркіше й жаркіше. Став частіше навідуватись Сорокін. Треба було поспішати — строки натискали, земля пересихала. Нам залишалося оранки ще днів на п'ять, стільки ж лишалося роботи й сівачам.

Сорокін казав, що з осені будемо піднімати зяб, а наступного року сюди приженуть багато тракторів і збудують тут РТС. У Со-рокіна все було розраховано. Він невпинно кружляв по степу, по його урочищах, балках і видолинках. Він не просто знав його — степ весь вміщався у нього в голові, вивчений до останньої піщинки.

Час був уже відмовитись од завозу кормів на машинах та літаках, як це нерідко траплялося на Анархаї в скрутні зими. І Сорокін знав, як цього добитися.

Ми з Абакіром орали тепер до пізньої ночі. Ночували в полі і вдосвіта знову бралися до роботи. Вона була такою ваяшою, що Абакір дав мені спокій. Здавалося, він не помічав мене, не звертав на мене ніякої уваги. Але глуха, прихована неприязнь до мене все ще жила в його похмурих очах. А мені від цього було не гірше. Я робив своє діло і жив своїми мріями. Я чекав дня, коли піду до чабанів, в урочище за горбом, і розшукаю там дівчину з чубчиком.

В ці дні ми почали орати новий великий клин. Завжди приємно починати щось нове, коли ти зайнятий бажаною, що задовольняє тебе, справою. Ще в школі я любив писати з нового рядка, на новій, чистій сторінці. Я любив бігати вранці по неторкнутому снігу, першим залишаючи сліди. Я любив ходити весною в передгір'я за першими, ще ніким не баченими тюльпанами. 6 щось у цьому захоплююче, принадне новизною та свіжістю. Тут, на Анархаї, нова борозна на непочатому полі була для мене першим рядком, неторкнутим снігом і незірваним тюльпаном. ,

Я сидів на плузі і любувався тим, як лемеші підо мною ріясуть першу борозну. Вперто врізаючись в товщу землі, відполіровані до нестерпного блиску лемеші м'яко й легко відвалювали скиби.

З-під крайпього лемеша раптом щось блиснуло, ніби рибка шугнула на хвилі скиби, спалахнуло вогнем у дзеркалі лемеша і враз майнуло в борозпу. Я одним махом зіскочив з плуга, кинувся до того місця і витяг із землі важкий металевий уламок довгастої форми. Це було щось таке красиве, я так захопився, що з радості хутко підняв руки і крикнув:

— 3°лото!

Абакір оглянувся на мій крик, зупинив трактор і враз зіскочив на землю.

— Ти що там знайшов?

— 3°лото! Дивися, Абакіре, золото!

Він попростував до мене спочатку повагом, а потім заспішив. Я простяг йому на долоні цю золотаву, красиву річ.

— Ану! — Він недовірливо взяв у руки мою знахідку і, розглядаючи, потер її об рукав. — Та звідки йому бути тут, золоту? — промовив він здавленим голосом, бліднучи при цьому, мов від страху, що несподівано наринув. — Не може бути, — ледве осміхнувся він, виколупуючи нігтем землю з зазубринок, і, не дивлячись мені у вічі, з неприхованим незадоволенням віддав уламок.

— А чом би й ні! — запально відказав я. — Дивись, який важкий, у ньому грамів з вісімсот. У дванадцятому віці тут жили монголи, а перед тим, як прийти сюди, вони загарбали Китай і вивезли звідти багато золота. Отак воно могло потрапити й сюди! —

Я казав це, бо мені дуже хотілося, щоб моя знахідка була справді золотом. Захоплений цим бажанням, я все ще фантазував, переконуючи в своїй правоті і себе, й приголомшеного, ошелешеного Абакіра. — Ти знаєш, скільки віків воно пролежало під землею? Інший метал давно б з'їла іржа, а це збереглося, бо чисте золото. Тут, на Анархаї, колись стикалися племена кочовиків. Знаєш" які тут бували побоїща! Ханські мечі кували за тих часів з золотими держалнами. Оцей уламок і є золоте держално від ханського меча. Ось візьми сам — бачиш, як зручно тримати. Абакір взяв уламок, потримав його, зваяшв на руці.

— Хоч і не золото, а треба показати знаючим людям, просто ради інтересу! — Він поклав уламок в кишеню. — Ти його можеш впустити з плуга. Нехай у мене полежить.

— Ну гаразд, — погодився я.

Абакір пішов до трактора, погладжуючи обважнілу кишеню.

Ми рушили далі. Я думав про те, як повезу свою знахідку вчителеві Алдіярову на спогад. У нього зібрано багато таких штучок. І він, звичайно, розкаже в зв'язку з моєю знахідкою що-не-будь цікаве. Потім я стомився і забув про своє золото. Мені дошкуляв нерівномірний рух трактора. Якось дивно вів зараз Абакір машину: то нерішуче притишував хід, то рвав з місця, оглушаючи мене ревом мотора. Чорний дим виривався з вихлопної труби і стелився мутною, чадною хмарою на ріллі, ліз під плуг і лемеші.

Так працювали ми до кінця дня. Сонце сіло, але було ще видно. Абакір кілька разів оглядався через плече з кабіни, кидаючи на мене якісь невиразні погляди. Та ось він зупинив трактор.

— Йди сюди! — Він махнув мені рукою.

Я поліз у кабіну. Абакір був блідий, очі у нього розгублено бігали. Втираючи піт з лоба, він сказав крізь шум мотора:

— Докричатися не було сил. Ти йди встанови важелі, а потім вертайся, сідай поводи сам трохи. Нездужається мені, погано чогось. Я пройдуся на повітрі, може, полегшає...

— Іди, йди! — відповів я.

Доки я збігав до плуга і повернувся, Абакір уже зійшов на землю. Він весь якось одразу померх, немовби злиняв. Мовчки почвалав він убік, дуже зсутулившись.

"Та він, здається, тяя;ко заслаб. З животом, мабуть, не гаразд, он як схопило", — подумав я і, ввімкнувши зчеплення, зрушив трактор з місця.

Трактор пішов рівним, напруясеним ходом. Знову він був підвладний моїй волі. Як і кожного разу, я хвилювався, намагаючись точно керувати машиною. Я розвернувся в кінці загопу і пішов у зворотний бік. Присмерк уже спадав на землю, потягло прохолодою. "Ще два круги, і треба вмикати фари", — подумав я, вдивляючись наперед себе. Попереду, вздовж косогору, хтось швидко віддалявся. Дійшовши до сідловини, людина збігла вниз і зникла. Я побачив лише її спину. Це був Абакір. Що з ним? Куди він побіг? Мабуть, побачив щось. Доїхавши до середини поля, я висунувся з кабіни і підвівся на хвилинку, але Абакіра не побачив. Куди він дівся? Він же хворий. Дивно. Я зупинив трактор і перевів мотор на малі оберти.

— Абакі-іре! — крикнув я. — Абакі-іре!

Він не озивався. Тоді я зовсім заглушив мотор, щоб було чутніше.

— Абакі-іре! Де ти? Озовися! — волав я в степ. Але затінені передвечірні ували мовчали. *

А що як йому погано? Мені уявилося, що він, скорчившись, валяється на землі і не може розігнутись. Я сплигнув з трактора і щодуху побіг. Перевалив через сідловину, оглядівся... Нікого нема. Вибіг на високий пагорок і звідси побачив Абакіра, він ішов рівниною і був уже далеко.

— Абакіре! Куди ти? — кричав я, але він не оглядався, а незабаром і зовсім зник з очей, наче провалився крізь землю.

Я постояв ще трохи і нерішуче повернув назад. В небі блідими плямами мерехтіли останні відблиски заходу сонця. Хмура пітьма лягала на горби та рівнини.

Я йшов збентежений і розгублений. Дивною і незвичною раптом здалася мені ця причаєна, сумна тиша. Степ мовби прислухався до моїх кроків, до моїх думок. А думав я про Абакіра. Коли я розповідав про те, що в цих краях насправді було, він знущався з мене, не вірив. А тут, коли я нафантазував з цим злощасним золотом, він і розум втратив... Ні. Такі розуму не втрачають! Він, видно, це давно задумав і навіть не раз казав про це, та тільки так, начебто страхав Сорокіна. Адясе всіх він тут ненавидів, з усіма перелаявся, бився. А Каліпа? З нею ж більш за все йому хотілося розв'язатись. На якого біса вона йому, вагітна, з її коханням! І все-таки за тиждень до получки він би не втік. А так що йому — вчора одержав грошенята, й чималі, він їх ніколи в юрті не залишав, завжди держав при собі, значить, задарма небагато попрацював, всього днинку, та ще раптом виявиться, що й знахідка — золото...

Мої думи перервав голос Каліпи:

— Абакі-іре! Кемелю! Де ви?

Вона привезла нам в бідонах воду для роботи вночі.

— Куди ви поділися? — стривожено зустріла мене Каліпа. — Аж моторошно стало. Жду, жду, трактор стоїть, а вас нема!

Що я мав відповісти їй? Сказав правду:

— Абакір утік. Покинув роботу.

— А... чому... чого? — запинаючись спитала вона.

— Не знаю.

Про золото я нічого не сказав, мені було соромно за Абакіра.

— Значить, пішов?.. — Помовчавши, вона рвонула з повозки бідон і важко опустила його на землю.— Нащо ж вожу я цю воду? — розгублено проговорила вона, ні до кого не звертаючись.

Я поніс бідон до" радіатора, а Каліпа припала лицем до кабіни і гірко заплакала.

Мені стало не по собі. Я не знав, як утішити її.

— Моя;е, ще вернеться,— непевно промимрив я, обернувшись до Каліпи.

— Та не про пг>ого я, — схлипнула вона і різко повернула до мене мокре від сліз лице. — Вірила, мріяла! А в що вірила? Про що мріяла? — зойкнула вона раптом з такою болісною, дзвінкою силою, що навіть у порожньому степу їй відгукнулася стогнуча луна. — Думала, парубок роботящий, думала, минеться в ньому зло. Добром, любов'ю хотіла одігріти його душу.