Верблюже око - Айтматов Чингіз

І можливо, навмисно гнав він трактора без перепочинку, щоб вимотати мене, примусити відмовитись. Хто-хто, а вже Абакір добре знав, що не дуяїе-то солодко сидіти па жорсткому металевому сидінні, яке зовсім не має амортизації, задихаючись від пилюги та вихлопних газів. Та я пе думав здаватись. До краю напружені нерви, очі, слух, руки, що вчепилися в штурвал плуга, — ось чим я був. За весь час я не вимовив і слова, мовчав я навіть тоді, коли він з особливо злою впертістю вів машину по кам'янистих місцях, де плуг раз у раз вивертало з борозни, де ножі скреготали по кременю, викрешуючи іскри та гар, а мене трясло і підкидало на сидінні. Надвечір, коли Абакір зупинив трактор, я відчув страшенну втому, якої ніколи раніше не зазнавав. Рот, ніс, вуха, очі — все було засипано піском і пилом. Хотілося повалитись на землю і тут же заснути. Але я не рушив з місця, я чекав Абакірових наказів.

— Підніми лемеші! — крикнув він мені, виглянувши з кабіни. Потім вивів трактор з ріллі і, заглушивши мотор, підійшов до плуга. Нахилившись до лемешів, він обмацав леза ножів. — Міляти треба, затупилися. До ранку щоб було зроблено! — сказав він.

— Гаразд, — відповів я. — Залиш запасні ножі і відведи трактор од плуга.

Він виконав моє прохання і мовчки пішов до польового стану. Я подивився йому вслід і піймав себе на тому, що не тільки Злюся на Абакіра, а й заздрю йому. Йде собі перевальцем, наче й зовсім не стомився. З мене він, звісно, душу вимотав, але ж і сам ні хвилини не відпочивав. От же як уміє, негідник, працювати!

Я зітхнув і заходився збирати курай, складаючи його оберемками біля плуга. Мені треба було розпалити багаття, щоб встигнути за ніч замінити ножі. Назбиравши велику купу, я пішов вечеряти.

Рідна, добра Альдей! З яким жалем дивилася вона на мене, поки я швидко й мовчки їв дбайливо залишений нею бешбармак. А мені ніколи було засиджуватись. Я попросив у неї ліхтаря, який був у нас про всяк випадок.

— Навіщо він тобі? — спитала вона, подаючи ліхтар.

— Треба. Лемеші мінятиму.

— Та що ж це таке, куди це годиться! — розкричалася Альдей, звертаючись до Абакіра. — Не дозволю! Не дам знущатися З хлопчака!

— А мені що, не дозволяй, — огризнувся Абакір, укладаючись спати.

— Не втручайся! — спинив Садабек ягінку. — У Кемеля своя голова на плечах.

— Нічого, ми допоможемо тобі, Кемелю. Ходімо, Есіркепе! — Каліпа підвелася, збираючись іти зі мною.

— Не треба, — сказав я. — Не турбуйтеся. Я сам управлюсь. З цими словами я вийшов з юрти, освітлюючи собі дорогу ліхтарем.

Навкруги панувала ніч, німа й безмежна. Я на хвилину завернув до джерела — напитись. Ледве булькочучи в горловині, джерело випромінювало спокій і прохолоду. Воно тьмяно світилося з темної, задумливої глибини. А й справді, схоже на верблюже око. Згадалася дівчина-сакманниця. Я навіть не встиг дізнатися тоді, як її звуть. Де вона зараз, ця славна дівчина з чубчиком?

Добравшись до плуга, я не гаючись взявся до роботи. Підняв лемеші, наскільки дозволяла будова плуга, розпалив багаття. І ліхтар, звичайно, став у пригоді. Я відкручував гайки, одразу ж

накручував їх на болти і складав у кепку, щоб не розгубити. Цілу ніч я повзав під плугом. Прикручувати гайки було важко, а головне, неспосібно. Вони сиділи в дуже незручних, труднодоступних пазах. Багаття раз у раз погасало. Я, мов той вуж, виповзав з-під плуга і, лежачи на землі, знову роздмухував вогонь. Не знаю, скільки минуло часу, але я не заспокоївся доти, поки не замінив усіх ножів. А потім, як у тумані, доплентався до трактора і заліг в кабіні спати. Нили, горіли уві сні геть подряпані руки.

Рано-вранці мене розбудила Каліпа. Вона приїхала з водовозкою.

— Радіатор я вже залила. Йди, Кемелю, вмийся, — гукнула вона мене, — я зіллю тобі.

Вона ні про що не розпитувала мене, і я був вдячний їй за це. Не завжди приємно, коли люди жаліють тебе. Коли я вмився, вона принесла мені з повозки вузлик з їжею і пляшку джарми. До чого ж приємно було випити кисленького квасу з смаженого зерна! Це, звичайно, Альдей потурбувалася за мене.

Прийшов Абакір. Нічого не сказав. Та й присікатися ні до чого було. Він мовчки подав трактор до плуга, я його причепив сергою, і ми знову рушили по полю.

Але цього дня я вже сидів за плугом впевнено. Я повірив у себе. Раз витримав перший іспит, триматимуся до кінця!

Передо мною, у віконці кабіни, маячила все та ж сама вперта, туга потилиця. Все так же, без перепочинку, з напруженим ревом і брязкотом ішов трактор. І я все так само сидів, учепившись за штурвал.

Опівдні Абакір несподівано заглушив мотор.

— Злазь, — сказав він. — Перерва.

Ми мовчки сиділи на землі, в холодку коло трактора. Абакір покурив, роздратовано покусуючи цигарку, потім скинув комбінезон та сорочку і ліг на свою одежу загоряти. Спина у нього була широка, мускуляста, лискуча. Мені теж закортіло погрітися на сонці. Я стягнув сорочку, збираючись розстелити її й лягти, але в цей час Абакір підняв на мене похмуре розімліле обличчя.

— Почухай спину! — наказав він і, впевнений, що я кинуся виконувати його примху, схилив важку голову на руки.

Я промовчав.

— Чуєш? — він грізно пересмикнув плечима, не підводячи голови.

— Не буду!

10 Ч. Антмато"

145

— А я кажу, будеш! — Він ривком підтягся до мене на руках. — Ну, довго я чекатиму?

Я трохи відсунувся од нього.

— Ти завжди тичеш себе в груди: я робітник! Я геть усіх годую... Але ти робітник тільки тому, що працюєш, а душею ти не робітник. Тобі б баєм бути.

— І був би! А ти мені в душу не лізь! — Він несподівано дав мені щигля в ніс.

Я схопився і кинувся на нього з кулаками. Абакір наче тільки цього й ждав. Всю свою ненависть і злобу, що набралася у нього за останні дні, він вклав у страшний удар, від якого я аж покотився по землі. Я насилу підвівся па коліна і, не тямлячи себе, засліплений люттю, знову ринувся на Абакіра. Майже кожен його удар збивав мене з ніг.

— Я тобі покажу, чим мій кулак пахне! Я тобі покаягу мою душу! — примовляв він, завдаючи мені чавунних ударів.

Але я знову й знову схоплювався і мовчки розлючено кидався на нього. Кожного разу я цілив йому в обличчя, в його звіря-

чу пику, а він точно й розважливо бив мене в живіт, по ребрах, У груди.

Ось я знову підвівся й повільно рушив до нього. Він заніс руку і, крякнувши, як м'ясник, навідліг молоснув мене кулаком по шиї. Я лежав, припавши до землі і прикусивши губу, щоб ні разу не застогнати.

— Лежиш, академіку! Ану, понюхай, чим тхне земля! — сказав він, важко дихаючи і спльовуючи кров з розбитих губів. — Це тобі не лекції читати про кам'яних ідолів.

Він пішов до своєї одежі, стоптаної нашими ногами, і, обтрусивши її, почав не кваплячись одягатися з почуттям виконаного обов'язку. Але він усе-таки не підозрював, що й цей бій виграв я. Так, я залишався непереможеним, хоч і лежав на землі. Мені стало ясно, що можна й кулаками битися за правду. Я зрозумів, що можна і треба бити того, хто б'є тебе. Для мене це було перемогою...

Поки Абакір одягався, залізаючи в свій комбінезон, я віддихався, отямився. Коли він завів мотор, я встав, швидко одягся і зайняв своє місце на плузі.

Трактор заревів і рушив уздовж ріллі. Все та ж сама уперта, туга потилиця маячила у віконці кабіни, і я був усе тим яіе причіплювачем, що цупко вчепився за штурвал плуга.

4

В нашому житті сталися деякі зміни. Нам привезли на машинах парокінну бричку з кіньми, щоб підвозити насіння на зоране поле. Прибув також ще один робітник — їздовий. Тепер і водово-

зові стало легше управлятись. На сівбу переключили трактор Са-дабека та Есіркепа, а ми з Абакіром орали й далі. І ще одна дуже ваяслива новина.

Кілька днів тому, коли ми після обіду їхали бричкою на поле, я побачив біля джерела ту саму дівчину-сакманницю. Я зіскочив 3 брички. їздовий придержав був коней, але Абакір не дав йому зупинитись.

— Гайда, не затримуй, — невдоволено наказав він.

Я побіг до дівчини, і вона пішла назустріч мені, залишивши своїх овець. Та я так і не добіг до неї, треба було доганяти бричку, щоб встигнути до початку роботи. Я зупинився.

— Здрастуйте! — крикнув я.

— Здрастуйте! — відповіла вона і теж стала.

Я дуже зрадів, побачивши її, але зовсім не знав, що сказати.

— Чому вас не видно з водовозкою, де ви тепер?

— Я тепер на тракторі! — не без гордості закричав я у відповідь. — Ми о-онде на тому полі! Пробачте, я дуже поспішаю!

— Біжіть, біжіть! — Вона помахала мені.

Я кинувся доганяти бричку. Тільки разок і оглянувся. Дівчина стояла на тому ж місці, дивлячись мені вслід. Бричка не зупинялася. Але я біг легко й вільно. Я був щасливий, що вона помахала мені рукою, що біжу я по вільному весняному степу...

Другого дня вона з'явилася біля нашого поля. Стояла на пагорку поблизу, наглядаючи за матками з ягнятами. Мені дуже хотілося підійти до неї хоч на хвилинку, та хіба Абакір дозволив би, чи ж він здатний на такий вчинок? Я не став просити його.

Наступного разу, коли дівчина з'явилася на пагорку, ми з Абакіром стояли біля стугонячого трактора, він щось перевіряв у моторі.

— Чого це вона зачастила? — спитав Абакір.

— Не знаю.

— А як її звати?

— Теж не знаю.

— Ех ти, академік! — Він глузливо сплюнув і зиркнув у її бік. — А дівка соковита...

Я сердито глянув на нього.

— Йди сідай на місце! — гаркнув він, і ми рушили далі.

Дівчина тим часом перегнала овець з пагорка на відкрите місце, кроків за сто від нашого поля. Побігти б до неї, посидіти рядом, поговорити, просто подивитися на її гарненький чубок...

Трактор раптом став. Абакір висунувся з кабіни.

— Заіфіпи важіль! Іди сюди!

Я встав з плуга, здивовано простую до Абакіра. В кабіну він мене під час роботи не пускав.

— Сідай. — Він поступився своїм місцем. — Вчися керувати! Це мене вразило. Такого я від нього аж ніяк не чекав. Що

сталося з Абакіром, невясе він подобрішав до мене? Проте, недовго думаючи, я приготувався робити все, що він накаже.

— Притисни педаль. Увімкни зчеплення. Отак. Тепер обережно попусти педаль. Держи важелі фрикціонів...

Трактор зарокотів, рушив з місця, і ми пішли вздовж загону. У мене й дух перехопило з радості. Я ні про що не думав, мені ні до чого в світі не було діла. Я захопився єдиним бажанням: оволодіти трактором, осягнути його механізм.