Верблюже око - Айтматов Чингіз

А він, Абакір, стоячи на кабіні трактора в далекому кінці загону, горлав на всю глотку, розмахуючи кулаками.

— Та їду я, їду! Вгамуйся ти! Не можна ж кричати при сторонніх! — прошепотів я в розпачі і погнав коня навскач.

Вода в бочці бовталася, вихлюпувалась, раз у раз обдаючи мене з голови до ніг. Ну й нехай! Хай там не залишиться ані краплі! Не можу я більше терпіти отаке знущання!

Абакір сплигнув з кабіни і, як і того разу, знову кинувся до мене. Я осадив коня.

— Якщо ти так кричатимеш, я покину роботу і піду звідси! Він розгубився від несподіванки, а потім присвиснув і матірно

вилаяв мене.

— Без тебе, шмаркатого академіка, був Анархай і тепер не провалиться, хай він згорить! Катай собі геть звідси, забирайся додому! Теж мені ще огризатися здумав, студент-безштанько!

Я скочив з повозки, закинув батіг за трактор і пішов.

— Стій, Кемелю! Не можна ж так! Куди ти, зупинись! — закричала мені вслід Каліпа.

Та це тільки підстьобнуло мене, і я почимчикував ще швидше.

— Не затримуй, нехай забирається геть! — донісся до мене Абакірів голос. — Обійдемося!

— Недолюдок ти, звірюка, а не людина, що ти наробив! — соромила його Каліпа.

Я ще довго чув, як вони там кричали й лаялися.

Не уповільнюючи ходи, я йшов усе далі й далі. Мені було все одно куди йти. Нікого, ані єдиної душі не було навкруги, і шлях передо мною був відкритий на всі боки. Я поминув джерело, польовий стан, пройшов попід пагорком, там, де стояла кам'яна баба. Сердито посміхаючись, вона провела мене порожнім чорним поглядом і залишилася стояти, важко вросла в землю, як стояла багато віків.

Я йшов, ні про що не думаючи. У мене було тільки одно бажання: піти, піти звідси якомога швидше, і нехай цей проклятий Анархай милується моїми п'ятами.

Пусто, байдужно стелився передо мною степ. Всі пагорби, косогори, виярки — все навкруги до нудоти схоже було одне на одне. Хто створив цю мертву, сумну одноманітність? Чому я, скривджений і зневажений, мушу міряти ці нескінченні сиві простори гіркого полину? Куди не глянь — всюди бездиханна пустеля. І що, спитати б, потрібно тут людині? Хіба мало їй місця на землі? Мої ранкові мрії здалися мені аж смішними — такими безглуздими.

"От тобі й розкішний полиновий степ, от тобі й країна Анархай!" — висміював я сам себе, відчуваючи всією істотою своєю власне безсилля, безпритульність і пригніченість.

Надо мною було височенне небо, навкруги розстилалася ве-личезна-величезна земля, і сам я здався собі таким малесеньким, самотнім чоловічком в стьобаній фуфайці, кирзових чоботях і зношеній вицвілій кепочці, що забрів сюди не знати звідки.

Так я і йшов. Ні дороги, ні стежки. Я просто йшов собі. "Вийду десь до залізничного насипу, — думав я, — піду по шпалах, а на якому-небудь роз'їзді причеплюся до товарняка... Поїду до людей..."

Коли у мене за спиною почувся тупіт і форкання коня, я навіть не оглянувся. Це Сорокін. Крім нього нікому. Зараз почне дорікати, буде упрошувати, але — до біса! — не повернуся, навіть не подумаю.

— Зупинися! — неголосно гукнув мене Сорокін.

Я став. Сорокін під'їхав на спітнілому коні. Мовчки подивився на мене синіми пильними очима з-під вицвілих брів, сунув руку в польову сумку і витяг червоний листок — мою комсомольську путівку, яку я з такою гордістю вручив йому в день

приїзду.

— На, цього не можна залишати, — спокійно подав він мені путівку.

В його погляді я не помітив ні докору, ні зневаги. Він не осуджував і не жалів мене. Це був серйозний погляд людини, обтя-женої багатьма справами, давно звиклої до всяких несподіванок. Сорокін втер долонею стомлене, заросле рудуватою щетиною обличчя.

— Коли на роз'їзд"— бери трохи праворуч, он понад тією улоговиною, — показав він мені і, повернувши коня, повільно поїхав назад.

Я ошелешено дивився йому вслід. Чому він не вилаяв мене, чом не став умовляти? Чого він так стомлено сидить на своєму понурому коні? Сім'я — жінка й діти — десь далеко, а він тут сам роками кружляє по степу. Що він за людина, що тримає його в пустельному Анархаї?

Сам не розумію чому, але я повільно побрів за ним.

Увечері ми всі зібралися в юрті. Всі мовчали. Було тихо, тільки сухо потріскувало багаття. В усьому винен був я. Розмова ще не починалася, але судячи з того, що обличчя у Сорокіна було похмуре, напружене, він збирався щось сказати.

— Ну, то як же бути? — промовив нарешті Сорокін, ні до кого не звертаючись.

— А що, хіба на Анархай потоп насувається? — єхидно озвався Абакір.

При цих словах Садабек мовчки встав і вийшов з юрти. Після тієї бійки він не розмовляв з Абакіром і зараз, видно, не мав наміру втручатися в розмову. Його брат, причіплювач Есіркеп, теж підвівся був з місця, але роздумав і залишився.

Абакір і з ним був не в ладах. Якось на моє прохання, зробивши поступку мені, Есіркеп залишив мене на один день на своєму плузі біля Садабекового трактора, а сам пересів на водовозку. Ну, звісно, спізнився трохи з водою, і Абакір накинувся на нього. Та Есіркеп не дав себе скривдити, він теж умів битися. А він ясе старший за мене всього років на три.

Абакірові ніхто не відповів.

— А чого тут думати? — додав він. — Хто зірвав роботу, той нехай і відповідає.

— Не про те мова, хто винен, хто не винен! — відповів Сорокін, не дивлячись на нього. — Тут доля молодої людини вирішується, як їй бути тепер.

— Ну, вже й доля! — посміхнувся Абакір. — Доля таких академіків давно вирішена, пропащий, пі на що не придатний народ! — Він зневажливо махнув рукою. — Ну сам поміркуй, Сорокін, куди вони годяться? Поки ми своїм горбом хліб добували, вони вчилися по десять років або й більше. Ми годували їх, одягали, обували, а що вийшло, чого їх там навчили? Машини не знає, хомут на коня надіти пе вміє, супоню й ту як слід не стягне... Чого ж це я мушу відбувати за нього? На якого біса мені його вченість! Чи ти ба, знавець кам'яних ідолів! А з ділом не вправляється. Коли так — значить, гайда, катай звідси, не зривай роботу інших! І ти на мене, Сорокін, не напирай, я вколюю без змінника і нікому спуску не дам. А невгодний — завтра ноги моєї тут не буде. Але те, що казав, завжди казатиму: я б усіх цих академіків...

— Досить! — різко перебив Абакіра Сорокін, все так само пе дивлячись па нього. — Це ми й без тебе знаємо. Не про те мова. Ану, скажи, Кемелю, що ж ти сам думаєш?

Я не одразу відповів. Слухаючи Абакіра, я спіймав себе на думці, що якась частка правди була в його словах. Але як усе це говорилося, з якою злістю, як вороже! 3а Ш°? Хіба я безрукий чи такий уже тупак, що ніколи не збагну того, що доступне Абакірові? Чи моя грамотність мені заважає? Цього я аніяк не розумів. Проте я постарався відповісти Сорокіну якомога спокійніше.

— Я приїхав сюди працювати причіплювачем. Це для мене важливо. А з хомутами та супонями я вже справляюся. Про це знають усі, і Абакір теж знає. Можна було б і далі так працювати. Але я водовозом не буду. Принципіально не буду.

— Іншої роботи у нас нема, — сказав Сорокін.

— Значить, мені треба йти звідси, — зробив я висновок.

Каліпа звела на мене очі і сумно зітхнула.

— Я б, Кемелю, поступилася для тебе своїм місцем, а сама б сіла на водовозку, але ж ти не підеш...

Це прозвучало несподівано. Чи по доброті своїй, чи тому, що вона завжди чогось ніяковіла за Абакіра, немовби соромилася, коли він горлав і лаявся, і завжди старалась чимось пом'якшити, згладити його брутальність, — тому чи не тому, але вона це сказала, а я зопалу, не подумавши, бовкнув:

— Піду!

В юрті стало зовсім тихо. Тільки багаття потріскувало з тоненьким присвистом. Всі зчудовано дивилися на мене. Можливо, люди ждали, що я одумаюся, відмовлюсь? Виходило так, що я сам ліз в лабети людині, яка ненавиділа мене і не бажала мені нічого доброго. Та я промовчав. Сказано — зроблено. Сорокін ще раз допитливо подивився на мене.

— Це точно? — коротко спитав він.

— Атож!

— А мені все одно! — Абакір плюнув на багаття. — Але попереджаю: тільки щось не так — падаю по потилиці! — І очі у нього холодно блиснули в сутінках із задирливою посмішкою.

— А що це — тільки щось не так? Чого ти наперед погрожуєш? — не витримав нарешті Есіркеп, який досі мовчав. — Справиться, чи ба, мудрація яка! Він на моєму плузі працював.

— А тебе не питають. Не лізь не в своє діло. Самі побачимо. Я відповідаю за трактор, за роботу...

— Годі тобі! — знову нсвдоволено перебив Абакіра Сороків і сказав мені: — ЗРАНКУ ставай до роботи. — Він підвівся і ступив до виходу. — А тепер відпочивати пора...

Тієї ночі я майже не спав. Як усе піде далі у мене з Аба-кіром? Адже досі я тільки час од часу стикався з ним, а від завтрашнього дня постійно, вдень і вночі, буду підлеглий йому. Обов'язки причіплювача мене не дуже лякали, хоч вони потребують витривалості й терпіння. Звичаин°" треба пристосуватися точно і швидко піднімати та опускати лемеші в потрібному місці, щоб ні на хвилину не затримувати руху трактора. Але ж я, крім того, повинен в усьому допомагати трактористові — і в догляді за машиною, і в ремонті. Снробуй-но подай Абакірові не той ключ, не той болт чи гайку або там ще щось...

Не спала, виходить, і Альдей. Вона підійшла в темряві до мене, присіла поряд, погладила мене по голові:

— Ти б подумав, Кемелю. Не пара ви з ним. Добрий ти, лагідний. Заїсть він тебе, не догодиш йому...

— А я й не збираюся йому догоджати. А що заїсть, то мені вже не звикати.

— Ну, гляди, тобі видніше, — стиха промовила вона і, зітхнувши, пішла на своє місце.

З

Наш поєдинок з Абакіром почався з першого ж дня.

— Заснеш, упадеш під ножі — відповідати не буду! — кинув він єдину фразу перед початком оранки.

Але мені, звісно, було не до сну. Я весь був напружений, готуючись працювати чітко й бездоганно. А коли думати, що можна випадково потрапити під ножі, то краще було одразу відмовитись.

Так, під моїми розчепіреними на рамі ногами були укріплені на кронштейнах сталеві лемеші. Вони йшли поряд, навскоси, один за одним, розпорюючи і відвалюючи димучу дернисту товщу цілинних шарів. Вдавлюючи полин в землю, трактор рухався, не зупиняючись, напружено гудучи й брязкаючи гусеницями.

Абакір ні разу не обернувся, не поцікавився мною. Я бачив лише його вперту, тугу потилицю. Вже одно це мовби попереджало мене, що Абакір випробовуватиме мене доти, поки я не відмовлюся або поки він не переконається, що я вистою.