Верблюже око - Айтматов Чингіз

Я ж так давно мріяв про це! І ось могутній тягач, слухняний у моїх руках, рушив уперед, з брязкотом забираючи землю гусеницями. І сам я, здавалося, перетворився на механізм, зосереджений лише на тому, щоб чітко виконувати потрібні дії.

Я непогано розвернувся в кінці загону. Правда, без причіплювача на розвороті залишилися великі огріхи. Та це не така вже біда: хіба мало землі на Анархаї! Зате я навчуся водити трактор!

Так ми зробили кілька гонів. Серце у мене вже не так билося, я почував себе певніше.

— Не дрейф, академіку! — крикнув мені у вухо Абакір. — Я відлучуся ненадовго. А коли що, заглушиш!..

Він сплигнув на ходу з трактора і, обтрушуючись, причепурюючись, попрямував до дівчини-сакманниці. Вона була тепер Зовсім поруч. Тоді тільки я зрозумів, що він замислив. Не без користі, виходить, посадив він мене в кабіну.

Абакір стояв біля дівчини і безтурботно розмовляв з нею. А що йому!.. Робота йде, трактор поруч, коли щось трапиться, завжди мояша підбігти.

Мені не сподобалася Абакірова витівка. Але разом 3 тим я був щасливий — адже я сам вів машину! Мене так і кортіло помахати дівчині з кабіни, крикнути їй щось гарне. Ех, коли б не стовбичив тут Абакір! Що він там їй каже і що вона йому відповідає? Слід би їй обережнішою, суворішою бути з ним...

Я не злазив з трактора години півтори, поки дівчина не погнала овець назад. На обличчі у Абакіра я не побачив нічого такого, що свідчило б про його успіх. Ні, нічого, крім звичайного тупувато-гордовитого самозадоволення, не виражало його обличчя.

— Гайда, академіку, на своє місце! — Він плеснув мене по плечу й криво посміхнувся.

Я нічого не сказав і сплигнув з трактора.

Наша дівчина прийшла й на другий день. Абакір знову залишив мене в кабіні, а сам пішов до неї. Краще б вона вже не приходила. Я не міг покинути трактор, але й залишатися байдужим теж не міг.

"Як би попередити її? — думав я, кидаючи з кабіни стурбовані погляди в їх бік. — Не треба їй зустрічатися з ним. Але як можна заборонити людям розмовляти одне з одним? Людина сама повинна розуміти, з ким вона має справу..."

Цього разу дівчина скоро пішла, і я дуже зрадів цьому. Все швидше й швидше женучи овець, вона тікала степом не оглядаючись. "Даруй мені, люба, — в думці посилав я їй свої вибачення. — Добре, що ти так скоро пішла. Але ми ще зустрінемося. Наступного разу я не залишусь на тракторі, я побіжу до тебе. А поки що йди, не зупиняйся, славна дівчино з чубчиком... Адже я не знаю навіть твого імені..."

Та даремно сподівався я наступної зустрічі. Дівчина більше не з'являлася. Днів зо три підряд ми обидва чекали її, не кая"у-чи, звичайно, про це вголос. Абакір був зліший і брутальніший, ніж звичайно. Він знову дивився на мене відверто ненависним поглядом. Але й я тепер не ховав своєї зневаги. Я зрозумів, що він чимсь образив дівчину, я почував свою провину перед нею, мовби не зумів захистити її від чогось недоброго, темного. Я дав собі слово: як тільки матиму змогу, відшукаю її і просто, щиро поговорю про все. Я почав мріяти про цю зустріч, я бажав цього й надіявся.

Саме в ці дні нас застиг у полі дощ. Він наскочив навально й раптово. Це була буйна степова злива з градом. Повітря загуділо, земля вмить покрилася спученими, киплячими калюжами. Але Абакір не зупинив трактора. Навпаки, він припустив його швидше і ні разу не оглянувся на мене, а я ж сидів під зливою й градом.

Набряклі водою зорані скиби вже не відвалювалися за лемеші. Вони розпирали плуг, лізли на раму, мені на ноги. Мабуть, Абакір взагалі не зупинився б, якби на гусениці не палипли в'язкі невпрогорт грудки. Тоді він заглушив мотор і закурив, розсівшись у себе в кабіні, напевно гадаючи, що я попрошуся до нього під дашок. Та мені було тепер однаково. Я вяіе промок до нитки. Я не зійшов з плуга і сидів під дощем, змиваючи з себе грязюку. Єдине, що я постарався зберегти від води, це блокнот з деякими записами й виписками з прочитаних книжок. Я сховав блокнот За халяву.

Дощ ущух одразу, ніби його рукою зняло. І зараз же розкрилося небо, сяюче бездонною, прозорою бірюзою. Воно було наче продовясенням тієї краси й чистоти, яку являв собою привільний степ, обмитий весняною щедрою зливою. Безмеяші анархайські простори розсунулися ще ширше, стали ще привільнішими. Через весь небосхил пролягла над Анархаєм веселка. Вона простяглася з краю в край світу і завмерла у височині, вбираючи в себе всі ніясні фарби всесвіту. Захоплено дивився я навкруги. Синє, без кінця-краю синє, невагоме небо, мерехтлива багатобарвність веселки і бляклий полиновий степ! Земля швидко просихала, а над нею високо в піднебессі кружляв орел на нерухомо розкритих тугих крилах. Здавалося> не сам він і не крила його, а могутнє дихання землі, її висхідні теплі течії піднесли орла на таку височінь.

І я знову відчув у собі силу, я теж піднісся духом, знов ожили в мені мрії про країну Анархай. Так, тепер я міцно стояв на землі, і ніхто влсе не міг затьмарити мої мрії, перешкодити мені вірити в прекрасне майбуття Анархайського степу. Я не поет, але траплялося часом, що в шкільній стінгазеті вміщали мої віршики. Ось і тепер я вийняв з-за халяви блокнот і одразу, ніби з розгону, написав перші слова, що напросилися на папір:

Лежить за Кургайсышм нагір'ям Віками неходжепий край, Продутий наскрізно снігами, Ізсушений сонцем, вітрами, Жаркий степовий Анархай. А бути судилось, я знаю — До тих недалеко вже днів,— Країною див Анархаю, Просторам полинних степів! 1

Я не думав про те, що у мене вийшли невмілі, неоковирні рядки. Мене засмучувало інше: вони не передавали навіть сотої частки того, що тіснилося й бунтувало в моїй душі. Я болюче сушив собі голову, як зробити, як зпайти ті єдино вірні слова, щоб виказати свої мрії так, як я їх відчував. Але тут хтось вихопив у мене з рук блокнот. Я оглянувся.

— Любовні писульки складаєш! — злісно посміювався Абакір, відходячи набік. — Хочеш дівчину віршами пройняти?..

— Віддай! — підскочив я до нього з обуренням. — Негоже читати чуже!

— А ти мені не укажчик: гоже, негоже! У мене своє гоя"е! Відчепись!

— Ах, так! — Я підбіг до трактора і схопив викрутку.

— Ну-ну! — пригрозив мені Абакір. — На, дурниця якась. — Він віддав мені блокнот, а за хвилину раптом розреготався, заржав на весь степ. — Країна Анархай! Ха-ха-ха! Ну й дурень ти, академіку! Отаких тільки, як ти, і треба приганяти сюди, щоб ви дізналися, що почому!.. Вигадав, країна Анархай! Ха-ха-ха! Вона ще покаяіе тобі, яка вона є країна! Залишся-но ТУТ на зиму — по-іншому заспіваєш...

— А я у тебе не питатиму, залишатися мені чи ні! Ти краще про себе подумай!

— А що мені думати? — Абакір з похмурою усмішкою насунувся на мене. — Моя думка зі мною. Я скрізь своє візьму. — Вів відійшов був од мене, але, згадавши про щось, припинився, підійшов до мене впритул і промовив приглушеним голосом: — А ти, академіку, викинь з голови свої нікчемні думки про неї, не розраховуй... Приб'ю!

— Це ми ще побачимо!

— А я тобі кажу, щоб і гадати не смів!

Мені враз стало дуже и;аль цю людину, яка зарвалася, очманіла від злості й ненависті до всього, що жило іншим, ніж він, життям. Я сказав йому спокійно:

— Ти доросла людина. Часом мовиш і щось правильне. Та це, мабуть, випадково, зосліпу. Тобі треба затямити, що ніхто нікому не в силі заборонити мислити, бажати, мріяти. Люди тим і відрізняються від худоби, що вони здатні мислити.

Не знаю, чи вплинули мої слова на нього, але він промовчав. Тільки хмуро підійшов до трактора і з силою крутонув пускач. Двигун легко завівся, треба було знову братися до роботи...

Від цього часу я не розлучався зі своїми мріями. Я завоював їх, я знову знайшов на них право. І вони вже не покидали мене, вони жили зі мною.

Увечері, коли всі стали вкладатися спати, я вийшов з юрти і попрямував до джерела. Мене чомусь тягло туди, хотілося побути на самоті.

Зіркам було тісно на небі, і вони збігали біля обрію до самої землі. Але багато з них, а мабуть що й усі звислі над головою, неймовірним чином уміщалися в джерелі, відбиваючись в невеликій округлій водоймі, що здавалася зараз глибокою, мов бездонною. Вони поблискували й мерехтіли на воді — хоч черпай їх та викидай вогняними розсипами на берег. Там, де біг струмок, вони пливли разом з ним і розсипалися скалками по кам'янистому дну. Але там, де вода застигла в тихій задумі, вони були такими ж променистими, як на небі, і я подумав, що степове джерело чимсь нагадує іноді такий стан людської душі, коли вона світла й повна мрій, коли вона стає такою глибокою, що вміщує в собі весь навколишній світ.

Я сидів біля джерела, дивився, слухав, усією істотою своєю відчував, убирав у себе нічний степ, що весь затаївся, і по-своєму перетворював його в своїх мріях. Кому б розповісти про них, з ким би поділитися? Важко з'ясувати чому, але вона, дівчина з чубчиком, імені якої я не знав, здавалася мені тією самою людиною. Вона б зрозуміла мене, вона б зуміла поділити зі мною мої хвилювання. Може, це було тому, що вперше ми зустрілися з нею тут, біля джерела, і назвали його Верблюжим оком?

Де вона зараз, чи зпає, що я думаю про неї? Незабаром ми закінчимо оранку, і тоді я знайду її, приведу сюди, до джерела, і розповім їй про країну Анархай. Не віршами, ні — ще засміє! — розкажу просто, звичайними словами, так, як уявляю собі майбутнє життя в Анархайському степу.

Збираючись іти, я ще раз оглянув усипане зорями небо. Очі раділи всьому, що було в полі зору. Але на пагорку, як завжди, стояла, невиразно бовваніючи, безформна брила кам'яної баби. Я уявляв собі, як стоїть вона й зараз, зберігаючи свою цілковиту байдужість до всього, втупивши вдалину бездумний, мертвий погляд свого єдиного ока.

Зійшов місяць, і я побачив дві. обережні тіні, що рухалися по той бік зораного клина. Це були джейрани — степові козулі. Куди вони йшли? Мабуть, до водопою. Джейрани підійшли до самого краю поля і зупинилися як вкопані, не насмілюючись ступити на незвично спушену землю, що відгонила нафтою та залізом. Вони довго стояли так, не ворухнувшись, злегка посріблені місячним сяйвом. Самець — з гіллястими ріжками і самка — трохи нижча в холці, з великими, поблискуючими в темряві очима. Вона пригорнулася до самця, як і він, насторожено закинувши легку голову.