Верблюже око - Айтматов Чингіз

Мене ж чекають ще в другому кінці поля. Там тракторист — Садабек, людина літня, серйозна, він хоч і сердиться, але не кричить.

Мотор за моєю спиною затарахкотів. Абакірів трактор рушив З місця і пішов. Я полегшено зітхнув і пощулився під намоклою фуфайкою. І чого це Абакір уродився таким вредним, таким злющим? Ще ж не старий, ледве за тридцять. Щоправда, обличчя трохи відразливе, з буграми на скронях, та й руки чіпкі, клішню-ваті, але з себе показний. А очі погані, недобрі. Як тільки що трапиться, наливаються кров'ю, тоді держися, тоді він ні на що не зважає.

Було у нас нещодавпо таке діло. Дощ зарядив звечора, цілу ніч мрячив, нашіптував щось сумне, одноманітне, стікаючи по набряклій кошмі. І до ранку не перестав. Ми нудилися в юрті від вимушеного безділля. Агроном Сорокін поїхав — у нього і в дощ діла аж занадто. Він-бо відповідав і за тваринництво, через те й не було людині ані хвилини спокою, цілісінький день у сідлі.

Коли дощ трохи вщух, причіплювач Есіркеп. молодший брат Садабеків, осідлав мого коня і теяс поїхав кудись до чабанів. Альдей і Каліпа взяли відра і пішли по воду до джерела. Зали~ шилися в юрті ми троє — Абакір, Садабек і я.

Ми похмуро мовчали, зайняті кожен своїм ділом. Абакір на-півлежав, простягнувши ноги, і курив. Садабек сидів біля вогнища на пітнику і орудував швайкою та дратвою, латаючи дірявий чобіт. Я примостився в куточку і читав.

Вогко і якось тужно було в юрті. Од намоклої кошми відгонило кволим овечим духом. Зрідка падали зверху крупні, ясовті, як чай, краплі. А надворі дощ усе бурмотів щось, шепелявив у калюжах.

Абакір з нудьги позіхнув, потягся з хрускотом, зажмурився і, не дивлячись, шпурнув недокурок, що впав на краєчок кошми. І одразу ж задимила смалена вовна. Садабек підняв недокурок і кинув його в попіл.

— Ти б обереяшіше,— промовив він, протягуючи крізь шкіру дратву.— Важко, чи що, з місця підвестись?

— А що скоїлося? — визивно закинув голову Абакір.

— Кошма загорілася.

— Чи ти ба, яке багатство! — Абакір зневажливо посміхнувся.— Латаєш свій дірявий чобіт, то й латай собі, тобі іншого й не треба!

— Справа не в багатстві. Ти тут не один і не у себе дома.

— Знаю, що не у себе дома! У себе я б і розмовляти з тобою не став. Зрозумів, пика ти в шкіряних штанях? Та, видно, бог покарав, сидясу в цьому каторяшому Анархаї, де місце отаким дурням, як ти і твоя жінка!

Садабек з силою смикнув дратву. Швайка вискочила у нього з руки і полетіла за спину. Він довго дивився на Абакіра ненавидячим поглядом, потім грізно подався наперед, стискаючи в одній руці чобіт, а в другій натягнуту, як струна, дратву.

— Гаразд, нехай я дурень і ланка моя дурна, що приїхала Зі мною й годує нас всіх тут! — промовив він, важко дихаючи.— А всі інші анархайці, по-твоєму, каторлшики? Ти їх, чи що, пригнав сюди? Ану, відповідай, сволото! — крикнув Садабек і скочив з місця, перехопивши правою рукою халяву підкованого чобота.

Абакір метнувся до гайкового ключа, що лежав осторонь, і втягнув голову в плечі, готуючись до удару.

Я злякався. Це було дуже страшно. Вони могли повбивати один одного.

— Не треба, Абакіре! — кинувся я до них.— Не бий його! Не треба, Садабек, не зв'язуйтесь! — заблагав я, плутаючись у них під ногами.

Садабек відшпурнув мене геть, і вони закрутилися по юрті, як барси перед сутичкою, втупивши один в одного очі. Потім разом плигнули, і гайковий ключ просвистів у повітрі побіля самої голови Садабека. Але той в останню мить ухилився і обома руками перехопив ключ. Однак Абакір був дужий. Він підім'яв противника під себе, і вони покотилися по підлозі, хропучи й лаючись. Я підскочив до них, кинувся всім тілом на ключ, який упустив Абакір, і, нарешті схопивши його, вибіг з юрти.

— Альдей! Каліпо! — закричав я ланкам, що поверталися З водою.— Швидше, швидше! Б'ються вони, вб'ють...

Жінки поставили відра і кинулися до мене. Коли ми вскочили в юрту, Садабек і Абакір все ще качалися по землі. Ми розборонили їх, обідраних і закривавлених. Альдей потягла була чоловіка до виходу. Та Абакір рвонувся з обіймів Каліпи.

— Ну стривай, пес клишоногий! Ти ще благатимеш пощади, погань смердюча, ти ще взнаєш, хто такий Абакір!

Присадкувата, сухенька Альдей підійшла до нього і сказала прямо у вічі:

— Ану тільки торкни, спробуй! Очі видряпаю! Сам себе не пізнаєш!

Садабек спокійно взяв ланку за руку:

— Не треба, Альдей. Він того не вартий...

Я тим часом вийшов, розшукав закинутий мною в метушні гайковий ключ, відійшов далі од юрти і зарив його в землю біля кам'яної баби. А сам сів і раптом розплакався. Глухі, задушливі ридання стрясали мене всього. Ніхто не бачив мене, і сам я не розумів, що робиться зі мною. Тільки кам'яна баба, немов підслухуючи моє горе, сердито поглядала скоса на мене порожньою чорною ямкою. Навкруги стелився мокрий туманний степ, тихий і стомлений. Ніщо ані єдиним звуком не порушувало його одвічного, глибокого спокою, і тільки я все ще схлипував, втираючи очі. Довго я сидів тут, дуже довго, аж поки стемніло...

Отак я й живу в цьому найрозкішпішому полиновому степу... Стараюся з усіх сил, та все одно у мене поки що нічого не виходить. Ось зараз знову перепало від Абакіра. Як бути далі, ради собі не дам. Проте й занепадати духом не можна. Треба стояти там, де стоїш. Аж поки не впадеш.

— Ану, Сірко, ворушися! Швидше! Нам з тобою не можна втрачати бадьорості, робота не жде...

2

Назавтра я встав, як тільки почало світати, раніше, ніж звичайно. Ще вчора, лежачи в юрті, я вирішив про себе: хоч би там що, а зроблю так, щоб ніхто не посмів не те що облаяти мене, а й за щось докорити. Кінець кінцем, треба довести, що я нічим не гірший за інших.

Перш за все я розвіз пальне і сам позаправляв баки. Потім покотив зі своєю бочкою до джерела, щоб до початку роботи залити радіатори водою. Потім треба було встигнути поснідати і Знову, не гаючи ні хвилини, возити воду. Поки що діло йшло так, як я розраховував.

Тим часом за білястим серпанком обрію ворухнулося сонце. Воно довго не сходило, гаялося, немов боялось окинути поглядом всю широчінь і далину анархайської землі. А потім трохи піднялося й виглянуло одним краєчком. Що може бути гарніше за степ на світанку! Неначе розлилося величезне лазурове море та так і застигло блакитними хвилями, що де-не-де вилискують темною прозеленню й жовтизною.

0 Анархаю, о великий степе! Чого ж ти мовчиш, про що ти думаєш? Що криєш ти в собі од віку і що чекає тебе в майбутньому?

То не* біда, що я всього-на-всього водовоз. Я ще пануватиму і над цією землею, і над машинами. Адже наші два трактори і те, що ми робимо тут, — це ©сього лише начало начал. Я десь вичитав, нібито розвідники виявили під Анархаєм великі підземні ріки. Можливо, це лише догадка. Та як би там не було, я вірю, що люди напоять цю землю, і на Анархаї забуяють зелені сади, побіжить вода в прохолодних ариках, і тутешні вітри мірятимуть золотаві хлібні лани. Виростуть тут міста й села, і наші нащадки назвуть цей степ благословенною країною Анархай. І через багато-багато років, коли прийде сюди такий самий хлопець, як я, йому, напевно, не доведеться цілісінький день мотатися по степу З водовозкою і вислухувати лайку якогось самодура.

1 все-таки я не заздрю йому, бо я перший прийшов сюди!.. Я зупинив водовозку, оглядаючи ранкові простори. В цю хвилину я був найщасливішою, найдужчою і навіть найгарнішок> людиною на землі. Хай благословенна буде країна Анархай!..

Сонце нарешті викотилося з-за обрію, величезне, сяюче.

День починався непогано. Принаймні мотори не глухли — я встигав підвозити воду. Але до вечора було ще далеко...

Під'їхавши одного разу до джерела, я побачив біля нього невелику отару овець з ягнятами. їх пригнала сюди якась дівчина. Вона напувала їх із струмка, не підпускаючи до джерела. Звідки вона взялася? Мабуть, прийшла з урочища, яке знаходилося осторонь від нас, там, за двоголовим горбом. У тих краях розташувалися чабани. Обличчя дівчини здалося мені чимось знайомим. В якомусь яїурналі я бачив фотографію молоденької китаянки з отаким же, як у цієї дівчини, чубком на лобі. Тому, мабуть, і здалося мені, начебто я десь бачив її.

Ми мовчки подивилися одне на одного. Моя поява тут була для неї такою ж несподіванкою, як і її присутність для мене. Але я, наче нічого й не було, сплигнув з повозки і діловито заходився черпати воду з джерела, наливаючи свою бочку.

Вівці тим часом напилися, і дівчина почала відганяти їх убік. Проходячи повз мене, вона спитала:

— А як зветься це джерело?

Я трохи задумався, дивлячись на округлу водойму, де тьмяно поблискувала скаламучена мною вода. Справді, мало ж якось зватися наше єдине джерело. Поки я думав, вода встоялася, посвітлішала на поверхні і потемніла в глибині.

— Верблюже око! — сказав я, повернувшись до дівчини.

— Джерело Верблюже око? — Вона труснула чубчиком і всміхнулася. — Гарно! А воно й справді схоже на верблюже око, таке задумливе...

Ми розговорилися. Виявилось, що дівчина з наших місць. Вона знала навіть мого вчителя Алдіярова. Ох, як же це здорово—почути ім'я любимого вчителя тут, в степу, від незнайомої дівчини, яка, думав я, теж не без його впливу потрапила сюди, на Анархай. Вона ще торік закінчила школу, не нашу, а іншу, і тепер працювала сакманницею — помічницею чабана.

— У нас на кошарі колодязна вода солона, — казала дівчина. — А я чула, що десь тут є дясерело. Мені й самій закортіло подивитись на живу воду та й ягнят понапувати, нехай і вони знають, яка вона, справжня вода. От вирощу їх, здам до отари, а над осінь поїду вчитися в університет...

— Я теяс думаю згодом учитись, — сказав я. — Тільки я по механізації піду. Мене ж послали сюди працювати коло трактора,

а це так... — показав я на бочку, — тимчасово допомагаю... Повинні прислати іншого водовоза...

Ну це вже я дарма, звісно, ляпнув, просто сам не помітив, як зірвалося з язика. Від сорому мені стало страшенно жарко, та одразу я й похолов:

— Ге-ей, академіку, морду наб'ю-у-у! — долинув здалека ненависний Абакірів голос.

— Ой, та й забалакався ж я!

— Що там таке? — пе збагнувши, в чому річ, спитала дівчина.

— Та це так, — пробурмотів я, червоніючи. — Воду треба везти.

Дівчина погнала овець своєю дорогою.