Кохання під час холери - Маркес Габріель Гарсіа
І вимовив це признання з таким тремтінням у голосі, що неможливо було не пожаліти його. Та вона розвіяла всю його болісну ніяковість дзвінким сміхом, від якого в спальні наче аж посвітлішало.
— Я про це знала від тієї миті, коли побачила тебе в консультації, докторе, — сказала вона. — Хоч я й чорна, але не зовсім дурна.
Не можна сказати, що їхні взаємини складалися легко. Сеньйорита Лінч хотіла зберегти свою честь незаплямованою, хотіла безпеки й кохання, — саме в такому порядку, — і вважала, що заслуговує на це. Вона не заперечувала, щоб доктор Урбіно спробував її звабити, але не захотіла привести його в дім, у якому вона була сама-одна. Найбільше, що вона йому дозволила, — це повторити церемоніальне обмацування та вислуховування з якими завгодно порушеннями лікарської етики, але роздягтися не захотіла. Щодо нього, то, вкусивши забороненого плоду, він уже не міг від нього відмовитись і розпочав справжню облогу, з'являючись майже щодня. З міркувань практичного характеру постійні взаємини із сеньйоритою Лінч були для нього майже неможливі, але він був надто слабкий, щоб зупинитися вчасно; правда, так само бракувало йому рішучості й для того, щоб, не оглядаючись, іти вперед. Він мав свої межі.
Велебний Лінч, Барбарин батько, провадив життя досить-таки безладне. В будь-яку мить міг вирушити в дорогу, ведучи свого мула, нав'юченого з одного боку Бібліями та євангельськими брошурами, а з другого — їстівними припасами, і повертався, коли дочка найменше того сподівалась. Другу незручність становила школа з протилежного боку вулиці, бо, виспівуючи хором урок, діти мали звичай визирати крізь вікна на вулицю і першим вони бачили будинок біля протилежного тротуару, де з шостої ранку всі вікна та двері були розчинені навстіж, бачили, як сеньйорита Лінч чіпляє клітку під карнизом, щоб трупіал теж навчався співу, бачили, як вона, теж наспівуючи своїм дзвінким голосом уродженки Карибського узбережжя, порається по дому, з барвистим тюрбаном на голові, а згодом сидить на ганку і співає по-англійському негритянські псалми.
Отож для побачень доводилось обирати час, коли дітей у школі не було, і лишалися тільки дві можливості: під час великої обідньої перерви, між дванадцятою і другою пополудні, — а в цей час лікар обідав теж, — або надвечір, коли діти розходилися по домівках. Цей другий варіант був зручніший, але тоді доктор уже закінчував візити і мав негайно їхати додому на вечерю. Третьою проблемою, і то найсерйознішою, було для доктора Урбіно його високе становище. Він не міг вибиратися з дому без екіпажа, а його екіпаж, що завжди стояв біля воріт дому, в який він заходив, у місті добре знали. Він міг зробити кучера своїм спільником, як робили майже всі його приятелі зі Світського клубу, та це заходило в надто різку суперечність із його звичаями. Дійшло до того, що коли візити до сеньйорити Лінч стали надто очевидними, сам кучер — ліврейний кучер їхньої родини — зважився запитати, чи не краще буде, коли він приїздитиме по нього пізніше, щоб екіпаж не стояв так довго біля воріт. Доктор Урбіно, на очевидну шкоду власному інтересу, різко урвав слугу:
— Відколи я тебе знаю, ти вперше базікаєш те, чого не повинен базікати, — сказав він. — Ну гаразд, домовимося так: ти нічого не казав, а я нічого не чув.
Виходу не було. В такому місті неможливо приховати хворобу, якщо екіпаж лікаря зупиняється біля твоїх воріт. У таких випадках лікар іноді сам зголошувався приходити пішки, якщо було недалеко, або приїздити в найманому екіпажі, щоб запобігти завчасному поширенню зловісних припущень. Проте такі хитрощі мало допомагали, адже істину було легко розшифрувати з рецептів, по яких замовляли в аптеках ліки, і доходило до того, що доктор Урбіно умисне приписував ліки випадкові разом із справді потрібними, охороняючи священне право хворого впокоїтися в мирі, зберігши таємницю своєї недуги. Також можна було пояснити різними законними способами і періодичну появу його екіпажа біля дому сеньйорити Лінч, але дуже довго так тривати не могло, а надто стільки, скільки йому хотілося б, — усе життя.
Світ перетворився для доктора Хувенала Урбіно на пекло. Бо, вгамувавши перші спалахи безумства, обоє усвідомили, на який ризик вони себе наражають, адже доктор Урбіно самохіть ніколи не пішов би на відвертий скандал. Коли його змагала гарячкова пристрасть, він був ладний обіцяти геть усе, але, погамувавши гострий спалах жадання, знову повертався до тверезих думок. І водночас, чим сильніше поривало його до неї, тим більше мучив його страх, що він може її навіки втратити, і через те з кожним разом їхні зустрічі ставали поквапнішими та гнітючішими. Він чекав вечора, знемагаючи від нестерпного хвилювання, забував про інші свої домовленості, забував про все і про всіх, крім неї, але як тільки екіпаж наближався до кварталу Мала-Кріанса, він починав благати Бога, щоб якийсь непередбачений випадок змусив його проїхати повз її дім. Його опановувала така болісна тривога, що іноді він зітхав із полегкістю, коли, звернувши за ріг вулиці, бачив обліплену білою ватою голову велебного Лінча, який читав, сидячи на терасі, поки дочка навчала Слова Божого дітлахів зі свого кварталу, виспівуючи разом з ними рядки з Євангелії. В таких випадках доктор Урбіно з радістю в душі повертався додому, щасливий, що сьогодні йому вже не доведеться гратися з вогнем, але незабаром його знов опановувала безумна тривога, бо п'ята година пополудні щодня тривала для нього з ранку до вечора.
Отже, любощі дедалі ускладнювалися в міру того, як екіпаж біля воріт усе більше впадав у вічі сусідам та перехожим, а через три місяці перетворилися на чисте безглуздя. Щойно побачивши в дверях свого пригніченого тривогою коханця, сеньйорита Лінч, не кажучи й слова, щоб не гаяти зайвої хвилини, ішла до спальні. В ті дні, коли він мав прийти, вона взяла собі за звичай надягати задля зручності широку й пишну ямайську спідницю, оторочену строкатим рюшем, причому надягала її на голе тіло, сподіваючись, що легкість, з якою її можна скинути чи закотити, допоможе докторові здолати страх. Але той змарновував усі її щирі намагання зробити його щасливим. Він біг за нею до спальні, важко відсапуючись, весь мокрий від поту, з шумом і грюкотом жбурляв на підлогу свій ціпок, лікарську валізку, своє панамське сомбреро і віддавався коханню з панічним поспіхом, спустивши штани лише до колін, у піджаці, застебнутому на всі гудзики, щоб менше заважав, із золотим ланцюжком на жилеті, не скидаючи ані черевиків, ані жодної одежини й більше турбуючись про те, щоб якомога скоріше піти, аніж про власну втіху. Барбара залишалася невдоволена, бо тільки-но починала поринати в безодню блаженства, як він уже застібав штани, геть виснажений, так ніби досяг у коханні абсолюту, що лежить на грані між життям і смертю, тоді як насправді зробив тільки те, чого вимагає чисто фізичний акт злягання. Але доктор Урбіно твердо дотримувався свого розпорядку: залишався в домі рівно стільки часу, скільки забирало внутрішньовенне вливання під час звичайного лікарського візиту. Додому він повертався сповнений гнітючого сорому за своє безсилля, бажаючи вмерти і проклинаючи себе за те, що не має духу попросити Ферміну Дасу, аби спустила йому штани і посадила голим задом на жаровню.
Він не вечеряв, молився без почуття, лежачи в постелі, вдавав, ніби дочитує те, що почав читати після сієсти, поки дружина, перш ніж лягти спати, никала й никала по кімнатах, нібито наводячи в домі лад. В міру того як починав клювати носом над книжкою, він усе глибше й глибше поринав у грузьке болото сеньйорити Лінч, його огортали лісові пахощі її квітучого тіла, і він опинявся в її ліжку, де на нього чигала смерть, і далі вже ні про що не міг думати, крім тієї блаженної миті за п'ять хвилин до п'ятої завтрашнього дня, коли побачить, як вона чекає його, лежачи на постелі й не маючи на собі нічого, крім кучерявого кущика, прикритого широкою ямайською спідницею, що видавалася йому одним з кругів її чорного пекла.
Вже за кілька років до того доктор Урбіно почав відчувати вагу свого тіла. Він одразу розпізнав симптоми, бо читав про це в книжках і знаходив підтвердження прочитаному в житті, коли пацієнти старшого віку без якихось серйозних захворювань у минулому раптом починали описувати досконалі синдроми, здавалося, вичитані з медичних трактатів, але які були витвором чистісінької уяви. Його вчитель із паризької клініки дитячих захворювань порадив йому спеціалізуватися в педіатрії, бо це, мовляв, найчесніший фах, адже дитина захворює лише тоді, коли вона справді хвора, і нездатна розмовляти з лікарем на його професійному жаргоні, і той довідується про її невигадані хвороби лише з конкретних симптомів. Дорослі ж, навпаки, починаючи від певного віку, або подають симптоми, нічим не хворіючи, або значно гірше: тяжко хворіють, маючи симптоми зовсім іншої, легкої недуги. Таким хворим доктор Урбіно приписував що-небудь заспокійливе, виявляючи поблажливість і терпіння, аж поки вони звикали не зважати на свої недуги, надто довго живучи разом з ними на смітнику старості. Але докторові Урбіно ніколи й на думку не спадало, що лікар з його досвідом, який начебто бачив на своєму віку геть усе, не зможе подолати тривожного відчуття, що він хворий, насправді хворим не будучи. Або навіть гірше: бути хворим і не вірити у свою хворобу з чисто наукової забобонності. Уже в сорок років, напівсерйозно, напівжартома, він був виголосив з кафедри: "Єдине, чого я потребую в житті, — це людини, яка б мене розуміла". Та безнадійно заблукавши в лабіринті сеньйорити Лінч, він став думати про це вже не жартома.
Усі реальні чи уявні симптоми, які так часто тривожили літніх пацієнтів доктора Урбіно, він почав помічати в своєму тілі. Він став відчувати форму своєї печінки так виразно, що міг визначити її розміри, не обмацуючи її. Він чув шум у нирках, схожий на мурчання сонного кота, бачив райдужний блиск свого сечового міхура, чув, як дзюркоче в його артеріях кров. Іноді, прокинувшись уранці, він задихався, мов риба, викинута з води. В його серці почала збиратися вода. Він відчував, як іноді воно на мить зупиняється, відчував, як знов і знов уповільнюється його биття — так бувало з ним на маршах під час військових навчань у колежі, — та щоразу воно зрештою поновлювало свій звичайний ритм, бо милосердя Господнє невичерпне.
