Кохання під час холери - Маркес Габріель Гарсіа

Усупереч наполяганням чоловіка та звичаям тієї доби, вона вирушила в дорогу лише в супроводі п'ятнадцятирічної хрещениці, яка виросла в її домі серед челяді, але про її подорож попередили капітанів суден та власті в кожному порту. Прийнявши своє необмірковане рішення, вона сказала дітям, що хоче погостювати три місяці у тітки Ільдебранди, але в душі постановила, що залишиться там назавжди. Доктор Хувенал Урбіно надто добре знав твердість її вдачі й був страшенно засмучений, але сприйняв це з християнським смиренням як Божу кару за свій непрощенний гріх.

Час від часу вони обмінювалися суто діловими листами, в яких ішлося про дітей та про різні домашні події, але протягом майже двох років ні він, ні вона не бачили шляху до замирення, який би не був замінований гордістю. На другий рік діти приїхали провести у Флорес-де-Марії шкільні вакації, і Ферміна Даса зробила все можливе й неможливе, аби вдати, ніби цілком задоволена своїм новим життям. Принаймні такого висновку дійшов Хувенал Урбіно, читаючи листи від сина. Крім того, тими місцями тоді здійснював пастирську подорож єпископ Ріоачі, сидячи під балдахіном на своєму знаменитому білому мулі, покритому попоною із золотими торочками. За ним сунули прочани з далеких провінцій, музики з акордеонами, мандрівні торгівці їством та амулетами, і протягом трьох днів у маєтку юрмилися каліки та безнадійно хворі, котрі насправді зійшлися сюди не заради вчених проповідей та розгрішення, а в надії на прихильність мула, про якого ходили чутки, ніби він творить чудеса потай від свого господаря. Єпископ був частим гостем у домі Урбіно де ла Кальє ще в ті роки, коли служив простим священиком, і якось ополудні він утік від свого ярмаркового почту, щоб поснідати в домі Ільдебранди. Після сніданку, за яким розмова точилася лише про справи земні, святий отець відвів Ферміну Дасу вбік і запропонував їй висповідатись йому. Вона відмовилася чемно, але рішуче, під тим приводом, що їй немає в чому каятись. Хоч вона й не мала такого наміру, принаймні свідомо, але в неї промайнула думка, що її слова буде переказано куди слід.

Згодом доктор Хувенал Урбіно мав звичай повторювати, не без домішки цинізму, що ті два сумні роки в його житті стали наслідком не його провини, а набутої дружиною поганої звички: річ у тім, що Ферміна Даса нюхала всю одіж, яку скидав із себе будь-хто з їхньої родини, ба навіть вона сама, визначаючи в такий спосіб, яку білизну треба віддавати в прання, хай би на вигляд вона здавалася чистісінькою. Вона робила це змалку й ніколи не думала, що це так впадає у вічі і що чоловік знав про її звичку уже з першої шлюбної ночі. Відразу здогадався він і про те, що вона принаймні тричі на день курила, замикаючись у ванній, але це не привернуло його уваги, бо жінки його суспільного стану мали звичай усамітнюватися компаніями, теревенити про чоловіків і курити або й влаштовувати справжню гульню, до нестями напиваючись агвардієнте. Але звичка нюхати кожну одежину, що їй траплялася, здавалась докторові Урбіно не тільки непристойною, а й небезпечною для здоров'я. Ферміна Даса відбувалася жартами, як і в інших випадках, коли не мала охоти сперечатись, і казала, що не тільки ж для окраси посадив їй Господь на обличчя отой діяльний, як у іволги, ніс. Одного ранку, поки вона ходила по крамницях, слуги підняли на ноги весь дім, шукаючи їхнього трирічного сина, якого не могла знайти в жодному куточку садиби. Ферміна Даса повернулася в самому розпалі тривоги, зробила два-три кола, немов собака, що винюхує слід, і знайшла малого, який спав у шафі, — нікому й на думку не спало, що він може там заховатися. Коли здивований чоловік спитав у неї, як вона його там знайшла, вона коротко відповіла:

— По запаху каки.

Але нюх служив їй не тільки для виявлення брудної білизни та пошуків загублених дітей: це чуття допомагало їй орієнтуватися в усіх випадках життя, і передусім — життя світського. Хувенал Урбіно спостерігав за нею протягом усього її заміжжя, а надто на початку, коли вона була чужинкою в середовищі, ось уже триста років настроєному вороже до того середовища, з якого вийшла вона, а проте вона плавала крізь хащі гострих, наче ножі, коралів, жодного разу не поранившись, і таке вміння уникати світських небезпек можна було пояснити хіба надприродним інстинктом. Цей жахливий хист, який вона могла успадкувати від тисячолітньої мудрості предків, а могла й сама розвинути у своєму тверезому, мов кремінь, серці, призвів до справжньої трагедії, коли одної нещасливої неділі, перед тим як іти до церкви, Ферміна Даса за буденною звичкою понюхала вбрання, яке надягав чоловік учора, і в неї виникло тривожне відчуття, що вночі біля неї лежав один чоловік, а цю одежу надягав якийсь інший.

Спершу вона обнюхала піджак та жилет, поки витягувала з петлиці ланцюжок годинника, діставала з кишень олівець, гаман і кілька розсипаних монет та складала все це на туалетний столик, а тоді обнюхала й сорочку — поки знімала шпильку з краватки, топазові запонки з манжет та відстібала комірець, пристебнутий золотим гудзиком, а потім і штани — поки діставала кільце з одинадцятьма ключами та складаний ножик із перламутровою колодочкою, і насамкінець обнюхала труси, шкарпетки та лляний носовичок із вишитою монограмою. Не було найменшого сумніву: кожна з одежин мала запах, якого Ферміна Даса не чула за всі роки спільного життя з чоловіком, запах важко поясненний, бо то був запах не квітів, не якихось штучних есенцій, а чогось пов'язаного з людським тілом. Вона нічого не сказала і наступними днями чула той запах не щодня, але тепер вона обнюхувала чоловіків одяг уже не для того, щоб довідатися, пора чи не пора віддавати його в прання, а опанована нестерпною тривогою, яка вгризалася в самісінькі її нутрощі.

Ферміна Даса не могла вгадати, о якій годині дня чіпляється на чоловіків одяг незнайомий запах. Це не могло бути між уранішньою лекцією та другим сніданком, бо, на її думку, жодна жінка при здоровому глузді не стала б похапцем віддаватися коханню в ці години, а тим більш у себе вдома під час лікарського візиту, знаючи, що їй ще треба прибратися в домі, застелити ліжка, сходити на базар, приготувати сніданок, а то й знемагаючи від тривоги, що котрогось із дітей відішлють зі школи додому з розбитою каменем головою, і він застане її об одинадцятій ранку посеред неприбраної кімнати, голу, та ще й під лікарем. Крім того, Ферміна Даса знала, що доктор Хувенал Урбіно має звичку кохатися тільки вночі, причому віддає перевагу цілковитій темряві, й майже ніколи не робить цього перед сніданком, коли починають щебетати перші пташки. Після цієї години, як він мав звичай казати, буде більше мороки роздягатися та вдягатися, аніж утіхи від такого півнячого кохання. Отож виходило, що зараження одягу чужим запахом могло статися тільки під час одного з його пообідніх лікарських візитів або в ті рідкісні вечірні години, які він присвячував шахам або кіно. З'ясувати це точніше було нелегко, бо, на відміну від багатьох своїх подруг, Ферміна Даса була надто горда, щоб шпигувати за чоловіком чи просити когось, щоб зробив це для неї. Хоча простежити за розпорядком його візитів, під час яких, найімовірніше, він і зраджував подружньому обов'язку, було дуже просто, бо доктор Хувенал Урбіно вів найдетальніші записи про кожного з пацієнтів, включаючи й рахунки гонорару та їх оплату, від того дня, коли робив хворому перший візит, і до тієї миті, коли проводжав його на той світ, востаннє перехрестивши і мовивши кілька слів за спасіння його душі.

Так збігли три тижні, після яких Ферміна Даса кілька днів не помічала чужого запаху на чоловіковому одязі, але потім відчула його, коли найменше того сподівалася, і наступними днями він видався їй безсоромнішим, аніж будь-коли, хоча один із тих днів випав на неділю, коли вони відзначали якусь родинну дату й не розлучалися ні на мить. Якось пополудні, проти свого звичаю і навіть бажання, вона проникла до чоловікового кабінету, так ніби це була не вона, а зовсім інша жінка, яка робила те, чого вона не робила ніколи, і крізь сильне збільшувальне скло переглянула заплутані нотатки про його візити за кілька останніх місяців. Уперше в житті вона увійшла сама до цього кабінету, просякнутого запахами від пролитих крапель креозоту, заставленого книжками у шкіряних оправах, виготовлених зі шкур невідомих їй звірів, обвішаного потьмянілими гравюрами шкільних класів, почесними грамотами, астролябіями та майстерно оздобленими кинджалами, що їх доктор Урбіно колекціонував протягом багатьох років. То було потаємне святилище, яке Ферміна Даса завжди вважала тим єдиним куточком приватного життя чоловіка, куди вона не мала доступу, бо він не входив у сферу кохання, отож ті кілька разів, коли їй доводилося туди входити, вона була з чоловіком і завжди в якійсь скороминущій, дріб'язковій потребі. Вона вважала, що не має права заходити туди сама-одна, а тим паче задля пошуків, що видавались їй не зовсім пристойними. І ось вона опинилася тут. Їй хотілося знати правду, і вона шукала її з нетерпінням, порівняти яке можна було хіба тільки з моторошним страхом, що вона розкриє її, шукала, підштовхувана невтримною силою, ще владнішою, ніж її природжена гординя, ще настійливішою, ніж її гідність; то були тортури, які вабили й чарували.

Нічого до пуття з'ясувати їй не вдалося, бо чоловікові пацієнти, окрім кількох спільних знайомих, теж були частиною його усталеного царства, людьми без особистості, відомими не своєю зовнішністю, а своїми болячками, не кольором своїх очей чи вподобаннями серця, а розмірами печінки, осугою на язиці, згустками в сечі, хворобливими нічними привиддями. То були люди, які вірили в її чоловіка, вірили в те, що живуть на світі лише завдяки йому, тоді як насправді вони жили для нього і закінчували своє земне життя, зведені до однієї фрази, якою доктор Урбіно незмінно завершував історію хвороби кожного зі своїх пацієнтів: "Змирися, Господь тебе жде за брамою царства свого". Через дві години марних пошуків Ферміна Даса вийшла з кабінету з таким відчуттям, ніби зреклася наміру вчинити відверту непристойність.

Розтривожена своїми фантазіями, вона почала помічати, що чоловік змінився.