Кохання під час холери - Маркес Габріель Гарсіа
Доктор Хувенал Урбіно передав історичного листа (який відразу загубився в паперах і більш ніхто ніколи про нього не чув), і товариство мало не задихнулося від палючої спеки та палких промов. Нарешті дорогих гостей посадовили на мулів, доправили до пристані Пуебло-В'єхо, де болото з'єднувалося з морем, бо інженерові не вдалося знову підняти кулю в повітря. Ферміна Даса була певна, що малою дівчинкою вона колись їхала цією дорогою — з матір'ю, на запряженому волами возі. Вже будучи дорослою, вона не раз розповідала про ту подорож батькові, але той аж до скону не зрікся переконання, що вона ніяк не могла про це пам'ятати.
"Я дуже добре пригадую ту поїздку, вона справді була — але принаймні років за п'ять до твого народження", — сказав він дочці.
Через три дні, змучені після штормової ночі, учасники експедиції на повітряній кулі повернулися до міста, з якого вилетіли, і там їх зустріли як героїв. Флорентіно Арісі — а він звичайно ховався в самій гущі натовпу — здалося, що він помітив на обличчі Ферміни Даси сліди пережитого страху. Але того ж самого дня, надвечір, він знову її побачив, тепер уже на виставці велосипедів, організованій за ініціативою того ж таки доктора Хувенала Урбіно, і на той час на ній не лишилося жодного знаку втоми. Вона вела велосипед вельми чудернацького вигляду — скорше придатний для виступів на арені цирку, ніж для звичайного катання — з дуже високим переднім колесом, над яким вона сиділа, і зовсім маленьким заднім, що правило за чисто символічну точку опори. На ній були шаровари з барвистою лямівкою, що викликали обурення у старших дам і розгубленість у кабальєро, проте ніхто не лишився байдужим до її вправності.
Ось такі швидкоплинні видіння, як це, знову й знову раптово виникали протягом тих багатьох років перед очима Флорентіно Аріси, коли цього хотів випадок, і так само несподівано зникали, залишаючи в його серці тривожний слід. Але ці події позначали етапи його життя, бо він простежував невблаганний плин часу не так по самому собі, як по тих ледь помітних змінах, що їх добачав у Ферміни Даси щоразу, коли йому випадало її зустріти.
Одного вечора він прийшов у "Корчму дона Санчо", колоніальний ресторан високої репутації, і сів у найдальшому кутку, як мав звичай робити завжди, коли приходив з'їсти свою скромну парубоцьку вечерю. Зненацька він побачив Ферміну Дасу, віддзеркалену в глибині зали: вона сиділа за столом у товаристві чоловіка та ще двох подружніх пар і відбивалася в дзеркалі під таким кутом, що він міг милуватися нею в усій її красі. Вона здавалась якоюсь беззахисною, хоча й розмовляла з граційною невимушеністю, її сміх розсипався бризками, наче вогні феєрверку, і її врода аж сяяла під величезними кришталевими люстрами. Здавалося, то Аліса, що повернулася зі своєї задзеркальної подорожі.
Тамуючи подих, Флорентіно Аріса роздивлявся її, скільки йому хотілося, бачив, як вона їсть, як пригублює вино, як жартує з доном Санчо, четвертим у генеалогії цього славетного роду корчмарів; отак сидячи самотою за своїм столиком, він прожив із нею якусь хвилю свого життя і понад годину вільно прогулювався по заповіднику її інтимного світу. Щоб вигадати час, він замовив чотири зайві чашки кави, і сидів, аж поки Ферміна Даса пішла разом з усім товариством. Вони пройшли від нього так близько, що він розпізнав її пахощі в потоці парфумів та запахів, що струменіли від її супутниць і супутників.
Від того вечора протягом майже року він провадив уперту облогу ресторатора, просячи продати йому те дзеркало і пропонуючи за нього все, чого той забажає, — грішми, послугами, чим завгодно. Це було нелегко, бо старий дон Санчо вірив у легенду, згідно з якою коштовна рама, виготовлена венеційськими майстрами з чорного дерева, була до пари другій, від дзеркала, що належало Марії-Антуанетті і зникло без сліду. Тобто з двох унікальних пам'яток залишилася тільки одна. Коли нарешті дон Санчо здався, Флорентіно Аріса повісив дзеркало у вітальні свого дому, але не за історичну цінність його рами, а за те, що в його склі протягом майже двох годин відбивався образ коханої жінки.
Зустрічаючи Ферміну Дасу, він майже завжди бачив її в парі з чоловіком, попідруч; між ними відчувалася гармонійна єдність, і обоє існували ніби в замкненому для інших середовищі, рухаючись у ньому з дивовижною узгодженістю сіамських близнят, що порушувалася тільки в тому випадку, коли вони вітались із ним, Флорентіно Арісою. Справді-бо, доктор Хувенал Урбіно потискував йому руку з щирою приязню, а іноді навіть дозволяв собі плеснути його по плечі. Вона ж, навпаки, прирекла його на знеособлений режим суто формальних взаємин і ніколи ні жестом, ні виразом обличчя не дала підстав запідозрити, що була знайома з ним іще до заміжжя. Їхні життєві шляхи розбігалися в різні боки, і тимчасом як він докладав усіх можливих зусиль, щоб скоротити відстань між ними, вона не зробила жодного кроку, що вів би не в протилежному напрямку. Минуло багато часу, поки він зважився припустити, що ця байдужість була не чим іншим, як бронею проти страху. Ця думка сяйнула йому несподівано під час "хрестин" першого річкового пароплава, спорудженого на місцевій верфі, і то була також перша офіційна церемонія, де Флорентіно Аріса представляв дядька Лева Дванадцятого як перший віце-президент Карибської річкової компанії. Цей збіг надав церемонії спуску на воду пароплава особливої урочистості, до того ж там були присутні всі особи, що мали якусь вагу в громадському житті міста.
Флорентіно Аріса був заклопотаний своїми гостями, яких приймав у головній вітальні пароплава, яка ще пахла свіжою фарбою і гарячою смолою, коли на молі вибухнули гучні оплески, а оркестр заграв тріумфальний марш. Йому довелося зробити над собою зусилля, щоб притлумити тремтіння, майже таке саме давнє, як і його земний вік, коли він побачив вродливу жінку, володарку своїх мрій; невимовно гарна у своїй зрілості, вона виступала, мов королева давніх часів, в оточенні блискучого кортежу в парадних одіяннях, під дощем конфетті та квітів, якими обсипали її з вікон. На оплески та вітальні вигуки відповідали жестом руки обоє, але вона була така осяйна, що, здавалося, тільки вона вирізняється в гущі натовпу, вся в царських золотих шатах, від черевичків на високих підборах до лисячого хутра на шиї та капелюшка.
Флорентіно Аріса чекав їх, стоячи на палубі, поруч із представниками місцевої влади, посеред гучної музики, тріскотіння ракет і трьох густих пароплавних гудків, що огорнули пристань білою парою. Хувенал Урбіно привітав усіх головних осіб торжества у властивій йому щирій манері, яка кожному давала підстави вважати, що саме до нього доктор почуває особливу приязнь: спершу потис руку капітанові, вбраному в парадний мундир, потім архієпископові, потім губернаторові й алькальдові та їхнім дружинам, далі — військовому комендантові міста, уродженцю Анд, який прибув сюди зовсім недавно. В самому кінці шереги представників влади стояв Флорентіно Аріса, в темному сукняному костюмі, майже невидимий серед стількох значних персон. Потиснувши руку військовому комендантові, Ферміна Даса начебто завагалася перед простягнутою рукою Флорентіно Аріси. Комендант запитав у неї, чи вони знайомі, готовий відрекомендувати їх одне одному. Вона не відповіла ні ствердно, ні заперечливо, але зрештою подала руку Флорентіно Арісі із чисто світською усмішкою. Таке вже було двічі в минулому й ще не раз траплялося потім, і Флорентіно Аріса завжди витлумачував цю поведінку як властиву для характеру Ферміни Даси. Але того надвечір'я, піддавшись своїй неподоланній вірі в ілюзії, він раптом запитав себе: а чи така підкреслена байдужість не є машкарою, яка приховує муки кохання?
Сама думка про це розтривожила його приспану пристрасть. Він знову почав блукати навколо оселі Ферміни Даси, охоплений тим самим хвилюванням, що й багато років тому в парку Євангелістів; але тепер він уже не прагнув, щоб вона побачила його, тепер він мав одну-єдину мету: побачити її, пересвідчитися, що вона все ще існує на світі. Правда, тепер йому стало важко лишатися непоміченим. Квартал Ла Манга був розташований на напівпустельному острові, відокремленому від історичного центру міста каналом із застояною водою, затіненому хащами антільської сливи, що в колоніальні часи давали в неділю притулок закоханим. Десь у останні роки старий іспанський кам'яний міст зруйнували і збудували новий, теж із каменю, зробили електричне освітлення й пустили через міст новий трамвай, запряжений мулами. Спочатку жителям Ла Манги доводилося терпіти муку, якої не взяли до уваги архітектори кварталу, а саме — спати поряд із першою в місті електростанцією, двигтіння машин якої спричиняло тут безперервний землетрус. Навіть доктор Урбіно, з усім своїм впливом, не зміг домогтися, щоб електростанцію перенесли в таке місце, де б вона нікому не заважала, та зрештою втрутилося на його користь божественне провидіння, з яким він завжди мав щонайліпші взаємини. Одної ночі паровий казан електростанції вибухнув із жахливим гуркотом, пролетів у повітрі над новими будинками, над половиною міста і зруйнував головну галерею давнього монастиря Святого Юліана, заступника прочан. Стара напівзруйнована будівля ще з початку року стояла незаселена, і казан убив на смерть лише чотирьох в'язнів, що в ту саму ніч утекли з місцевої в'язниці й переховувалися в порожній монастирській каплиці.
Та коли це тихе передмістя, що мало такі давні й чудові любовні традиції, перетворилося на квартал багатіїв, воно перестало бути надійним прихистком для закоханих, яким чинили перешкоди. Вулиці тут були огорнуті курявою влітку, грузькі, як болото, взимку, похмурі та безлюдні о будь-якій порі року, а поодинокі будинки, заховані в густолистих садках, замість колишніх високих балконів тепер мали мозаїчні тераси, зроблені мов умисне, щоб відлякувати закоханих, які шукають, де б заховатися від нескромних поглядів. Добре хоч, що в ті часи виникла мода прогулюватися вечорами на старих найманих дрожках, у які запрягали тільки одного коня, і такі прогулянки звичайно мали кінцевим пунктом високий пагорб, з якого можна було милуватися розшарпаною призахідною загравою жовтня, звідти навіть ліпше, аніж із вежі маяка, було видно, як зачаїлися біля пляжу Семінаристів сторожкі акули, а по четвергах там з'являвся трансатлантичний пароплав, білий і величезний, якого, здавалося, можна було торкнутись рукою, коли він заходив у гавань.
