Кохання під час холери - Маркес Габріель Гарсіа
Він викрутився з незручного становища, вигукнувши з традиційним переляком: "Чортівня, та він же зовсім дорослий!" Він не змінив своєї поведінки навіть тоді, коли тіло почало подавати перші сигнали тривоги, бо завжди відзначався міцним, як камінь, здоров'ям. Трансіто Аріса мала звичай казати: "Єдине, на що хворів мій син, це на холеру". Звичайно, вона плутала холеру з коханням, причому ще задовго до того, як утратила пам'ять. Та в кожному разі вона все одно помилялася, бо син таємно переніс шість триперів, хоча лікар запевняв, що йдеться не про шість, а про один і той самий, який оживав після кожної програної битви. Крім того, він нажив собі один бубон, чотири тверді шанкри та шість екзем, проте ні йому, ані комусь іншому з чоловіків і на думку не спало вважати ці воєнні трофеї хворобами.
Незабаром по тому, як йому виповнилося сорок, Флорентіно Аріса мусив звернутися до лікаря, скаржачись на невиразні болі в різних частинах тіла. Після ретельного обстеження лікар сказав: "Це пов'язано з віком". Проте йому завжди здавалося, що проблеми віку його не стосуються. Бо єдиною вартою уваги подією в його минулому було недовгочасне кохання до Ферміни Даси, і тільки те, що мало стосунок до неї, він вважав чогось вартим у підсумку свого життя. Але в той день, коли він задивився на ластівок на блискучих дротах, він переглянув усе своє минуле, починаючи з найдавнішого спогаду, перебрав свої випадкові любовні пригоди, згадав, скільки рифів довелося йому подолати, щоб досягти високого становища на службі, скільки прикрощів пережити через свою затяту рішучість домогтися, щоб Ферміна Даса належала йому, а він належав їй, попри все і супроти всього, і тільки тоді відкрив, що його життя минає. Він затремтів від лютого холоду в нутрощах, світло в ньому потьмарилось, і він мусив випустити з рук садові знаряддя та спертися на кладовищенський мур, щоб не впасти під першим ударом старості.
— Чортівня, — нажахано промовив він. — Адже тридцять років минуло!
Так воно й було. Ті самі тридцять років минули, звичайно, і для Ферміни Даси, але для неї вони були, навпаки, найприємнішими і найспокійнішими в її житті. Жахливі дні, прожиті в палаці Касальдуеро, були викинуті на смітник пам'яті. Тепер вона мешкала у своєму новому домі, у кварталі Ла Манга, цілковита господиня своєї долі, з чоловіком, якому вона віддала б перевагу серед усіх чоловіків світу, коли б довелося вибирати вдруге, із сином, що продовжив родинну традицію, навчаючись у Медичній школі, та з дочкою, настільки схожою на неї саму в юності, що іноді її опановувало тривожне відчуття, ніби її повторено. Вона їздила до Європи ще тричі після тієї злощасної подорожі, коли була сповнена рішучості більш ніколи не повертатися, аби не жити під постійним гнітючим страхом.
Бог нарешті прислухався до чиїхось молитов: через два роки життя в Парижі, коли Ферміна Даса і Хувенал Урбіно тільки почали шукати, чи залишилася бодай іскра кохання на попелищі їхніх подій, опівночі надійшла телеграма зі звісткою, що донья Бланка тяжко захворіла, та й друга, з повідомленням про смерть, не забарилася. Вони негайно вирушили у зворотну подорож. Ферміна Даса зійшла з пароплава в жалобній сукні, вільні складки якої не могли приховати її стану. Таки справді вона завагітніла вдруге, і ця новина дала поштовх до виникнення народної пісеньки більш лукавої, аніж злої, приспів до якої лишався в моді до кінця року: "Що знаходить у Парижі красуня тендітна? Туди їде без нічого, а назад — вагітна". Незважаючи на досить примітивний текст пісеньки, доктор Хувенал Урбіно ще багато років по тому замовляв її на святах у Світському клубі, завжди, коли мав добрий настрій.
Аристократичний палац маркіза Касальдуеро, про чиє життя та герб ніколи не було певних відомостей, продали Муніципальній скарбниці за адекватну ціну, але згодом його було перепродано за ціле багатство центральному урядові, коли один голландський дослідник став робити там розкопки, доводячи, що саме в ньому — могила Христофора Колумба, на той час уже п'ята. Сестри доктора Урбіно оселилися в монастирі салезіанок, де й жили в усамітненні, хоча не давали обітниці, а Ферміна Даса залишалася в своєму батьківському домі, аж поки було закінчено маєток у Ла Манзі. До свого нового дому вона увійшла, твердо ступаючи, увійшла, щоб бути в ньому хазяйкою, обставивши його меблями, купленими під час весільної подорожі, та додатковими, які замовила згодом, після подорожі замирення, і з першого дня почала населяти його всіма видами екзотичних звірів, що їх сама купувала на антільських шхунах. Вона увійшла туди з відвойованим чоловіком, з уже величеньким сином і з дочкою, яка народилася через чотири місяці після повернення і яку вони назвали Офелією. Доктор Урбіно, зі свого боку, зрозумів, що неможливо вимагати від дружини, щоб вона була такою, як під час подорожі медового місяця, бо йому хотілося б одержувати від неї любов, яку вона тепер віддавала дітям, не шкодуючи на це часу, отож довелося йому навчитися жити і бути щасливим з решток. Ця омріяна гармонія досягла свого апогею під час однієї святкової вечері, коли на стіл подали чудову страву, якої Ферміна Даса не змогла впізнати. Вона з'їла добру порцію, але їй дуже сподобалося, й вона замовила ще одну, і вже докоряла собі, що через світську манірність не зважується попросити третю, коли раптом довідалася, що з несподіваним апетитом упорала дві повні миски баклажанного пюре. Вона визнала свою поразку з вишуканою грацією: відтоді в їхньому домі подавали на стіл баклажани в усіх різновидах страв майже так само часто, як у палаці Касальдуеро, і всім вони так смакували, що доктор Хувенал Урбіно уже в старості розвеселяв себе в години дозвілля, просячи дружину народити йому ще одну дочку, яку вони назвали б улюбленим у домі ім'ям: Баклажана Урбіно.
В ті часи Ферміна Даса переконалася, що життя домашнє, на відміну від життя громадського, улягає частим і непередбаченим змінам. Їй нелегко було визначити, в чому справжня різниця між дітьми й дорослими, проте вона воліла завжди віддавати перевагу дітям, бо їхні погляди на життя були зрозуміліші. Як тільки вона обігнула мис зрілості, як тільки звільнилася від усього показного, їй відкрилася очевидна і неймовірно прикра істина: що так і не здійснилися її мрії, виплекані в юності в парку Євангелістів, що вона стала тим, в чому ніколи не бажала признатися навіть самій собі, — вишуканою служницею в багатому домі. У світському товаристві вона кінець кінцем здобула загальну любов і пошану, їй догоджали й водночас боялися її, але ніде не судили її так суворо й не вимагали від неї так багато, як в управлінні власним домом. Вона завжди відчувала, що живе життям, позиченим у чоловіка, як неподільна володарка неозорої імперії щастя, спорудженої для нього і тільки для нього. Вона знала, що, зрештою, він любить її більше, аніж будь-кого на світі, але любить тільки заради себе.
Неймовірно гнітив її нерозривний ланцюг сніданків-обідів-вечер. Бо вони не тільки мали відбуватися вчасно: вони мали бути бездоганними, і мали подаватися саме ті страви, які він хотів би з'їсти, проте запитувати його про це було дарма. Якщо іноді вона таки зверталася до нього з таким запитанням, — ще одна з багатьох марних церемоній домашнього ритуалу, — він відповідав, навіть не вважаючи за потрібне відірватися від газети: "Що завгодно". Він казав це щиро, своїм приязним голосом, бо годі було уявити собі менш деспотичного чоловіка. Та коли настала година сідати за стіл, там мало стояти те, що йому смакувало, без найменшого огріху: щоб м'ясо не мало присмаку м'яса, щоб риба не мала присмаку риби, щоб свинина не мала присмаку сарни, щоб курятина не мала присмаку пір'я. Навіть коли ще не наставав сезон спаржі, треба було роздобувати її за будь-яку ціну, щоб чоловік міг утішатися випарами власної запашної сечі. Вона не звинувачувала його — звинувачувала життя. Але ж він був невблаганним героєм цього життя. Вистачало найменшого сумніву, щоб він відсунув тарілку і сказав: "Цю страву зроблено без любові". В цій царині він досягав фантастичного натхнення. Якось, тільки покуштувавши маслинового відвару, він поставив келих і сказав: "Цей трунок відгонить вікном". І вона, і служниці неабияк здивувалися, бо ніхто з них ніколи не чув, щоб комусь доводилося пити відвар з вікна, та коли покуштували напій, намагаючись зрозуміти, в чім річ, то зрозуміли: від нього справді тхнуло вікном.
Він був чоловік у всьому бездоганний: ніколи нічого не підбирав з підлоги, не гасив світла, не зачиняв за собою дверей. Не раз вона чула, як він бурчить у вранішніх сутінках, виявивши десь пропажу гудзика: "Чоловікові потрібні дві дружини: одна для кохання, друга — для пришивання гудзиків". Мало не щодня, тільки-но пригубивши каву чи піднісши до рота ложку з окутаним парою супом, він жалібно зойкав, уже нікого цим не лякаючи, а тоді глибокодумно виголошував: "Коли одного дня я назавжди піду з дому, то хай усі знають, що це станеться з однієї причини: рано чи пізно мені обридне щодня ходити з обпеченим ротом". Він заявляв, що ніколи сніданки не бувають такими смачними та розмаїтими, як у ті дні, коли він не може нічого їсти, прийнявши проносне, і був такий переконаний у підступних намірах дружини, що зрештою став пити проносне тільки в тих випадках, коли й вона пила його разом з ним.
Їй так набридло його постійне нерозуміння, що якось на свій день народження вона попросила в нього незвичайного подарунка: щоб на весь день він узяв на себе домашні обов'язки. Він погодився, ця пропозиція його навіть розважила, і з самого світанку взяв на себе управління домом. Влаштував чудовий сніданок, але забув, що їй шкідлива смажена яєчня і що вона не п'є каву з молоком. Потім став давати розпорядження на святковий обід, де мало бути вісім гостей, звелів почати прибирання в домі і дуже старався перевершити дружину в управлінні господарством, але ще перед полуднем мусив капітулювати, не визнавши, проте, своєї поразки. З першої ж хвилини своєї нової діяльності він зрозумів, що не має ані найменшого уявлення про те, де що лежить, і в домі, і в кухні, а служниці давали йому змогу перекидати все догори дном у пошуках кожної речі, бо й вони брали участь у грі.
