Кохання під час холери - Маркес Габріель Гарсіа
Навпаки, був готовий до цього. Часто зустрічаючись із ними у своїх виправах самітнього ловця, Флорентіно Аріса зрештою дійшов висновку, що на світі повно щасливих вдів. Він бачив, як вона навісніє з горя перед тілом мертвого чоловіка, як благає, щоб її закопали живою в тій самій труні, не бажаючи наражатися без нього на грізні небезпеки, що чигають на неї в майбутньому, але в міру того, як змирялася з реальністю свого нового становища, вона у нього на очах поставала з попелу з наново розбудженою жагою до життя. Спершу жила як примара, з отих, що населяють порожні будинки, ставала повірницею своїх служниць, коханкою своїх подушок, не знаючи, що робити після стількох років подружнього полону. Марнувала нескінченно довгі години, пришиваючи на одяг небіжчика гудзики, що їх раніше ніколи не мала часу пришити, прасувала і наново перепрасовувала його сорочки з покритими парафіном комірцями та манжетами, щоб завжди були бездоганні. Мов нічого й не сталося, клала для нього мило у ванній, наволочку з його ініціалами в постіль, ставила йому прибор на обідньому столі, якщо раптом без попередження з'явиться з того світу, як не раз бувало з ним у житті. Але протягом цих тужливих молебнів вона потроху усвідомлювала, що знову стала господинею власної волі, після того як зреклася не тільки свого родового прізвища, а й власного "я", і все це заради того, щоб мати в житті опору, яка виявлялася тільки ще однією з безлічі ілюзій, притаманних юним нареченим. Тільки вона знала, чого був вартий чоловік, якого вона любила до нестями, і який, можливо, любив її, але якого вона мусила знову й знову народжувати до його останнього подиху, даючи йому цицьку, міняючи брудні пелюшки, вдаючись до материнських хитрощів, аби розвіяти його жах перед тим, що завтра вранці йому знову доведеться виходити у світ і дивитись у очі дійсності. І все ж таки, коли вона бачила, як він виходить із дому, підбурюваний нею самою, щоб ковтати знегоди життя, тоді вже вона тремтіла від жаху, що чоловік ніколи не вернеться. Таке було життя. Кохання, якщо воно існувало, було чимось іншим: ніби ще одне життя, але зовсім, зовсім не таке.
Та під час свого вимушеного дозвілля самотності вдова неминуче відкривала, що найпочесніший спосіб жити — це жити, як того вимагає тіло: їсти тільки тоді, коли хочеться їсти, любити без брехні, спати, не маючи потреби прикидатися, ніби спиш, щоб уникнути непристойного обов'язку подружнього кохання, відчути себе нарешті повноправною господинею всього ліжка, в якому ніхто більше не зазіхає на половину простирадла, на половину повітря, яким ти дихаєш, на половину твоєї ночі, — й так тривало, аж поки тіло пересичувалося власними сновидіннями і прокидалося з гострим відчуттям самоти. Виходячи на своє потаємні лови, Флорентіно Аріса спостерігав, як удосвіта вдови виходили з церкви після заутрені в усьому чорному і з чорним круком долі на плечі. Як тільки вони помічали його в примарній сутіні світанку, вони переходили через вулицю на протилежний тротуар, чимчикуючи дрібненькими, мов у пташки, кроками, бо остерігалися навіть пройти близько від чоловіка, щоб не заплямувати своєї честі. А проте він був переконаний, що невтішна вдова з більшою, ніж будь-яка інша жінка, імовірністю носить у собі зародок щастя.
Пізнавши у своєму житті чимало вдів після вдови Насарета, Флорентіно Аріса зміг переконатися, якими щасливими бувають заміжні жінки по смерті своїх законних чоловіків. Те, що доти було для нього чистою ілюзією, стало завдяки їм можливістю, яку він міг схопити руками. Він не бачив підстав, чому Ферміна Даса не могла б стати такою самою вдовою, як інші, підготовлена життям прийняти його таким, який він є, без надуманого почуття провини перед покійним чоловіком, сповнена рішучості знайти з ним ще одне щастя і стати щасливою вдруге, люблячи живою буденною любов'ю, яка перетворюватиме кожну мить життя на чудо, і зберігаючи в собі іншу любов, що належатиме їй одній, захищена від будь-якого зараження стерильністю смерті.
Можливо, його райдужні мрії трохи охололи б, якби він міг бодай припустити, наскільки далеко була Ферміна Даса від його ілюзорних сподівань, коли їй уже почав відкриватися обрій того світу, в якому вона жила і де все було передбачене, окрім лиха. Бути багатим за тих часів мало, очевидно, не тільки свої переваги, а й відчутні вади, але півсвіту людей були переконані, що багатство — то найімовірніша дорога до життя вічного. Ферміна Даса знехтувала Флорентіно Арісу в осяянні зрілості, за яким негайно пережила кризу жалю, проте ніколи не сумнівалася, що її рішення було єдино правильне. В ту мить вона не могла пояснити собі, які приховані пружини тверезого глузду наділили її таким даром ясновидіння, але через багато років, уже на порозі старості, вона раптово й цілком несамохіть відкрила їх під час випадкової розмови про Флорентіно Арісу. Всі співрозмовники знали про його становище дофіна в Річковій компанії Карибського басейну в добу її розквіту, всі були певні, що зустрічалися з ним багато разів і мали ділові зв'язки, але ніхто не міг поновити його образ у пам'яті. Отоді Ферміна Даса й відкрила для себе ті несвідомі мотиви, що перешкодили їй покохати його. Вона сказала: "Він більше скидається на тінь, ніж на живу людину". Такий він і був: тінь людини, якої ніхто ніколи не знав. Але в ті дні, коли вона відбивала облогу доктора Хувенала Урбіно, — чоловіка цілком протилежного, — її почало змагати невиразне відчуття провини, єдине почуття, якого вона терпіти не могла. З його появою її опановував моторошний страх, і минав він тільки тоді, коли вона зустрічала когось, хто полегшував їй сумління. Ще малою дівчинкою, коли в кухні розбивалася тарілка, коли хтось падав, коли сама вона придавлювала дверима пальчик, вона оберталася, наполохана, до дорослого, що був поблизу, й поспішала звинуватити його: "Це твоя провина". Хоча її мало обходило, хто був справжній винуватець, і вона не турбувалася переконувати себе у своїй невинності. Їй досить було заявити про це.
Ця риса вдачі неабияк докучала Ферміні Дасі, й доктор Урбіно вчасно збагнув, наскільки воно загрожувало подружній гармонії, отож як тільки щось таке помічав, то квапився сказати дружині: "Не переймайся, люба, це моя провина". Бо нічого він так не боявся, як раптових і рішучих вибриків дружини, і був переконаний, що всі вони брали свій початок у відчутті провини. Проте, коли Ферміна Даса відкинула домагання Флорентіно Аріси, її замішання було надто тривожне, щоб розвіятись після однієї втішної фрази. Вона відчиняла вранці двері балкона ще протягом кількох місяців і завжди помічала відсутність самотньої примари, яка чатувала на неї в безлюдному парку, бачила дерево — його дерево, — ледь видиму тепер лаву, на якій він був сидів, читаючи і думаючи про неї, страждаючи через неї, і мусила знову зачиняти стулки дверей, зітхаючи: "Бідолаха!" Вона навіть спізнала прикре розчарування, що він виявився не таким наполегливим, яким вона його вважала, коли вже було надто пізно залагоджувати минуле, і вряди-годи її проймало запізніле бажання отримати листа, який так ніколи й не прийшов. Та коли настав час приймати рішення, виходити їй заміж за доктора Хувенала Урбіно чи не виходити, вона пережила ще гострішу тривогу, усвідомлюючи, що немає слушних підстав віддати йому перевагу, після того як вона без слушних підстав відкинула домагання Флорентіно Аріси. Коли по правді, то любила вона його так само мало, як і того першого, зате знала його куди менше, і в його листах не було тієї любовної гарячки, якою дихали листи Флорентіно Аріси, і він не дав їй стільки зворушливих доказів своєї вірності. Власне доктор Хувенал Урбіно домагався її, ніколи й не згадуючи про кохання, і викликало навіть подив, що такий переконаний християнин, як він, пропонував їй лише земні блага: безпеку, порядок, щастя. Скласти все це докупи — і виходило щось подібне до кохання. То було майже кохання, але не кохання, і ці сумніви посилювали її бентегу, бо водночас вона сумнівалася, що кохання — це і є те, чого їй треба прагнути, щоб жити далі.
В усякому разі, головним аргументом проти доктора Хувенала Урбіно була його більш ніж підозріла схожість на ідеального чоловіка, якого Лоренсо Даса так палко бажав для своєї дочки. Було просто неможливо дивитись на нього не як на продукт батькових підступів, хоча насправді так не було, але Ферміна Даса забрала собі в голову, що це батькові витівки, тільки-но побачила, як він удруге заходить у дім з лікарським візитом, якого ніхто не замовляв. Розмови з кузиною Ільдебрандою тільки посилили її розгубленість. Будучи сама жертвою кохання, Ільдебранда мала схильність ототожнювати себе з Флорентіно Арісою, забуваючи про те, що Лоренсо Даса запросив її насамперед для того, аби вона схилила думку дочки на користь доктора Урбіно. Одному Богові відомо, яких зусиль коштувало Ферміні Дасі не піти з кузиною, коли та подалася на телеграф знайомитися з Флорентіно Арісою. Бо й вона хотіла б побачитися з ним іще, щоб поставити його віч-на-віч зі своїми сумнівами, поговорити з ним наодинці, пізнати його глибше, переконатися, що її імпульсивне рішення не приведе її до ще серйознішої помилки, а саме, капітуляції в домашній війні проти батька. Та коли настала вирішальна у її житті хвилина, вона вчинила так, як вчинила, і не важили для неї ані мужня краса претендента на її руку, ані його легендарне багатство, ані рання слава, ані жодна з його таких очевидних переваг; просто вона була пригнічена страхом пропустити нагоду, коли вже зовсім небагато лишилося їй до двадцяти одного року, — таку межу встановила вона собі, щоб потім здатися на ласку долі. Їй вистачило однієї хвилини, щоб прийняти рішення, яке за законом Божим і за законом людським мало визначати її долю до самої смерті. В ту мить розвіялися всі сумніви, і, не мучачись докорами совісті, вона повелася так, як підказував їй тверезий глузд: стерла не змоченою в сльозах губкою спогад про Флорентіно Арісу, забула про нього навіки, і в тому місці, яке він займав у її пам'яті, дозволила розквітнути цілому квітникові мальв. Тільки й того, що зітхнула глибше, ніж звичайно, коли востаннє промовила: "Бідолаха!"
А проте сумніви — і страхітливі! — відродилися в душі Ферміни Даси, як тільки вони повернулися з шлюбної подорожі.
