Кохання під час холери - Маркес Габріель Гарсіа
Народна інтуїція поділяла їх на дві категорії: погані китайці й добрі китайці. Погані були хазяями похмурих портових шинків, де можна було і наїстись по-царському, і згинути за столом раптовою смертю, покуштувавши смаженої щурятини із соняшниковим насінням; про них ходили також чутки, ніби вони тільки ширма для торгівлі жінками та гендлювання усім на світі. Добрі китайці держали пральні, успадкувавши це священне ремесло для своїх предків, і вони повертали вам сорочки такими чистими, наче вони були новісінькі, а комірці та манжети здавалися свіжими, як облатки. Саме один з таких добрих китайців і завдав поразки на поетичних змаганнях сімдесяти двом чудово підготовленим суперникам.
Ніхто не розібрав прізвища, коли Ферміна Даса, плутаючись, прочитала його. І не тільки тому, що звучало воно по-чудному, а й тому, що ніхто до пуття не знав, як слід називати китайців. Та довго міркувати не довелося, бо нагороджений призом китаєць уже підвівся в глибині партеру, і на його устах грала та сама небесна усмішка, якою всміхаються китайці, коли приходять до себе додому. Він був настільки впевнений у перемозі, що, готуючись одержати приз, одягнув сорочку з жовтого шовку, оздобленого картинами весняних ритуалів. Він узяв у руки "Золоту орхідею" вагою у вісімнадцять каратів і поцілував її, щасливий, під насмішкуваті викрики недовірливих. Він стояв посеред сцени, не змінюючи виразу обличчя, незворушний, як апостол Божого провидіння, чия історія була менш драматична, ніж та, яку творили апостоли нашої незалежності, й, дочекавшись, коли зала притихла, прочитав свого премійованого вірша. Ніхто нічого не зрозумів. Та коли знову вщухла буря глузливих викриків, Ферміна Даса прочитала його сама своїм тихим, виразним голосом, і здивована тиша запала вже після перших рядків. То був сонет найвишуканішої парнаської форми, бездоганний, позначений високим натхненням, що свідчило про руку справжнього майстра. Єдиним можливим поясненням було те, що котрийсь поет із великих вирішив пожартувати з учасників конкурсу, і китаєць погодився взяти участь у розиграші, заприсягшися зберегти таємницю до смерті. "Комерційні вісті", наша традиційна газета, спробувала оборонити національну честь, опублікувавши ерудований і малозрозумілий нарис про стародавні традиції та культурний вплив китайців у басейні Карибського моря та про їхнє цілком заслужене право брати участь у поетичних змаганнях. Нарис дихав переконаністю, що автором сонета справді був той, хто ним назвався, й обгрунтовував цю свою переконаність самим уже заголовком: "Усі китайці — поети". Учасники тієї змови, якщо вони справді існували, так і зогнили в могилах зі своєю таємницею. А нагороджений призом китаєць теж помер, не висповідавшись, у віці, в якому помирають на Сході, й "Золоту орхідею" поклали йому до труни, але його останні дні були затьмарені гіркотою усвідомлення, що він так і не домігся того, чого найдужче прагнув у житті, — щоб його визнали за поета. Коли китаєць помер, газети пригадали вже забутий випадок із поетичними змаганнями, сонета надрукували в модерністському обрамленні пухлявих дівчат, що сиплють золото з рогів достатку, і боги — охоронці поезії скористалися з нагоди, щоб поставити речі на свої місця: новому поколінню сонет видався вкрай поганим, і всі сумніви в тому, що його справді написав небіжчик-китаєць, відпали самі собою.
Для Флорентіно Аріси той скандал навіки пов'язався зі спогадом про гладку незнайомку, що сиділа з ним поруч. Він накинув на неї оком уже на самому початку конкурсу, але потім забув про неї в тривожному очікуванні результату. Вона привернула його увагу перламутровою білістю своєї шкіри, свіжим кольором щасливої гладухи, величезними, як у співачки-сопрано, персами, прикрашеними штучною магнолією. На ній була дуже туга сукня з чорного оксамиту, не менш чорного, аніж її палкі, неспокійні очі, а волосся здавалося ще чорнішим і було зібране на потилиці й заколоте циганським гребенем. У вухах у неї висіли сережки, на шиї — намисто в тому самому стилі, на кількох пальцях були однакові персні, з високими блискучими камінцями, а на правій щоці темніла родимка, намальована олівцем. Коли почали вщухати останні оплески й крики, вона поглянула на Флорентіно Арісу з глибоким співчуттям.
— Повірте, я щиро жалкую, — сказала вона йому.
Флорентіно Аріса був вражений, і не тому, що йому висловили співчуття, — адже він справді його заслуговував, — а з подиву, що хтось розгадав його таємницю. Вона пояснила йому:
— Я зрозуміла це з того, як тремтіла квітка у вас у петельці, коли відкривали конверти. — Вона показала на плюшеву магнолію, яку тримала в руці, і відкрила йому свою таємницю: — Через це я і зняла свою квітку.
Вона мало не заплакала з відчуття поразки та Флорентіно Аріса урвав її намір завдяки своєму інстинкту нічного ловця.
— Ходімо куди-небудь поплачемо вдвох, — запропонував він їй.
Він провів її додому. Вже біля дверей — а була майже північ, і на вулиці нікогісінько — він переконав її, щоб запросила його на чарку бренді й водночас показала йому альбоми з фотографіями та з газетними вирізками різних громадських заходів, про які вона йому розповіла. Трюк був давно відомий, але того разу все сталося мимоволі, бо вона сама заговорила про свої альбоми, поки вони простували пішки від Національного театру. Увійшли. Перше, що помітив Флорентіно Аріса, із зали були відчинені двері до спальні, а за ними — широке і пишно застелене ліжко, з парчевою ковдрою та купою подушок, з бронзовим листям. Це видиво стурбувало його. Вона, мабуть, щось відчула, бо перейшла залу й зачинила ті двері. Потім запросила його сісти на обтягнуту барвистим кретоном канапу, де спав кіт, і виклала свою колекцію альбомів на стіл, який стояв серед кімнати. Флорентіно Аріса почав неквапно гортати їх, більше думаючи про свої наступні кроки, аніж про те, що бачив, і, зненацька підвівши погляд, помітив, як очі в неї налилися слізьми. Він порадив їй плакати, скільки захоче, не соромлячись, бо ніщо так не полегшує душу, як плач, але запропонував розпустити корсаж, перш ніж заплаче. Він поквапився допомогти їй, бо корсаж був туго затягнутий на спині довгим швом перехресних шнурків. Йому не довелось розв'язувати їх усі, бо корсаж зрештою розійшовся тільки під внутрішнім тиском тіла, й велетенські цицьки нарешті змогли відітхнути вільно.
Флорентіно Аріса, який спочатку відчував острах навіть у найпростіших випадках, зважився тільки пучками пальців пестливо доторкнутись їй до шиї, й вона вигнулася, застогнавши від утіхи, але не переставши плакати. Тоді він поцілував її в те саме місце, так само легенько, як торкався пальцями, і не зміг зробити цього вдруге, бо вона рвучко обернулася до нього всім своїм монументальним тілом, жадібним та гарячим, й обоє покотилися, обнявшись, на підлогу. Кіт на канапі прокинувся, заверещав і стрибнув на них. Вони обмацували одне одного в темряві, як налякані новачки, і з'єдналися абияк, качаючись по роздертих альбомах, одягнені, просякнуті потом, більше думаючи про те, як ухилитись від котячих пазурів, аніж натішитися коханням, у якому з'єдналися. Але вже наступної ночі, ще з незагоєними подряпинами, вони знову взялися за своє і творили це протягом кількох років.
Коли він відкрив для себе, що починає любити її, вона була в розквіті сорока, а йому недавно виповнилося тільки тридцять. Звали її Сара Нор'єга, і в юності вона пережила чверть години слави, здобувши приз на одному конкурсі за книжку віршів про кохання бідняків, яка ніколи не була надрукована. Вона працювала вчителькою добрих манер та громадянського виховання в державних школах і жила на свою платню, наймаючи дім у мальовничому провулку Наречених, у старовинному кварталі Хеццемані. Вона мала кілька випадкових коханців, але жоден не плекав щодо неї матримоніальних ілюзій, бо рідко траплялося, аби чоловік її середовища та її епохи одружився з жінкою, з якою переспав. Так само й вона перестала плекати подібні ілюзії, після того як формальний наречений, що його вона кохала з майже бездумною пристрастю, на яку була тільки здатна у свої вісімнадцять років, ухилився від виконання взятого на себе обов'язку за тиждень до дати, призначеної для весілля, і покинув її в ролі зневаженої нареченої. Або використаної дівки, як мали звичай тоді казати. А втім, той перший досвід, хоч який жорстокий та ефемерний, не залишив у неї відчуття гіркоти, а тільки гарячу переконаність, що у шлюбі чи поза шлюбом, без Бога і без закону, а жити варто лише для одного: мати біля себе в ліжку чоловіка, нехай там якого. Що найдужче подобалося в ній Флорентіно Арісі, то це те, що під час любощів вона смоктала дитячу соску — тільки так їй щастило досягти цілковитої втіхи. Кінець кінцем Сара Нор'єга підвісила над узголів'ям ліжка цілу низку сосок усіх можливих розмірів, форми та кольору, які можна було знайти на ринку, і в такий спосіб у хвилини доконечної потреби завжди мала змогу сягнути котроїсь навпомацки.
Хоча вона була так само вільна, як і він, і навряд чи стала б заперечувати проти того, щоб їхні взаємини носили відкритий характер, Флорентіно Аріса від самого початку поставився до них як до таємної пригоди. Він прослизав до неї крізь двері чорного ходу, майже завжди пізно вночі, й виходив з дому навшпиньки, незадовго перед світанком. Як він, так і вона знали, що в домі, де жило кілька родин і чимало людей, сусіди мають знати багато більше, ніж удають. Та хоч це було очевидно всякому, Флорентіно Аріса поводився саме так, і так само поводився він з усіма жінками протягом решти свого життя. Ніколи не вчинив він жодної необачності, ні з Сарою Нор'єгою, ні з котроюсь іншою, ніколи не зловжив довірою. І він не перебільшував небезпеки: тільки один раз за все своє життя залишив він слід, яким міг себе видати, тобто письмовий доказ, і це мало не коштувало йому життя. Власне, він завжди поводився так, ніби був вічним подружжям Ферміни Даси, чоловіком невірним, але відданим чоловіком, який безперестану боровся проти своєї рабської залежності, але оберігав її від прикрощів подружньої зради.
Подібна замкнутість не могла не призводити до непорозумінь. Навіть Трансіто Аріса померла переконаною, що син, зачатий у коханні й вихований для кохання, розвинув у собі нехіть до будь-якої живої форми кохання через пережитий у юності крах надій.
