Кохання під час холери - Маркес Габріель Гарсіа
О десятій ще не було точних розпоряджень відносно святкового столу, бо не закінчили прибирати в домі, у спальні панував безлад, ванну не вимили, він забув покласти туалетний папір, змінити простирадла, забув послати кучера по дітей і переплутав обов'язки служниць: кухарці звелів прибирати ліжка, а покоївок послав на кухню. Об одинадцятій, коли вже ось-ось мали з'явитися гості, в домі був такий хаос, що Ферміна Даса перебрала керівництво на себе, помираючи зо сміху, але без почуття тріумфу, про яке мріяла, а сповнена жалості до чоловіка, цілковито непридатного для домашніх справ. Він зітхнув з полегкістю і затулив рану звичним аргументом: "Принаймні в мене виходило краще, аніж вийшло б у тебе, якби тобі довелося зайнятись лікуванням хворих". Але наука виявилася корисною — і не тільки для нього. З роками обоє різними шляхами прийшли до мудрого висновку, що інакше неможливо ані жити разом, ані любити одне одного: на цьому світі немає нічого важчого, ніж любов.
У повноті свого нового життя Ферміна Даса не раз зустрічалася з Флорентіно Арісою під час різних світських подій, і тим частіше, чим вище він підіймався по своїй службовій драбині, але призвичаїлася сприймати його цілком невимушено і не раз навіть забувала з неуважності привітатися з ним. Вона нерідко чула розмови про нього, бо в діловому світі було постійною темою обговорювати його повільне, але неухильне сходження вгору в РККБ. Вона бачила, як поліпшувалися його манери, його сором'язливість тепер сприймали як певну загадкову стриманість, йому личило невеличке збільшення ваги, йому пасувала уповільненість віку, і він навчився з гідністю носити лисину, яка ставала дедалі помітніша. Єдине, в чому він завжди чинив опір часу та моді, були його похмурі костюми, анахронічні сюртуки, один і той самий капелюх, поетичні краватки-метелики з материної крамниці і зловісна парасолька. Ферміна Даса поступово звикла дивитися на нього іншими очима і зрештою перестала ототожнювати його з томливим юнаком, який зітхав по ній, сидячи на лаві в парку Євангелістів, під хмарками завихреного вітром жовтого листя.
Проте, коли вона вже, здається, цілком викреслила його з пам'яті, він з'явився звідти, звідки вона найменше його чекала, перетворений на привид туги за минулим. Уже на порозі старості, вона раптом почала відчувати, що сталося щось непоправне в її житті, і це відчуття прокидалося в ній завжди, коли вона чула перед дощем гуркіт грому. То була незагоєна рана давнього грому, який колись пролунав у жовтні о третій годині пополудні в горах Вільянуеви і спогад про який ставав із плином років усе виразніший. Тоді новіші спогади перемішувалися в пам'яті за якихось кілька днів, спогади про легендарні мандри по провінції кузини Ільдебранди здавалися зовсім недавніми, майже вчорашніми, і ятрили душу невтішною мукою ностальгії. Вона згадувала Манауре, селище в тих горах, його єдину вулицю, пряму й зелену, де співали птахи, чиє щебетання віщувало щастя, дім жахів, де вона прокидалася в сорочці, змоченій невтішними слізьми Петри Моралес, котра померла з кохання багато років тому тут у ліжку, в якому тепер спала вона. Згадувала, якими смачними здавалися тоді гуайяви, — відчуття того смаку ніколи більше не повторилося, — згадувала про грізні передвістя, які вчувались їй у плюскоті дощу, згадувала топазові вечори в Сан-Хуан-дель-Сесарі, коли вона виходила прогулятися зі своїм почтом галасливих кузин і міцно зціплювала зуби, щоб їй не вискочило серце крізь рот, у міру того як вони наближалися до телеграфу. Кінець кінцем вона, не торгуючись, продала дім свого батька, бо не могла далі терпіти біль юності, видовище сумного парку, яке відкривалося з балкона, загадкові пахощі гарденій жаркими ночами, страх, пережитий того лютневого дня, коли вона знімалася на портрет у одязі старосвітської дами і коли вирішилась її доля, і хоч куди звертала її пам'ять у тому часі, всюди вона натикалася на спогад про Флорентіно Арісу. Втім, вона завжди зберігала досить урівноваженості, щоб розуміти: то не були спогади про кохання, то не було каяття, просто їй являвся образ скривдженого нею юнака, від якого в неї наверталися на очі сльози. Не здогадуючись про це, вона ладна була вскочити в ту саму пастку співчуття, в яку потрапили стільки захоплених зненацька жертв Флорентіно Аріси.
І тоді вона міцно вчепилася за чоловіка. І це сталося в ту пору, коли він став особливо потребувати її уваги, бо йшов на десять років попереду неї, спотикаючись сам-один у сутінках старості і будучи до того ж чоловіком, який завжди слабший від жінки. Кінець кінцем вони взнали одне одного настільки, що менш ніж через тридцять років після початку шлюбного життя були наче одна розділена істота і навіть відчували незручність, надто часто вгадуючи думки одне одного без попереднього наміру або потрапляючи в безглузді ситуації, коли при людях одне раптом говорило те, що наготувалося сказати друге. Удвох вони навчилися переживати щоденні непорозуміння, несподівані напади ненависті, взаємні капості й казкові спалахи чудесної подружньої згоди. То був час, коли вони стали любити одне одного міцніше, без метушливості й без надуживань, коли вона навчилась успішно долати почуття відрази, і були вдячні за це одне одному. Звичайно, життя готувало для них нові смертельні випробування, але тепер це не мало ваги: вони вже переправилися на протилежний берег.
V
З нагоди святкування початку нового століття було розроблено широку програму громадських заходів, найпам'ятнішим з яких має стати перший політ на повітряній кулі — плід невичерпної фантазії доктора Хувенала Урбіно. Півміста зібралося на Арсенальній площі, щоб помилуватись, як підіймається в небо величезний м'яч із тафти, розфарбований у кольори державного прапора, який уперше мав доставити повітрям пошту в Сан-Хуан-де-ла-Сьєнагу — десь за тридцять ліг[5] на північ по прямій. Доктор Хувенал Урбіно та його дружина, які вже спізнали хвилювання польоту на Всесвітній виставці в Парижі, першими сіли до сплетеної з лози гондоли разом з інженером, що керував польотом, та шістьма запрошеними — визначними людьми міста. Вони мали передати листа від губернатора провінції членам муніципальної ради Сан-Хуан-де-ла-Сьєнаги, де було зазначено для історії, що це перша пошта, яка надійшла повітрям. Репортер з "Комерційного вісника" запитав у доктора Хувенала Урбіно, якими були б його останні слова, коли б довелося загинути в цій авантюрі, і той не довго обмірковував відповідь, що згодом накликала на нього безліч образливих нападок.
— Я думаю, — сказав він, — що дев'ятнадцяте століття закінчується для всього світу, крім нас, латиноамериканців.
Загублений посеред захопленого натовпу, що заспівав національний гімн, коли повітряна куля почала набирати висоти, Флорентіно Аріса подумки погодився з незнайомцем, який зауважив десь серед юрби, що така пригода не вельми личить жінці, а тим більше у віці Ферміни Даси. Але політ на повітряній кулі виявився не таким уже й небезпечним. Принаймні не так небезпечним, як сумним. Вони дісталися до пункту призначення вчасно і летіли без пригод у неймовірно синьому небі. Летіли зовсім низько, гнані несильним попутним вітром, спершу над відрогами засніжених хребтів, а потім над безкраїм обширом болотяної низовини Сьєнага-Гранде.
З неба — тобто звідти, звідки дивиться на землю й Бог — побачили вони руїни старовинного і героїчного міста Картахени, колись найгарнішого у світі, а нині покинутого своїми мешканцями під наступом холери, після того як протягом трьох століть це саме місто успішно відбивало всі штурми англійців та наскоки піратських зграй. Зі своєї височини подружжя Урбіно та інші учасники польоту побачили неторкані міські мури, порослі бур'яном вулиці, густо вкриті хащами братків фортечні споруди, мармурові палаци, в яких стояли золоті вівтарі і лежали трупи віце-королів, що померли від пошесті й згнили під своїми обладунками.
Пролетіли також над поставленими на палі будівлями селища Трохас-де-Катана, строкато розмальованими в яскраві кольори, з фермами для розведення їстівних ігуан, із заростями розрив-трави та астромелій у приозерних садах. Розбуркані криками мешканців селища, сотні голих дітлахів пострибали у воду просто з вікон та з дахів своїх осель, з човнів-каное, якими вони правували з дивовижною спритністю і, плаваючи та пірнаючи, мов риби, витягували з води клумаки з одягом, пляшечки з ароматичною смолою від кашлю, всяке їство — добродійні дари, які кидала їм із кошика, підвішеного під повітряною кулею, вродлива жінка в капелюсі з перами.
Потім летіли над темним океаном бананових плантацій, мовчанка яких підіймалася до них, мов отруйні випари, і Ферміні Дасі згадалось, як ще трирічною чи, може, чотирирічною дівчинкою вона йшла крізь темний ліс, тримаючись за руку матері, яка теж здавалася малою дівчинкою посеред інших зодягнених у муслін жінок, під легенькими капелюшками й білими парасольками. Інженер-керівник польоту, який дивився на землю в зорову трубку, сказав:
— Мабуть, мерці.
Він передав трубку докторові Хувеналу Урбіно, і той побачив запряжені волами вози між засіяними полями, чітку лінію залізничної колії, зрошувальні рівчаки, вода в яких здавалася замерзлою, і всюди, куди падав його погляд, лежали розкидані то там, то там людські тіла. Не відриваючись від зорової трубки, доктор Урбіно сказав:
— Це, либонь, якийсь невідомий нам різновид холери. Бо кожен мертвий має в потилиці дірку від кулі.
Трохи згодом пролетіли над спіненим морем і без особливих пригод спустилися на плаский берег — потрісканий, блискучий від селітри, він обпікав, наче вогнем. Там їх уже чекали місцеві власті, що захищалися від палючого сонячного проміння, тримаючи над головами замість парасольок розгорнуті газети, учні початкових шкіл, які вимахували прапорцями в такт мелодії державного гімну, та місцеві королеви краси в коронах із сухозлітки, з букетами прив'ялих квітів та плодами динного дерева, вирощеними в заможному селі Гайра, які в ті часи мали славу найкращих на всьому Карибському узбережжі. Єдине, чого прагнула Ферміна Даса, — це знову побачити своє рідне селище, щоб порівняти його зі своїми давніми-предавніми спогадами, але туди нікого не пустили, з огляду на небезпеку пошесті.