Кохання під час холери - Маркес Габріель Гарсіа
Він подумав про те, що всі дрібки дня, які раніше були його союзниками, його надійними спільниками, тепер починали змовлятися проти нього. Кілька років тому він прийшов на ризиковане побачення, тамуючи в серці жах перед невідомою небезпекою; двері дому були не взяті на засув, а завіси добре змащені, аби він зміг увійти нечутно, але в останню мить він відчув гострі докори сумління, що може завдати жінці чужій і послужливій непоправної шкоди, померши у неї в ліжку. Отож були всі підстави припустити, що жінка, яку він кохав палкіше за всіх жінок світу, жінка, якої він чекав ось уже друге століття, жодного разу не піддавшися зневірі, встигне хіба тільки взяти його під руку й поміж залитими місячним сяйвом могилами та квітниками розхристаних вітром мальв провести його цілим та неушкодженим на протилежний бік вулиці, з тротуару життя — на тротуар смерті.
А правда полягала в тому, що, за уявленнями тієї доби, Флорентіно Аріса давно переступив межу, за якою починається старість. Йому вже йшов п'ятдесят сьомий рік, і він вважав, що всі прожиті літа подарували йому багато радості, адже то були літа кохання. Але жоден чоловік у ті часи не наважився б виставити себе на посміх, удаючи молодого в такому віці, хай би навіть справді був або виглядав молодшим за свої літа, і так само кожен посоромився б признатися, що досі нишком журиться за безтурботними звичаями минулого століття. Тоді мало хто прагнув здаватися молодим: кожен вік диктує свою моду вбрання, але мода старості приходила незабаром після молодих літ і супроводжувала людину до самої могили. Старість вважали не так віком, як проявом суспільної гідності. Молодики вдягалися, як і їхні діди, щоб надати собі поважного вигляду, рано починали носити окуляри, а ціпок ставав неодмінною приналежністю майже кожного, кому виповнювалося тридцять. Що ж до жінок, то вони знали лише вік до одруження, який ніколи не заходив за двадцять два роки, і вік вічної самоти (для тих, котрі лишалися старими дівами). Жінки заміжні, жінки-матері, жінки-вдови, жінки-бабусі належали до зовсім іншої породи, яка визначала свій вік не кількістю прожитих років, а відрізком часу, що відокремлював їх від смерті.
Флорентіно Аріса, навпаки, з відчайдушною сміливістю став на прю з підступами старості, навіть знаючи, що йому випала химерна доля виглядати старим ще змалку. Так уже склалося в нього життя. Трансіто Аріса мусила перекроювати й перешивати для нього лахи, які його батько викидав на смітник, отож до початкової школи малий Флорентіно ходив у сюртучках, що обмітали підлогу, коли він сідав, та в міністерських капелюхах, які налазили йому на самі вуха, незважаючи на вату, підкладену зсередини, щоб зменшити розмір наголовка. А що з п'яти років він почав носити окуляри від короткозорості й успадкував від матері її індіанське волосся, настовбурчене й шорстке, мов кінська волосінь, то виглядав він досить-таки екзотично. Та, на його щастя, в країні, де уряд змінювався мало не щодня внаслідок безлічі громадянських воєн, що спалахували одна за одною, шкільні правила стали менш суворими, ніж колись, і в громадських школах серед учнів кого тільки не було — і за походженням, і за суспільним станом. Дітлахи, яких зовсім недавно відлучили від цицьки, приходили в класи, пропахлі порохом барикадних боїв, з відзнаками та в уніформі офіцерів повстанських армій, здобутій як трофей у невідомо яких битвах, з армійськими револьверами, що випинали в кожного на поясі. Чи не кожна бійка на перерві закінчувалася стріляниною, школярі погрожували зброєю вчителям, якщо ті ставили їм погані оцінки на іспитах, а один із них, учень третього року в колежі Жана-Батіста де Ласала і колишній полковник ополченського війська, убив пострілом з револьвера брата Хуана Ереміту, настоятеля громади, бо той сказав на уроці катехізису, що Бог був дійсним членом консервативної партії.
Якщо діти із розорених аристократичних родин носили одежу, схожу на шати стародавніх князів, то декотрі з найбідніших ходили босі. Але й серед стількох рідкісних екземплярів, зібраних з усіх суспільних прошарків, Флорентіно Аріса належав до найрідкісніших, проте вирізнявся не настільки, щоб надто привертати до себе увагу. Найгіршою образою, яку він міг почути, були викрики хлопчаків, що дражнилися, гукаючи йому навздогін: "Убогому й бридкому завжди везе у всьому!" Хай там як, а те вбрання, накинуте йому необхідністю, уже тоді та й протягом усього його подальшого життя найбільше пасувало до його загадкової вдачі та похмурого характеру. Коли його призначали на першу важливу посаду в РККБ, він замовив собі костюм на свій розмір, але в тому ж таки стилі, що й костюми батька, який жив у його спогадах в образі старого чоловіка, котрий помер у поважному віці Ісуса Христа — в тридцять три роки. Таким чином Флорентіно Аріса завжди видавався набагато старшим, ніж був насправді. Отож, наприклад, язиката Бріхіда Сулета, його короткочасна коханка, що завжди різала йому правду у вічі, вже першого дня сказала, що він більше їй подобається, коли скидає з себе одіж, бо голий видається на двадцять років молодшим. А втім, він ніколи не знав, як цього уникнути, бо, по-перше, його особистий смак не дозволяв йому вдягатись інакше, а по-друге, ніхто ж бо не знає, як можна вдягтися "по-молодшому" в двадцять років, хіба що знову дістати з шафи свої короткі штанці та матроску. Але він не міг не відчувати й наближення цілком реальної старості, отож не дивно, що, коли він побачив, як спіткнулася Ферміна Даса, виходячи з кінотеатру, йому блискавкою сяйнула панічна думка, що перемога в його безнадійній війні за своє кохання кінець кінцем може дістатися кощавій погані з косою.
На той час він уже остаточно програв велику битву, в яку був кинувся розпачливо й відчайдушно, — битву з облисінням. Ще тоді, коли побачив перші вилізлі волосинки, які заплутувались між зубчиками гребінця, він ясно усвідомив, що приречений на пекельні муки, уявити які не зможе, навіть приблизно, той, кого обминула ця доля. Він чинив упертий опір протягом багатьох років. Не було таких мазей та розчинів, яких би він не перепробував, такої віри, в яку він не повірив би, такої жертви, на яку б не пішов, захищаючи від спустошливої пошесті кожен квадратний дюйм свого черепа. Він затвердив напам'ять Бристольський сільськогосподарський календар, бо чув, як хтось запевняв, ніби ріст волосся залежить від циклів достигання жнива. Він відмовився від послуг перукаря, який обслуговував його все життя, а сам був лисий як коліно, і поміняв його на чужоземця, — той нещодавно з'явився в місті і підстригав волосся тільки тоді, коли місяць-молодик уже досягав чверті. Новий перукар незабаром довів, що рука в нього й справді легка, але тут з'ясувалося, що це гвалтівник послушниць, якого розшукувала поліція не однієї з держав Антильського архіпелагу, і його схопили, закували в кайдани й повезли невідомо куди.
Тоді Флорентіно Аріса взяв собі за звичку вирізувати кожне оголошення, яке траплялось йому на очі в газетах Карибського узбережжя, що рекламували черговий засіб проти облисіння й неодмінно друкували поряд два портрети одного й того самого чоловіка, спочатку — голомозого, мов кавун, а потім з патлами, густішими за лев'ячу гриву: до і після вживання рекомендованих чудодійних ліків. За шість років він перепробував сто сімдесят дві рекомендації, не рахуючи допоміжних засобів, указуваних на етикетках пляшечок, але єдине, чого він домігся за допомогою одного з них, — це нажив собі екзему голови, яка вкрилася смердючими виразками й страшенно свербіла, — місіонери з острова Мартиніка називають цю недугу німбоподібним лишаєм, бо в темряві він світиться фосфоричним сяйвом. Наостанці почав учащати на ринок і скуповувати всі різновиди цілющих трав, що їх вихваляли індіанці, не обминав і чародійного зілля та східних відварів, що ними торгували під Порталом писарів, і на той час, коли він переконався, що все це — чисте шахрайство, його чуприна вже перетворилася на тонзуру католицького святого. В 1900 році, коли громадянська війна Тисячі днів заливала країну кров'ю, до міста приблудився італієць, що за міркою виготовляв перуки з натурального волосся. Коштували вони неймовірно дорого, і майстер давав гарантію лише на три місяці носіння, проте мало хто з лисих, які могли собі це дозволити, встояв перед спокусою. Флорентіно Аріса був у числі найперших замовників. Коли він приміряв свою перуку, вона видалась йому настільки схожою на його колишню чуприну, аж він навіть уявив, як волосся стає в нього сторч від страху, а проте так і не зважився постійно носити на голові скальп, знятий з мерця. Єдиною його втіхою було те, що навальний наступ лисини не дав йому часу посивіти. Одного дня якийсь веселий п'яничка, з тих, що завжди блукали в річковому порту, кинувся до Флорентіно Аріси, коли той вийшов зі своєї контори, палко обняв його, а тоді зірвав із нього капелюха і під регіт вантажників лунко цмокнув його в лису маківку.
— Прекрасна лисина! — вигукнув п'яничка.
Того вечора, у свої сорок вісім років, Флорентіно Аріса звелів обстригти ріденьку порость, яка ще лишалася в нього біля скронь та на потилиці, і скорився долі, що призначила йому бути голомозим. До такої міри скорився, що відтоді кожного ранку, перед тим як прийняти ванну, намилював собі не лише підборіддя, а й ті місця на черепі, де починала пробиватися щетина, й ретельно виголював бритвою всю голову, аж вона ставала в нього біла та гладенька, мов дитячий задок. Раніше навіть у конторі він не скидав капелюха, бо лисина викликала відчуття голизни, що видавалося йому непристойним. Та коли змирився з нею, то йому почало здаватися, що вона підкреслює його чоловічі принади, — про таке йому вже траплялося чути, але раніше він вважав ці балачки фантазіями лисих. Згодом він набув нову звичку, від якої вже ніколи не відступав: відрощував довге ріденьке волосся на правій скроні й зачісував його через голий череп. Але й з такою зачіскою він майже ніколи не скидав капелюха, який завжди був у нього в одному стилі, — жалобний, чорний, — навіть після того, як увійшли в моду капелюхи "тартаріта" — місцева назва для канотьє.
Утратив він і всі зуби, але не внаслідок природного нещастя, а через злочинну недбалість мандрівного дантиста, який вирішив повиривати зуби, вражені звичайнісінькою інфекцією.
