Кохання під час холери - Маркес Габріель Гарсіа
Бо не міг не впізнати цього голосу з його глухим металевим призвуком, голосу, який носив у своїй душі від того вечора, коли почув, сидячи в безлюдному парку, під дощем жовтого листя: "А зараз ідіть і не повертайтеся, поки я не подам вам звістку". Він упізнав би цей голос, навіть якби він прозвучав під землею, на глибині в двадцять сажнів. Зрозумів, що вона сидить у нього за спиною, поруч із неодмінним чоловіком, відчував її гаряче розмірене дихання і з насолодою втягував у груди повітря, очищене живодайними струменями її видихів. Він уже не уявляв її собі посіченою міллю смерті, як то було протягом останніх місяців, коли його змагав гнітючий розпач, а знову пригадалася вона йому в своєму осяйному та щасливому віці, з круглим животом, що випинався під тунікою Мінерви, бо в ньому вже зростав зародок її першого сина. Він уявляв її так виразно, наче бачив потилицею, цілковито байдужий до історичних катаклізмів, що один за одним відбувалися на екрані. Він утішався пахощами мигдалевого цвіту, які напливали зі спогадами про їхні близькі взаємини, і йому страшенно хотілося знати її думку про те, як мають кохати жінки з кінофільму, щоб їхнє кохання завдавало їм менше горя, ніж те, яке буває в житті. Незадовго до кінця фільму йому раптом сяйнула радісна думка, що ніколи досі він не мав щасливої нагоди перебувати так довго зовсім близько до істоти, яку любив понад усе на світі.
Коли ввімкнули світло, він почекав, щоб усі встали, і тільки тоді неквапно підвівся й обернувся назад, неуважно застібаючи гудзики жилета, якого завжди розстібав під час вистави, і всі четверо опинилися віч-на-віч, і мимоволі довелось привітатися, дарма що комусь із них, може, зовсім не хотілося цього робити. Хувенал Урбіно перший уклонився Леоні Кассіані, яку добре знав, а тоді з притаманною йому люб'язністю потис руку Флорентіно Арісі. Ферміна Даса обдарувала обох чемною усмішкою, не більш як чемною, але в кожному разі та усмішка говорила, що з цими людьми вона не раз зустрічалася, що вони їй знайомі і тому нема потреби їх відрекомендовувати. Леона Кассіані відповіла на усмішку Ферміни Даси з властивою мулаткам грацією. І лише Флорентіно Аріса не знав, як йому повестися, бо вкрай розгубився, ледь подивившись на неї.
Вона зовсім змінилася. Правда, на її обличчі не було жодного знаку ні тієї жахливої хвороби, що віднедавна увійшла в моду, ні якоїсь іншої, і її тіло, як і в розквіті віку, досі зберігало округлість і витонченість, та було очевидно, що два останні роки для неї дорівнювали десятьом, та ще й тяжко прожитим. Коротко підстрижене волосся пасувало їй, але було вже не медового кольору, а кольору алюмінію, і прегарні винозорі очі, сховані за товстими скельцями окулярів, наполовину втратили свій блиск і здавалися тепер очима бабусі. Флорентіно Аріса дивився, як вона йде під руку з чоловіком у юрмі, що посунула з кінотеатру, і дивом дивувався, чому це вона вийшла на люди в благенькій мантильї та в домашніх пантофлях. Але найдужче схвилювало його те, що чоловік мусив схопити її за лікоть, щоб підтримати на виході, й усе одно вона погано розрахувала висоту приступки в дверях і мало не впала.
Флорентіно Аріса був дуже чутливий до старечої немічності. Ще молодим він відривався від читання віршів, коли, сидячи в парку, бачив, як двійко старих допомагали одне одному перейти вулицю, і то були для нього уроки життя, що давали йому змогу заглянути в майбутнє й побачити там невеселу картину власної старості.
У тому віці, в якому був доктор Хувенал Урбіно, коли вони зустрілися в кінотеатрі, чоловіки переживали розквіт своєрідної осінньої молодості, перша сивина надавала їм виразу гідності, вони ставали винахідливими й знадливими, а надто в очах молодих жінок, тоді як їхні зів'ялі дружини мусили міцно за них триматися, схильні спіткнутися навіть об власну тінь. А втім, уже через кілька років чоловіки раптово провалювалися в прірву жалюгідної старості, опускалися душею й тілом, і тоді вже їхнім дружинам, які зберігалися довше, доводилося водити їх попідручки, наче сліпих старців, шепочучи їм на вухо, щоб не образити їхню чоловічу гордість, аби добре дивилися собі під ноги, бо тут три сходинки, а не дві, бо онде калюжа, а онде — ота безформна купа на тротуарі — мертвий жебрак, і з такими труднощами вони допомагали своїм постарілим чоловікам перейти через вулицю, наче то був єдиний брід через останню річку життя. Флорентіно Аріса безліч разів бачив себе в цьому дзеркалі, й ніколи він так не боявся смерті, як боявся отієї ганебної старості, коли доведеться ходити, чіпляючись за жіночий лікоть. Він знав, що лише тоді, коли для нього настане такий день, йому доведеться остаточно відмовитись від надії здобути Ферміну Дасу.
Зустріч із нею знову пробудила в ньому цей моторошний страх. Він не став шукати для Леони Кассіані екіпаж і пішки повів її через усе старе місто, де його кроки відлунювали на бруківці, мов цокіт підкованих кінських копит. Час від часу до них долинали уривки тихих розмов із відкритих балконів, альковні звіряння, любовні схлипування, підсилені примарною акустикою й гарячими пахощами жасмину, що затоплювали сонні провулки міста. Знову Флорентіно Арісі довелося зібрати всі свої сили, щоб не розповісти Леоні Кассіані про своє таємне кохання до Ферміни Даси. Вони йшли удвох, нога в ногу, поєднані спокійною, міцною приязню, як двоє літніх закоханих, і вона думала про жіночі принади Кабірії, а він — про своє лихо. Якийсь чоловік співав, стоячи на балконі, що виходив на Митну площу, і його спів розливався навколо хвилями, знову й знову повторюваний відлунням: "Коли я плив на кораблі по штормовому морю". На вулиці Кам'яних Святих, біля самого дому Леони Кассіані, Флорентіно Аріса, замість попрощатися з нею, запитав, чи не запросить вона його на чарку бренді. Удруге за подібних обставин він звертався до неї з таким проханням. Першого разу — а це було десять років тому — вона сказала йому: "Якщо ти ввійдеш о цій годині, тобі доведеться залишатися в мене назавжди". Він тоді не ввійшов. Але сьогодні він увійшов би до неї в будь-якому разі, навіть якби потім довелося порушити своє слово. Одначе Леона Кассіані запросила його, не ставлячи жодних умов.
Ось так і сталося, що несподівано для себе Флорентіно Аріса опинився у святилищі кохання, яке згасло раніше, ніж устигло спалахнути. Батьки Леони Кассіані померли, її єдиний брат надбав собі багатство й жив тепер на Кюрасао, а вона мешкала сама-одна у старому родинному домі. Багато років тому, коли Флорентіно Аріса ще не зрікся надії зробити Леону своєю коханкою, він мав звичай приходити в неділю до неї в гості — за згодою її батьків — і, бувало, залишався до пізньої ночі, допомагав він також обставляти й ремонтувати будинок, аж поки став почувати себе тут, як у себе вдома. А проте, в ту ніч, після кіно, він мав відчуття, ніби вітальню було очищено від усього, що досі жило в його спогадах. Меблі стояли на інших місцях, на стінах висіли інші літографії, і йому подумалося, що всі ці рішучі зміни було зроблено умисне, аби навіяти собі впевненість, що його, Флорентіно Аріси, ніколи й не існувало. І кіт його не впізнав. Обурений такою невдячністю, Флорентіно Аріса зауважив:
— Він уже мене не пам'ятає.
Проте Леона, наливаючи бренді, тільки плечима стенула у відповідь: мовляв, нема чого робити з цього трагедію, адже коти ніколи нікого не запам'ятовують.
Сидячи на дивані, дуже близько одне до одного, вони стали розповідати кожне про себе, про те, як їм велося до того далекого, майже забутого дня, коли вони зустрілися в трамваї, запряженому мулами. Їхні дні минали в сусідніх кабінетах, але ніколи раніше не розмовляли вони про щось інше, крім своєї повсякденної праці. Під час розмови Флорентіно Аріса поклав руку їй на стегно і почав пестити його своїм ніжним доторком сором'язливого звабника, і вона дозволила йому це робити, проте навіть не здригнулася, хоч би з чемності. І лише тоді, коли він спробував піднятися вище, вона взяла його руку, піднесла її до губів і поцілувала.
— Поводься пристойно, — сказала йому. — Я вже давно збагнула, що ти не той, кого я все життя шукаю.
Коли вона була ще дівчинкою, якийсь чоловік, дужий і вправний, зненацька схопив її на хвилерізі, зірвав з неї одіж і з шаленою пристрастю в одну мить згвалтував її. Лежачи на кам'яних плитах, уся в кривавих подряпинах, вона палко жадала, щоб той чоловік залишився там із нею навіки, щоб померти з кохання в його обіймах. Вона не бачила його обличчя, не чула його голосу, але була певна, що впізнала б його серед тисяч, — з його постаті, зросту, з манери кохатися. Відтоді кожному, хто погоджувався вислухати її, вона казала: "Якщо коли-небудь тобі трапиться познайомитися з високим і дужим парубком, який згвалтував бідну вуличну чорношкіру дівчинку на хвилерізі Утоплеників якось восени, п'ятнадцятого жовтня, десь між одинадцятою і дванадцятою ночі, скажи йому, де він може мене знайти". Вона повторювала це просто за звичкою і зверталася з таким проханням уже до стількох людей, що давно втратила всяку надію. Флорентіно Аріса чув від неї цю оповідь безліч разів, — так ото лунають прощальні вигуки з корабля, який відходить від причалу й розтає в нічній темряві. Коли видзвонило другу годину ночі, обоє вже випили по три чарки бренді й Флорентіно Аріса остаточно допевнився, що він не той, кого чекала Леона Кассіані. На цю думку йому стало радісно.
— Ти справді левиця, — сказав він їй, перед тим як піти додому. — А я не лев.
Але то була не єдина ілюзія, яка закінчилася для нього в той вечір. Злісні плітки про лікарню для хворих на сухоти коштували йому не однієї безсонної ночі, бо пробудили в ньому неймовірну підозру, що Ферміна Даса смертна і може померти раніше, ніж її чоловік. Та коли він побачив, як вона спіткнулася, виходячи з кінотеатру, він раптом подумав про самого себе й ступив ще один крок до прірви, зненацька відкривши, що існує й третій, безнадійний для нього варіант: він, Флорентіно Аріса може померти раніше за нього. То було передчуття, і передчуття жаске, адже воно спиралося на цілком реальні факти. Позаду залишилися роки й роки впертого чекання, щасливих сподівань, а на обрії нічого не маячило, крім неозорого моря хвороб, уявних і цілком реальних, болісне, крапля по краплі, сечовипускання безсонними світанками, щоденна смерть у вечірніх сутінках.
