Пертська красуня - Скотт Вальтер

Коваль швидко спинив корпією кров, хлюпнув на себе трохи води і, змивши сліди сутички, застебнув куртку й повернувся до столу, де вже сиділа Катаріна. Хоч від млості вона й оговталась, проте і досі тремтіла й була бліда.

— Чи пробачите ви мені те, що я, ледве повернувшись додому, вже встиг вас образити? Це той хлопчисько з дурної голови роздратував мене, а я повівся ще більше по-дурному, давши себе роздратувати такому, як він. Ваш батько не осуджує мене, Катаріно, то, може, й ви проба ште мені?

— Не моя воля прощати там, де я не маю права ображатися,— відповіла дівчина.— Коли вже мій батько зробив свій дім місцем для нічних бійок, то я хоч-не-хоч мушу їх терпіти. Може, з мого боку було й негарно умлівати і цим ніби перебивати вам таку славну бійку... У мене тільки одне виправдання: я не можу бачити крові.

— То оце так ти приймаєш мого товариша після довгої розлуки?! — вигукнув старий Главер.— Товариша? Ні, що я казку — сина! Чоловік ледве уник смерті від руки хлопчиська, якого я завтра ж таки вижену зі свого дому, а ти поводишся з ним так, ніби це він провинився, відкинувши від себе' гадюку, що хотіла його вкусити!

— Не мені судити, батьку,— відповіла Пертська Красуня,— хто в тій бійці винен, а хто — ні. Я навіть не встигла до пуття розгледіти, що сталося, і не можу сказати, хто нападав, а хто боронився. Одначе наш друг, майстер Генрі, звісно, не стане заперечувати, що він тільки й живе бійками, кров'ю та сварками. Він і слухати не може про іншого зброяра, щоб не заздрити його славі, і повинен неодмінно випробувати його відвагу. А як побачить бійку, то конче мусить кинутися в самісіньку її гущу. Коли це друзі, він б'ється з ними заради любові й честі, а вороги — з ненависті й задля помсти. А якщо це не друзі й не вороги, Генрі б'ється з ними тому, що вони опинилися на цьому чи на тому бе

С к і н-о к л — ("ніж із-під пахви") — горянський стилет (прим. авт.).

Ю

резі річки. Дні його життя — це дні битви, а вночі він, певно, ще раз вершить свої подвиги уві сні.

— Ти надто гостра на язик, дочко,— зауважив Саймон.— Сварки та бійки — діло чоловіче, а не жіноче, і не гоже молодій дівчині про них думати й балакати.

— Таж коли вони так нагло при нас спалахують,— відповіла Катаріна,— то де вже сподіватися, щоб ми думали й балакали про щось інше! Я з вами згодна, батьку: цей хоробрий громадянин Перта — один із найдобріших людей, які тільки живуть у нашому місті, і він радше обійде черв'яка десятою дорогою, ніж наступить на нього, а зумисне вбити павука йому так само огидно, як родичеві світлої пам'яті короля Роберта !, і останнього разу, перед своїм від'їздом, він побився з чотирма різниками, захищаючи бідолашного мастифа 3, що нібито в чомусь провинився на бойні і його хотіли порішити, а потім Генрі сам ледве уник долі того дворняги, якого боронив. Я визнаю також, що бідняк ніколи не пройде повз дім багатого зброяра, не діставши чогось поїсти й милостиню. Та що з того, коли його меч водночас пускав по світу стільки ж голодних сиріт і згорьованих вдів, скільки їх обдаровує його гамаііець?

— Ох ні, Катаріно, спершу послухай, що скаже батько, а вже тоді нападай на мого товариша з докорами. Бо вони в тебе наче й розумні, однак насправді не в'яжуться ні з чим, що ми бачимо й чуємо довкола. На що ж,— провадив рукавичник,— так залюбки збираються подивитись король зі своїм двором, наші рицарі й дами, навіть наші абати, ченці і священики? Хіба не на благородні подвиги, ла поєдинки відважних рицарів на арені турніру? Хіба не милуються вони тим, як зброєю і кровопролиттям люди добувають собі честь і славу? Чим же різниться те, що робить Генрі Гоу серед своїх, від вчинків тих бундючних вельмож? Чи коли-небудь хто чув, щоб він пускав у діло своє вміння і силу комусь на зло чи на кривду? Зате хто не знає, скільки разів він вдавався до них, виступаючи за благо і честь рідного міста? І чи не краще тобі, єдиній з-поміж усіх жінок, прийняти ту шанобу й славу, якими тебе вшанувало таке вірне серце й така міцна рука, назвавшись твоїм лицарем? Що вельможні дами

1 Якось у тяжку пору свого життя Брюс 2 спостерігав за павуком, що повне над його ліжком, уперто намагаючись з'єднати павутину, яка обривалася. Зрештою павук таки домігся свого, і Брюс побачив у цьому добре передвістя, що підохочувало його наполегливо, попри всі зрадливості долі, йти до мети. Згодом усі, хто носив ім'я Брюса або в чиїх жилах текла кров Роберта Доброго, скривдити павука вважали мерзенним злочином (прим. авт.).

2 Роберт Брюс (1274—1329) — національний герой Шотландії. В 1306р. Р. Брюс скинув англійське панування і зійшов на шотландський трон, прийнявши ім'я Роберта Першого (Роберт Добрий).

3 Мастиф — англійський дог.

цінують найвище, як не звагу своїх лицарів? І чи найхоробріший муж у Шотландії здійснив більше славних вчинків, ніж мій відважний син Генрі, хоч він і не високого коліна? Хіба його не знають у Гірській Країні і в Низовині як найкращого зброяра, що коли-небудь кував меча, і найдоблеснішого воїна, що коли-небудь виймав його з піхов?

— Любий мій тату,— відповіла Катаріна,— якщо дозволите дочці сказати, то ви самі собі суперечите. Подякуймо господові та його добрим святим, що ми — люди мирного життя і що на нас і не дивляться ті, кого високе походження та пиха штовхають шукати славу в жорстоких і кривавих діяннях, які у вельможних і бундючних людей називаються лицарськими вчинками. Адже ваша мудрість визнає, що нам безглуздо було б убиратися в їхні розкішні пера та блискучі шати — навіщо ж нам наслідувати їхні пишні вади? Навіщо нам переймати їхню холодну гордовитість і нещадну жорстокість? Адже для них убивство — не тільки забава, але й привід для марнолюбного тріумфу. Нехай ті, хто народжений для цієї кривавої честі, пишаються нею і втішаються... А нам, хто не бере участі в тому кроволитті, краще годилося б співчувати жертвам. Радіймо, що ми — невисокого роду, це рятує нас від спокуси... Та простіть мене, батьку, коли я переступила свій доччин обов'язок і насмілилась суперечити вашим поглядам, які поділяє так багато людей.

— Ні, дівчинко, ти для мене надто велемовна,— сказав батько, трохи роздратований.— Я всього лиш бідний ремісник і тільки й умію, що розпізнати, де рукавичка на ліву руку, а де — на праву. Та коли хочеш, щоб я тобі простив, скажи що-небудь утішне моєму бідному Генрі. Бачиш, який він сидить розгублений і пригнічений після докорів, що ти висипала на його голову. Він, для кого звук сурми завжди лунав як запрошення на свято, убитий свистом дитячої пискавки.

Зброяр і справді, слухаючи, як кохана в такому невигідному світлі змальовує його вдачу, згорнув руки на столі, поклав на них голову й сидів з виглядом глибоко пригніченим, майже розпачливим.

— Я б хотіла, любий тату, щоб провидіння додало мені снаги втішити Генрі, не зрадивши тої святої правди, про яку я щойно вам казала. І я можу — ні, я повинна це зробити,— казала дівчина далі, і голос її лунав так палко й щиро, а вид її світився такою незвичайною красою, що здавалося, ніби цієї хвилини на неї зійшло натхнення.— Правду небесну,— врочисто провадила Катаріна,— не дано об'являти вустами смертного, надто ж такого кволого. Одначе ці вуста мають право, оголошуючи присуд, провіщати милосердя. Устань, Генрі, піднесися духом, о благородний, добрий і великодушний, хоч і тяжко заблудлий чоловічеі

Твої вади — це вади нашого жорстокого й немилосердного часу, а твої чесноти належать тобі самому.

Промовляючи так, Катаріна взяла коваля за руку й вивільнила її з-під його голови. І хоч яке легеньке було те зусилля, Генрі не міг йому опинатися. Дівчина примусила коваля підвести до неї мужнє його обличчя, і в" чоловічих очах стояли сльози, викликані не тільки її докорами, а й іншими почуттями.

— Не плач,— сказала Катаріна.— Або ні, краще поплач... Але плач, як ті, хто має надію. Зречися двох гріхів — гордині й гніву, яким ти так легко піддаєшся... Відкинь від себе оту ненависну зброю — ти надто легко впадаєш у фатальну спокусу скористатись мечем для вбивства.

— Ви марно мені це кажете, Катаріно,— відповів Генрі.— Я, правда, можу піти в ченці й сховатися від цього світу. Та поки я в ньому живу, я повинен думати про своє ремесло. І коли вже я кую зброю та бойові обладунки для інших, то мені несила й самому стриматися від спокуси ними скористатись. Ви б мені так не дорікали, коли б розуміли, як нерозривно войовничий дух пов'язаний з засобами, що ними я заробляю свій хліб. А ви мене звинувачуєте, не здогадуючись, що це — неминучий наслідок необхідності. Коли я роблю щит чи панцер, щоб вони захищали від ран,— хіба я не повинен щохвилини пам'ятати, як і з якою силою по них битимуть? А коли кую і загартовую меч для війн, то хіба ж можна, бувши мною, не думати, як ним орудують!

— Тоді відкинь його від себе геть, любий Генрі! — палко вигукнула дівчина, стискаючи обома своїми тоненькими ручками важку, дужу, натруджену руку зброяра і ледве її підіймаючи. Сміт цьому не впирався, проте й власною волею дівчині майже не помагав.— Покинь, кажу тобі, ремесло, яке криє в собі пастку для тебе самого. Зречися робити зброю, що тільки вкорочує людське життя, і так надто коротке для покути, чи сповнює почуттям безпеки тих, хто з голими руками побоявся б важити своєю головою. Твоє ремесло — байдуже, для захисту ти куєш зброю чи для нападу — все одно гріховне для чоловіка, чия відчайдушна й гаряча вдача втягує його в спокуси й пастки. Кинь навіки робити будь-яку зброю, заслужи в неба прощення, зречись усього, що призводить до гріха, якому ти так легко піддаєшся.

— А чим же я зароблятиму собі на життя, як покину робити зброю? — пробурмотів коваль.— Адже про мистецтво Генрі з Перта йде слава від Тею до Темзи!

— Саме твоє мистецтво,— промовила Катаріна,— можна застосувати й без шкоди, і люди тебе тільки хвалитимуть. Якщо ти кинеш кувати мечі й щити, твоїм ділом буде робити невинну лопату, а також корисний і гідний поваги леміш. Ці речі помагають людині підтримувати життя й полегшують його. Ти зможеш

2 "Бібліотечна книга"

33

виробляти замки й засуви, що оберігають майно слабких від зазіхань сильного й нахабного. І люди так само йтимуть до тебе і платитимуть за твою чесну працю...

Але тут Катаріну урвали.