Пертська красуня - Скотт Вальтер

Однак, нічого не знайшовши, розчаровано й люто махнув рукою і поспішив до церкви. Ці кілька секунд юний вельможа стояв, згорнувши руки на грудях, і пихато посміхався, так мовби кидав виклик — ану ж, мовляв, спробуй мене зачепити! Та ось Конахар зайшов до церкви, а його напасник щільніше запнув плащем обличчя і подав комусь умовний знак, піднявши над головою рукавичку. Ту ж мить до нього підбігло двоє чоловіків, що, так само замаскувавшись, чекали цього жесту неподалік. Усі троє заклопотано про щось поговорили, тоді юний вельможа рушив в один бік, а його товариші чи слуги — в інший.

На порозі церкви Саймон Главер озирнувся на цю трійцю і, ще перше ніж вона розійшлася, приєднавсь до парафіян. Він став на коліна з виглядом людини, пригніченої тяжкими думами; та коли відправа скінчилася, Главер, здавалося, звільнивсь від своїх тривог як людина, що довірила сама себе й свій клопіт небесному провидінню.

Послухати обідню зібралося багато великоможних чоловіків і дам, і служили її вельми врочисто. Чекали навіть самого Роберта Третього, однак стареча неміч завадила доброму королеві, проти його звички, приїхати до церкви.

Коли парафіяни почали розходитись, рукавичник зі своєю чарівною дочкою затрималися біля сповідалень, щоб висповідатись кбжне своєму духівникові. Отож коли вони вийшли з церкви, стояла вже темна ніч і вулиця була безлюдна. Більшість городян уже вернулися додому й полягали спати. Дорогою Главерам зустрічалися тільки нічні гультяї та баламути, розбещені й чванькуваті слуги бундючної знаті, які шукали нагоди скривдити мирних перехожих, сподіваючись під крильцем своїх придворних покровителів уникнути покари.

•Може, остерігаючись зустрічі з такими людьми, Конахар підступив до рукавичника й сказав:

— Господарю, ходімо швидше, за нами слідкують.

— Слідкують, кажеш? Хто ж і скільки їх?

— Він один. Закутався в плащ і суне за нами, як тінь.

— У себе на Керф'ю-стріт я не збираюся тікати, хоч би там хто за нами йшов!

— Але він має зброю! — стояв на своєму Конахар.

— Ми теж — у нас є руки, кулаки, ноги. Невже ти, Конахаре, боїшся одного?

— Боюся?!— вигукнув хлопець, обурений таким натяком.—■ Скоро ви самі побачите — боюсь я чи ні.

— Дурненький ти хлопчику, не заривайся... Твоя гаряча натура не знає міри. Тут тобі не трапиться нагоди встряти в бійку, хоч ми й не кинемося навтіки. Іди з Катаріною попереду, а я піду замість тебе позаду. Ми вже недалеко від дому, тут нам нічого не загрожує.

Главер трохи відстав і справді помітив чоловіка, який простував за ними дуже близько, що в такий час і в такому місці не могло не викликати підозри. А коли вони втрьох перейшли на другий бік вулиці, перейшов туди й незнайомець, і коли вони пришвидшували —чи сповільнювали ходу, він також ішов одразу швидше чи повільніше. Це турбувало б Саймона Главвра мало, якби він був сам. Проте в країні, де закон погано захищає тих, хто не може захистити себе сам, на красу його дочки міг поквапитись якийсь зловмисний розпусник.

Нарешті Конахар та його чарівна підопічна дійшли до порога свого будинку, їм відчинила стара служниця, і неспокій рукавичника влігся. Однак він вирішив усе ж таки переконатись, чи й справді варто було тривожитись, і гукнув чоловіка, поведінка якого занепокоїла їх і який тепер завмер на місці, не бажаючи, видно, виходити на світло.

— Ану, приятелю, підійди ближче, нема чого гратись в піжмурки! Хіба ти не знаєш, що тих, хто блукає привидом у темряві, заклинають кийками? Виходь, кажу, ми хочемо побачити, який ти!

— А чого ж, я можу вийти, пане Главер,— почувся у відповідь напрочуд густий голос.— Я можу вийти і такий, як є, тільки б мені хотілося показатись перед вами у трохи кращому світлі.

— Господи! — вигукнув Саймон.— Цей голос я знаю!.. То це ти власною персоною, Гаррі Гоу? Еге, та нехай мене грім поб'є, якщо ти проминеш ці двері, не закропивши душу! Ні, чоловіче, вечірній дзвін ще не продзвонив, та якби й продзвонив, то він однаково б не розлучив батька з сином. Заходь, чоловіче, Дороті дасть нам чогось поїсти, і спершу ми з тобою спорожнимо глек, а тоді вже ти підеш. Заходь, кажу ж! Моя маленька Кет буде радісінька тебе бачити.

Тим часом Саймон уже затяг чоловіка, якого щойно так тепло привітав, на кухню, що правила, крім особливо врочистих випадків, водночас і за світлицю. її прикрашали численні олов'яні та-релі та кілька срібних, до блиску начищених чаш — вони стояли на полицях такого собі буфета, що його по-простому називають мисником. Жвавий вогонь та ще яскрава лампа розливали в кімнаті світло й затишок, а смачний дух страви, яку варила Дороті, анітрохи не дратував невибагливого нюху зголоднілих людей.

Несподіваний гість стояв тепер посеред кімнати в яскравому світлі, і хоч на вигляд він був ані величний, ані особливо гарний, проте його обличчя й постать не тільки заслуговували на увагу, а й, здавалося, чимось навіть її привертали. На зріст він був скорше невисокий, зате широкі плечі, міцні довгі руки і вся його кремезна статура свідчили про незвичайну силу, яку підтримували в тілі постійні вправи. Ноги він мав не зовсім стрункі, але й не такі, щоб його назвати кривоногим,— навпаки, вони ніби ще більше підкреслювали його міцну будову, хоч і трохи вадили її правильності. Вдягнений гість був у куртку з буйволової Шкіри, або колет, а на ремені мав важкий меч та короткий шотланд ський кинджал. І складалося враження, ніби ця зброя була призначена захищати гаманець, прив'язаний за міським звичаєм до того самого ременя. На круглій, вельми правильної форми голові кучерявився густий, коротко підстрижений чорний чуб. У темних очах прозирала відвага й рішучість, але решта рис, здавалося, виражали швидше сором'язливість і добродушність, а тепер ще й неприховану радість від зустрічі з давніми друзями. Незважаючи на вираз сором'язливості, що лежав цієї хвилини на виду Генрі Гоу, або Сміта (а зброяра називали так і так *), чоло

1 Гельське "Гоу" означає те саме, що англійське "Сміт", тобто "коваль" (прим. авт.).

6738

в нього було високе й благородне, однак нижня частина обличчя мала не таку вдалу форму. Великий рот був немов набитий міцними гарними зубами, вигляд яких відповідав загальному враженню міцного здоров'я і могутньої сили, що їх випромінювала вся постать. Коротка густа борода й вуса, недавно ретельно розчесані, завершували портрет цього чоловіка. А років він мав не більше двадцяти восьми.

Вся родина була, видно, дуже рада несподіваній появі давнього товариша. Господар усе тиснув і тиснув Смітові руку, Дороті його прихвалювала, а Катаріна щиро простягла ручку, яку Генрі схопив у свою величезну лапу і вже хотів був піднести до губів, однак на мить завагався й передумав, злякавшись, що такий легковажний вчинок витлумачать хибно. Ні, він не відчув опору в невеличкій руці, яка смирно лежала в його лапі, але від усмішки та рум'янцю на щоках дівчини кавалер засоромився ще дужче. Помітивши, що товариш завагався, старий Главер щиро вигукнув :

— В губенята її, друзяко! В губенята! Не кожному, хто переступить поріг мого дому, я скажу таке! Але присягаю святим Валентином — а завтра ж якраз його день,— я щасливий знов бачити тебе в нашому славному Перті і навряд чи зміг би тобі в чомусь відмовити!

Коваль,— а цей кремезний чоловік, як уже сказано, був коваль,— підбадьорений такими словами, стримано поцілував красуню, а та прийняла поцілунок з ніжною усмішкою сестри й промовила :

— Сподіваюсь, я вітаю чоловіка, що вернувся до Перта, покаявшись і змінившись на краще!

Генрі й досі тримав її руку і, здавалося, хотів щось відповісти, але потім, ураз ніби злякавшись, розтис кулак; він ступив крок назад, наче від страху за те, що зробив, його темне обличчя спалахнуло від сорому й захвату, і він сів біля вогню, але не поруч з Катаріною, а навпроти.

— Ну ж бо, Дороті, поквапся з вечерею, старенька!.. А ти, Ко-нахаре... О, а де це Конахар?

— Пішов спати, пане, у нього заболіла голова,— якось непевно відповіла Катаріна.

— Поклич його, Дороті! — наказав старий Главер.— Я не дозволю йому так зі мною поводитися! Аякже, його кров горянина, бачте, надто благородна для того, щоб розстилати скатерку й підносити тарілки! Він думає вступити в наш давній і шановний цех, не послуживши, як і скільки належить, своєму господареві й учителю за всіма законами покори й послуху. Іди, кажу, й поклич його, я цього так не попущу!

Чути було, як Дороті, охкаючи, вже лізла по сходах — чи, правильніше сказати, по драбині — на мансарду, куди так невчасно чкурнув неслухняний учень. Згори долинуло бурчання, *а невдовзі до кухні ввійшов і сам Конахар. Його гордовите, хоч і вродливе, обличчя було аж червоне від затамованого в душі невдоволення, і коли він почав накривати на стіл та розставляти тарілочки з сіллю, прянощами та всілякими присмаками,— одне слово, виконувати обов'язки слуги, які за звичаями тих часів лежали на учнях,— весь його вигляд виражав обурення й огиду до цієї осоружної, немилої йому роботи. Пертська Красуня поглядала на нього трохи занепокоєно, ніби потерпаючи, що така його відверта зневага ще дужче розпалить батьків гнів. Аж коли її очі на мить перехопили погляд Конахара, хлопець знехотя приховав своє невдоволення і, на догоду господареві, заходився покірно прислуговувати біля*столу.

Тут ми повинні зауважити нашому читачеві, що хоч у поглядах, які Катаріна Главер тайкома кидала на юного горянина, і прозирало занепокоєння його поведінкою, уважний спостерігач навряд чи помітив би в її ставленні до хлопця щось більше, ніж стримані почуття молодої дівчини до свого товариша-однолітка, з яким вона живе під одним дахом і щодня спілкується.

— Довгенько ж ти, Генрі, блукав по світу, синку,— проказав Главер, звертаючись до молодого ремісника, як завжди, мов до рідного, хоч і не був його родичем.— І, либонь, багацько річок побачив, крім Тею, багацько гарних міст, крім нашого Сент-Джон-стона *.

— Але ніщо й наполовину не заворожило мого серця, бо ніде немає для мене й половини таких красот, як тут,— відповів коваль.— Повірте, батьку, коли я минав Суддівську Браму й перед моїми очима постало в усій своїй красі наше славне місто, мов ото прекрасна королева з роману, яку лицар застав сонну серед розвою квітів, я відчув себе наче птахом, коли той згортає натом-лені крила й сідає в рідне гніздо.

— Ого! Та ти, бачу, неабиякий піїта! — вигукнув рукавичник.— То що — знов заведемо наші танці та хороводи? Наші веселі різдвяні пісні й радісні гуляння довкіл "травневого дерева" 2?

— Для таких розваг ще настане час, батьку,— відказав Генрі Сміт.— Хукання ковальських міхів та стукіт молота по ковадлу, правда, не вельми милозвучний супровід пісням менестреля 3, але

1 Сент-Д жонстон — колишня, давніша назва Перта.

2 Травневе дерево — прикрашений квітками, різнобарвними прапорцями і т.