Капітан Фракасс - Готьє Теофіль
Але якесь добродушне лукавство пом'якшувало малопривабливі на перший погляд риси. А зморшки біля примружених очей і розтягнуті мало не до вух губи явко свідчили до того ж, що незнайомець має намір люб'язно всміхнутися. Ця голова блазня, що виступала над коміром з оборками сумнівної чистоти, увінчувала закритий у чорній обвислій халамиді тулуб, зігнутий дугою в перебільшено шанобливому поклоні.
Після такого вітання цей кумедний чолов'яга, упереджуючи запитання, яке от-от мало зірватися з уст барона, озвав1 ся трохи піднесеним і пишномовним тоном:
— Даруйте, будьте ласкаві, шляхетний пане господарю, що в таку пізню пору я наважився лостукати у двері вашого замку, не пославши поперед себе пажа або карлика, який сурмив би в ріг. Безвихідне становище не знає законів і примушує навіть вельми поштивих людей переступати межі пристойності.
— Що вам потрібно? — досить сухо обірвав барон, якому набридло базікання старого дивака.
— Притулок для мене і мого товариства, принців і принцес, Леандрів та Ізабелл5, книжників і капітанів, котрі мандрують від міста до міста колісницею Феспіда, яку, на античний манір, тягнуть бики і яка тепер загрузла в багнюці за кілька кроків од вашого замку.
-— Якщо я вас правильно зрозумів, ви — мандрівні актори і збилися з дороги?
— Краще й не витлумачити моїх слів,— одповів актор,— ви сказали дуже точно. Чи можна сподіватися, що ваша милість зважить на моє прохання?
— Моє житло доволі запущене, і нічого особливого запропонувати я не можу, однак тут вам буде трохи лучче, ніж просто неба під такою зливою.
Педант6 —— а саме таке амплуа він, схоже було, мав у трупі — вклонився, виражаючи тим свою вдячність.
Поки точилася ця розмова, П'єр, розбуджений гавканням Міро, встав і теж підійшов до дверей, став біля свого хазяїна. Дізнавшись, про що йдеться, він засвітив ліхтаря, і всі троє рушили до воза, який загруз у калюжі.
Леандр і Матамор7 підштовхували воза, а Тиран8 позганяв биків, штрикаючи їх своїм трагедійним кинджалом. Жінки, закутані в накидки, жахалися, охали і тихо скрикували. Несподіване підкріплення і — головне — досвід П'єра допомогли: важкий віз незабаром виповз із баюри на твердіше місце, дістався до замку і, проїхавши під стрілчастим склепінням брами, опинився на подвір'ї, де його й поставили.
Биків випрягли і відвели до стайні, поставили рядом з білою шкапою; актриси повискакували з воза на землю і, поправивши пом'яті спідниці, рушили за Сігоньяком до їдальні — то була тепер найпристойніша в домі кімната. П'єр знайшов у глибині дровітні оберемок хмизу, вкинув його в камін, і там весело запалахкотів вогонь. Ще тільки починалася осінь, але треба було затопити, щоб просушити вологий одяг жінок; та й ніч видалася прохолодна, і вітер аж свистів, задуваючи у щілини потрісканих дерев'яних панелей цієї пустки.
В своєму мандрівному житті актори звикли ночувати де завгодно, а проте вони з подивом оглядали це незвичайне житло, яке, здавалося, люди вже давно віддали духам і яке, мимоволі думалося, було місцем багатьох трагічних подій; одначе, як люди виховані, вони не показали ні страху свого, ні подиву.
— Можу запропонувати вам тільки посуд,— сказав молодий барон,— а попоїсти чогось у мене й для миші не набереться. Я живу тут самотньо, ніколи нікого не приймаю, та ви й без моїх слів бачите, що достатку в моєму домі немає.
— Не турбуйтесь,— мовив Педант.— У театрі нас частують курчатами, зробленими з картону, і вином у пляшках, виточених з дерева, але для буденного життя ми завбачливо добуваємо поживніші страви. Картонні наїдки і уявні напитки не вельми придатні для наших шлунків, і в мене — а я забезпечую трупу продовольством — завжди є в запасі якийсь там шмат байоннської9 шинки, пиріг з м'ясом або рів'єрська телятина, а до того ще дюжина пляшок кагору та бордо.
— Чудово сказано, Педанте! — вигукнув Леандр.— Іди принеси провізію, і, якщо господар дозволить нам і люб'язно погодиться сам повечеряти з нами, прямо тут і влаштуємо бенкет. У буфетах, я бачу, доволі посуду, і дами накриють стіл.
Ошелешений несподіваною пригодою, барон кивнув па знак згоди, й Ізабелла та донна Серафіна 10 — вони сиділи вдвох біля каміна — встали і розставили прибори на столі, який перед тим П'єр витер і заслав старою, благенькою, але чистою скатертиною.
Незабаром прийшов Педант, несучи в кожній руці по кошику, і урочисто поставив посеред столу пиріг — справжню фортецю з мурами із жовто-золотавого тіста, за якими був цілий гарнізон лісових жайворонків та молодих куріпок.
Довкола цього гастрономічного форту він розмістив шість пляшок — передові оборонні споруди, які треба було захопити з боєм, щоб дістатися до самої цитаделі. Вуджені яловичі язики і шмат шинки по боках доповнювали симетрію.
Вельзевул виліз на самісінький верх буфета й зацікавлено стежив за цими незвичайними приготуваннями, намагаючись хоча б нанюхатися чудових наїдків, так щедро виставлених на столі. Ніс його, такого кольору, як гриб трюфель, глибоко вдихав запахи, що сповнювали кімнату, зелені очі радісно сяяли, з писка звисала від жадоби срібляста крапелька слини. Йому етрашенно хотілося підійти до столу і взяти участь у цьому бенкеті, гідному Гаргантюа и, в учті, яка так суперечила пустельницькій помірності, що була в домі; однак незнайомі обличчя лякали його, і страх брав гору над жадністю ласуна.
Лампа світила досить тьмаво, тож Матамор сходив до воза і приніс два театральні шандарш 12 — дерев'яні, обвиті позолоченим папером — з кількома свічками в кожному, і освітлення стало просто чудове. Ці шандали, схожі на се-мисвічник із священного писанняІ3, звичайно ставили на олтар Гіменея 14 у виставах із щасливим фіналом або на бенкетний стіл у "Маріанні" Мере та "Іродіаді" Трі-стана 15.
Освітлена свічками і вогнем з каміна, де палав хмиз, мертва кімната немовби ожила. Червоні відблиски легким рум'янцем забарвили бліді обличчя на портретах, і хоча доброчесні вдовиці, манірно застиглі в тугих комірцях та широких фіжмах, погордливо кривилися, дивлячись, як молоді акторки веселяться в цьому солідному замку, воїни і мальтійські лицарі16, здавалось, усміхалися їм із глибини своїх рам, раді, що й вони присутні на такій гулянці; тільки два чи три насуплені сивобороді старигани під жовтим лаком, незважаючи ні на що, зберігали той суворий вираз, якого надав їм художник.
У просторій кімнаті, де звичайно стояв могильний дух плісняви і затхлої вогкості, повіяло живим і теплим духом. Уже не так впадало в око, що меблі та шпалери тут старі й попсовані, блідий привид злиднів, здавалося, на якийсь час покинув замок.
Сігоньяк, якому вся ця несподівана пригода спочатку була неприємна, тепер відчував незнане доти блаженство. Ізабелла, донна Серафіна і навіть Субретка 17 приємно хвилювали його уяву й видавалися йому скоріше богинями, що спустилися на землю, аніж звичайними смертними. То й справді були дуже гарненькі жінки, здатні звабити й не такого недосвідченого новачка, як наш молодий барон. Йому здавалося, що все це — сон, і він боявся, що от-от прокинеться.
Барон підвів донну Серафіну до столу і посадив її праворуч од себе. Ізабелла сіла ліворуч, Субретка — навпроти, Дуенья 18 рядом з Педантом, а Леандр і Матамор примостилися де попало. Тепер молодий господар замку міг цілком вільно розглядати своїх гостей, обличчя яких було добре видно в яскравому світлі. Його увагу привернули найперше жінки, тож поки Педант штурмує підступ до пирога, не завадить коротенько описати їх.
Серафіна — то була молода жінка, років двадцяти чотирьох — двадцяти п'яти; звичка грати знатних кокеток виробила у неї таку гордовиту поставу і такі манери, як у придворної дами. Трохи видовжений овал обличчя, ніс із невеликим горбочком, опуклі сірі очі, червоний рот з ледь роздвоєною, мов у Анни Австрійської 19, нижньою губою, схожою на вишню, надавали їй приємного шляхетного вигляду, який доповнювали розкішні каштанові коси, що двома хвилями спадали уздовж щік, ніжно-рум'яних від пожвавлення і тепла. Два довгі пасма, перев'язані кожне трьома бантами з чорної стрічки, примхливо відокремлювались од кучерів, вигідно підкреслюючи витонченість зачіски, подібно до тих останніх мазків пензля, якими художник закіпчує свою картину і які роблять її ще виразнішою. На голові у Серафіяи був хвацько надітий фетровий капелюх з круглими крисами, оздоблений перами, одне з яких — останнє — звисало на її плечі, а інші кучерявилися завитками; виложистий комір чоловічого крою, оторочений алансонським20 мереживом, з таким же, як у косах, чорним бантом, красиво спадав на зелену оксамитову сукню з прорізами на рукавах і шнурками в обшитих позументом петельках; крізь ті прорізи біліли рукави сорочки; перекинутий через плече білий шовковий шарф довершував цей дженджуристий наряд.
У такому вбранні Серафіна мала вигляд Пантесілеї чи Марфізи21 й неначе була створена для відчайдушних пригод, для ролей у комедіях плаща та шпаги. Певна річ, її шати були не вельми свіжі, оксамит на давно вже ношеній сукні витерся й блищав, комір теж був трохи поношений, тонке мереживо на ньому поруділо — при денному світлі це кожен помітив би; золота вишивка па шарфі стала бурою, і, якщо придивитися ближче, видно було, що то не золото, а тільки шумиха; з кількох шнурків десь загубилися металеві наконечники, а позумент на петельках протерся, і з нього подекуди виглядали нитки; обшарпані й пом'яті пера мляво похитувались на крисах капелюха, коси трохи розпалися, в них позастрявали дрібненькі соломинки з воза, якось жалюгідно вплелися в пишноту зачіски.
Ці прикрі дрібниці, одначе, зовсім не заважали донні Серафіні триматися так, як трималася б королева без королівства. Хай вбрання її і полиняло, зате личко було свіже, а молодому баронові де Сігоньяку, який доти бачив тільки селянок у спідницях з грубої вовни та простих лляних накидках і не дуже-то звик до такої розкоші, й саме те вбрання видавалося найпрекраснішим у світі. До того ж вій так захопився, дивлячись на очі красуні, що просто не міг звертати увагу на якісь вади її вбрання.
Ізабелла була молодша за донну Серафіну, як і належало акторці, що грала простодушних дівчат; крім того, вона старалась одягатися без зайвої крикливості, елегантно і водночас просто, звичайно, як і личяло доньці Кассандра22.
