Капітан Фракасс - Готьє Теофіль

Ці прості страви — кукурудзяна каша і миска капустяної юшки, засмаченої крихіткою сала, що, певно, випадково лишилася від принади для мишоловки,— й були убогою вечерею барона; він неуважно їв, а по боках його стільця розташувалися Міро та Вельзевул — обоє збуджено позадирали морди, сподіваючись, що і їм перепадуть якісь крихти від тієї учти. Час від часу барон кидав Міро шматочок хліба, доторкнувшись ним, щоб пахло, до сала, і пес па льоту хапав його. Шкурка з сала дісталася чорному коту, який глухо замуркотів, виражаючи велике задоволення, і витяг уперед лапу з випущеними пазурами, ніби нарихтувався захищати свою здобич.

Закінчивши цю злиденну трапезу, барон, здавалося, поринув у глибокі роздуми, сумні чи принаймні такі, в яких не було нічого приємного. Міро поклав голову на коліно господареві і втупився в нього очима, затуманеними від старості голубуватою поволокою, крізь яку, одначе, здавалося, світила іскра майже людського розуму. Він неначе розумів думки барона і хотів виразити йому своє співчуття. Вельзе-вул мурчав, виводячи свої рулади— так голосно, мовби го гуркотіла Бертина27 прядка, а часом жалісно нявкав, щоб привернути до себе увагу барона. П'єр стояв трохи осторонь, нерухомий, як ті довгі застиглі гранітні статуї, що їх можна побачити в соборах, і шапобливо ждав, коли господар, скинувши свою задуму, дасть йому якесь розпорядження.

Тим часом настала ніч, і темні тіні юрмилися по кутках кухні, як ті кажани, що пальцями своїх перетинчастих крил чіпляються за виступи на стінах. Поривчастий вітер, задуваючи в димар, роздмухував останній жар у вогні, й химерні відблиски його мальовничо освітлювали групу біля столу, об'єднану своєрідним сумним братерством, яке ще більше підкреслювало тужливе безлюддя замку. З усього роду, колись багатого і могутнього, лишився одии-єдиний пащадок, який тинявся, мов тінь, по цьому замку, де жили тепер ЛИНІ привиди його предків; з численної челяді зостався тільки один, до кінця відданий слуга, якого ніким було замінити; з трьох десятків гончаків уцілів однісінький пес, який уже майже осліп і геть посірів од старості, а чорний кіт був немовби душею цього пустинного житла.

Барон знаком показав П'єрові, що вже збирається піти. Слуга, нахилившись до вогню, запалив просмолену соснову скіпку — такими своєрідними дешевими свічками користуються бідні селяни,— і рушив уперед, освітлюючи дорогу молодому панові; Міро та Вельзевул приєдналися до них; у димному миготливому світлі смолоскипа коливалися побляклі фрески на стінах уздовж сходів, а закіптюжені портрети в їдальні немовби оживали, чорні нерухомі очі на їхніх обличчях, здавалося, дивились на молодого нащадка з болісним жалем.

В чудернацькій спальні, вже описаній нами, старий слуга засвітив мідний каганець, у якому в оливі плавав скручений гнотик, мов глист у спирті, виставлений напоказ у аптекаря, і вийшов у супроводі Міро. Вельзевул, який міг заходити сюди, коли йому заманеться, вмостився в одному з крісел.

Барон, пригнічений самотністю, неробством і нудьгою, сів У друге.

Якщо кімната і вдень була схожа на житло привидів, то ввечері, при хисткому світлі кагапця, її вигляд був набагато гірший. Шпалери пабували якихось мертвотних відтінків, а мисливець на тлі похмуро-темної зелені, здавалось, оживав у тому світлі. Приклавши до плеча аркебуз, він цілився, немов убивця, який чигає на свою жертву, і незвичайно червоні губи його ще яскравіше вирізнялися на блідому обличчі. Наче то був закривавлений рот упиря.

Вогник каганця у вологому повітрі потріскував і то спалахував яскравіше, то наче загасав, вітер гув у коридорах протяжно, мов орган, а в пустинних кімнатах чулися якісь дивні й моторошні звуки.

Погода зіпсувалася, рвучкий вітер шпурляв великі краплі дощу, вони тарабанили у вікно так, що шибки деренчала в свинцевій рамі. Часом здавалося, що рама не витримає і от-от розчахнеться, нШи знадвору хтось натискав на неї. То буря налягала на хистку перепону. Інколи, доповнюючи цей оркестр новою нотою, якась сова, з тих, що гніздилися під дахом, пискливо кричала, наче хто різав дитину, або, невдоволена світлом, підлітала до самого вікна й сердито била крильми в шибку.

Господар сумного замку звик до цих похмурих симфоній і не звертав на них ніякісінької уваги. Тільки Вельзевул із занепокоєнням, природним для тварин його породи, почувши новий звук, щоразу нашорошував рештки обрізаних вух і пильно дивився в темні кутки, немов бачив там своїми видющими в темряві очима щось недоступне для людського зору. Цей химерний кіт з диявольськими іменем і зовнішністю налякав би кояшого менш хороброго, ніж барон; судячи з вигляду, кіт знав багато чого, що відкрилося йому під час нічних прогулянок по горищах та нежилих кімнатах замку; у нього, либонь, йе раз були десь у кінці коридора зустрічі, від яких людина посивіла б. у

Сігоньяк узяв зі столу томик, на полинялій палітурці якого був витиснений родовий герб, і почав недбало перегортати сторінки. Очі його старанно бігали по рядках, але думки були десь в іншому місці — видно, їх не дуже цікавили оди і любовні сонети Ронсара 28, незважаючи на чудові рим я та винахідливі тонкощі віршування, що ніби відроджувала мистецтво давніх греків. Незабаром він відклав книжку л почав розстібати камзол, повільно, як людина, котра не хоче спати, але лягає, бо не знає, що їй робити, і сподівається в сні втопити свою нудьгу. Піщинки в пісковому годиннику сиплються так сумно, коли надворі темна дощова ніч, ти один у глибині напіврозваленого замку, загубленого серед океану вересу, і довкола на десять льє29 нема жодної живої душі!

У молодого барона, єдиного живого представника роду Сігоньяків, справді було немало підстав журитися. Його предки розорялися по-різному — ті програвали, тих розоряли війни, а деяких — марнославне прагнення пишноти, так що кожне покоління передавало наступному менше й менше добра.

Спадкові володіння, хутори, ферми і землі, які належали до замку, поволі відпадали від нього, й передостанній Сігоньяк, доклавши неймовірних зусиль, щоб відновити достаток родини,— зусиль марних, бо затикати пробоїни в кораблі, який уже тоне, пізно,— не залишив своєму синові нічого, окрім запущеного замку та кількох йрпанів 30 неродючої землі навколо нього; все інше довелося віддати кредиторам і лихварям.

Отож бідність кістлявими руками колиеала мале дитя, і губи його припадали до висохлої груді. Рано лишившись без матері — вона померла в цьому занепалому домі від туги, думаючи про гірку долю сина, про злидні, які обсядуть його, позбавивши всякої надії,— хлопець не знав ласки, тепла, що змалку оточують дітей навіть у найбідніших сім'ях. Батько виявляв своє піклування хіба що штурханами та велінням шмагати сина. А проте молодому Сігоньякові було жаль батька, він так нудьгував, що згадував із сльозами на очах ті батькові штурхани й тепер був би радий їм, бо що не кажіть, а то все-таки спілкування; але вже чотири роки барон-батько спочивав під кам'яною плитою в родинному склепі, і син його жив зовсім самотньо. Юнацька гордість не дозволяла йому появлятися серед місцевих дворян на святах і полюваннях, не маючи спорядження, гідного його титулу й походження.

Справді, що сказали б люди, побачивши барона де Сі-гоньяка, вирядженого, як жебрак чи наймит, збирач яблук у Перші31? Ці ж міркування перешкоджали йому піти служити якомусь можновладцеві. Отож люди вважали, що рід Сігоньяків вимер, а забуття, яке росте над мертвими ще швидше, ніж трава, стирало пам'ять про цю колись впливову й багату сім'ю, і тепер мало хто знав, що на світі ще є нащадок того занепалого роду.

Вже кілька хвилин Вельзевула, здавалося, щось непокоїло, він піднімав голову, немов уловлював щось тривожне, ставав біля вікна і, впираючись лапами в шибку, намагався проникнути поглядом у глуху темряву ночі, густо почеркану смугами дощу; ніс його морщився і ворушився.

А потім серед тиші протягло загарчав Міро, і це потвердило, що кіт тривожився недарма: в околицях замку, завжди таких спокійних, безперечно, діялося щось незвичайне.

Міро все ще гавкав — голосно, як тільки міг при своїй хронічній хрипоті. Барон на всякий випадок знову застебнув камзол, який щойно збирався скинути, і встав.

— Що це з Міро? То як тільки зайде сонце, залазить у свою будку і задає на соломі хропака, мов пес сімох сплячих отроків 32, а це так розгавкався! Може, вовк шастає коло гороягі? — мовив юнак і, знявши зі стіни пояс, до якого була причеплена шпага з важкою залізною чашкою, підперезався ним, затягнувши до останньої дірочки, бо ремінь, викроєний для опасистого старого барона, міг би двічі обкрутити стан його сина.

Три сильні удари в двері пролунали з рівними проміжками один за одним, викликавши гучне відлуння в порожніх покоях замку.

Хто міг у цей час порошити самотність замку і нічну тишу? Який безталанний мандрівець постукав у ці двері, котрі давно вже не відчинялися перед гостем, не тому, що хазяїн був негостинний, а через те, що сюди не заглядав жоден прибулець?

Хто шукав притулку в цьому обійсті великого посту, в цій оселі злиднів і убозтва?

II. Балагула Феспіда

Сігоньяк зійшов по сходах, рукою прикриваючи лампу, щоб не погасив вітер. Худі пальці його, просвітлені вогником, стали прозоро-червоні, й хоча навколо стояла ніч, а вслід за ним не сонце сходило, а ступав чорний кіт, барона цілком можна було б назвати тим епітетом, яким Гомер назвав Аврору 2.

Барон відсунув засув на дверях, прочинив одну стулку і, опинившись перед якимось незнайомцем, підніс до нього лампу. В хисткому світлі з темряви виступила досить чудна голова, яка вилискувала під дощем великою лисиною кольору старого, згірклого масла. Сиве волосся, прилипле на скронях, розквітчаний прищами, пурпуровий од вина ніс випинався, наче цибулина, поміж двома очицями різного кольору, під дуже густими і навдивовижу чорними бровами, обрезклі, вкриті бордовими плямами щоки, помережані червоними прожилками, товстогубий рот п'яниці і сатира 3, підборіддя з бородавкою, на якій росло кілька волосин, шорстких і грубих, мов щетина в щітці для одягу,— все це утворювало личину, гідну того, щоб її помістили серед масок під карнизом Нового мосту 4.