Капітан Фракасс - Готьє Теофіль
Поміж Гераклами в намальованих нішах красувались бюсти римських імператорів та інших історичних знаменитостей; але все це було таке невиразне, таке блякле, стерте і таке неживе, що здавалося, ніби то не реальні зображення, а тільки привиди їх, про які й говорити годилося б не словами, а тінями слів, бо звичайні слова надто грубі для цього. І коли хто йшов по тих безлюдних сходах, луна, вчувалося, з великим подивом вторувала звукам мого кроків.
Двері, оббиті зеленою саржею, яка вже пожовкла від часу і трималася лиш на кількох цвяхах з облізлою позолотою, вели в велику кімнату, що була, певно, їдальнею в ті казкові часи, коли в цьому спустілому домі ще їли. Товстий сволок розділяв стелю на дві частини, їх перетинали менші, декоративні балки, проміжки між якими були помальовані колись голубою фарбою, хоч тепер це навряд чи помітив бя хто під курявою та павутинням, бо на тій висоті щітка ніколи не торкалася стелі. Над старовинним каміном висіли розложисті, гілкуваті оленячі роги, а на стінах — потемнілі, закурені картини, з яких пильно дивилися чорними очима — це єдине, що було живим на мертвих лицях,— воїни в металевих латах, із шоломом збоку (або ж його тримав иаж); вельможі в оксамитових мантіях з круглими, твердими, накрохмаленими комірами, на яких голови лежали, як лежить на срібному тарелі голова Іоанна Хрестителя 8; поважні літні жінки в старомодних шатах, страшні своєю мертвотною блідістю, бо полинялі фарби робили їх схожими на упирів, ламій 9 чи вовкулаків. Намальовані провінційними мазіями, ці картини вже через саму примітивність виконання набували якогось химерного і жахливого вигляду. Деякі з них висіли без рам, деякі були обкантовані червонуватим, уже потемнілим золотим обідком. На кожному портреті в куточку видніли родовий герб і число, яке означало вік намальованої людини; числа стояли де більші, де менші, але навряд чи хтось помітив би особливу різницю між тими портретами — всі вони були в жовтих тонах із чорними, як сажа, тінями, покриті помутнілим лаком і густим шаром пилюки; двоє чи троє з цих полотен вкрилися пліснявою, набули кольору трупа, який уже розкладається, і стали явним доказом того, що останньому нащадкові цього войовничого і знатного роду геть байдуже до зображень його шляхетних предків. Увечері, при мерехтливому світлі ламп, ця німа й нерухома галерея перетворювалась, мабуть, у довгий ряд привидів, страшних і заразом смішних.
Немає нічого сумнішого, ніж отакі портрети, всіма забуті в пустинних кімнатах, напівстерті образи, в яких збереглася подоба тих, хто вже давно зотлів під землею.
Ці мальовані привиди дуже підходили до смутного безлюддя житла, вони були його мешканцями. Реальні мешканці видавалися б надто живими для цього мертвого дому.
Посеред кімнати був стіл з почорнілого грушевого дерева, з крученими ніжками, схожими на колони Соломонового храму 10, шашіль проточив у них тисячі дірочок — йому ж ніхто не заважав у тій тихій роботі. Тонкий шар сірої пилюки, по якій можна було писати пальцем, лежав на столі — його накривали не часто.
Два мисники чи буфети з того самого дерева, прикрашені якимось різьбленням, придбані, певно, разом із столом у щасливіші часи, стояли один навпроти одного по обидві сторони кімнати; надбитий фаянсовий посуд, розрізнені келихи і дві чи три простенькі фігурки роботи Бернара Паліссі11, що зображали всяких риб, крабів і полив'яні муіїші на зеленому тлі водоростей,— оце й уся жалюгідна оздоба голих полиць.
П'ять чи шість стільців, оббитих оксамитом,— колись він, певно, був червоний, але від часу й довгого користування вже геть порудів,— світили дірками, крізь які виглядав волос, і кульгали на своїх непарних ніжках, мов різностопні вірші або покалічені вояки, що вертаються після боїв додому. Ніхто не наважився б сісти на якийсь із тих стільців, хіба що безтілесний дух, та й користувалися ними, певно, тільки тоді, коли предки, повиходивши із своїх рам, сідали, бувало, круг вільного столу і за уявною учтою гомоніли про занепад свого роду, коротаючи за тою розмовою довгі зимові ночі, такі сприятливі для посиденьок привидів.
З цієї великої кімнати двері вели в другу, трохи меншу. Стіни в ній були оббиті фландрськими12 шпалерами, які називали "зеленню", бо на них були зображені різноманітні картини природи. Але не думайте, що то якась розкіш — її дуже трудно було уявити в цьому домі. Шпалери були старі, пошарпані, витерті і полинялі, на них світили сотні дірок, і трималися вони тільки на окремих нитках та ще силою звички. Побляклі дерева були з одного боку жовті, а з другого — блакитні. Чаплю, що стояла на одній нозі серед очеретів, добряче поїла міль. Фламандську ферму з колодязем, обплетеним хмелем, уже ледве можна було розрізнити, а на стертому обличчі мисливця, який полював на молодих диких качок, лиш червоний рот і чорні очі зберегли свій первісний колір — певно, ті фарби були стійкіші — і вирізнялися так, мовби на восково-блідому виді покійника підкрасили губи й навели брови. Між стіною та благенькою обвислою тканиною гуляв вітер, і шпалери від того підозріло ворушилися. Гамлет, принц датський, якби він опинився в цій кімнаті, певно, вихопив би шпагу і, крикнувши: "Щурі", крізь тканину шпалер пронизав би Полонія 13. Безліч легеньких шумів, ледь вловний шепіт запустіння, від якого тиша стає ще відчутнішою, бентежили слух і душу кожного, хто мав сміливість проникнути сюди. Голодні миші гризли рештки вовни в основі тканини. Шашіль точив, мовби хтось тихо пиляв терпугом, дерев'яні балки, дзиґарі смерті відлічували час і на панелях стін.
Іноді несподівано тріщала якась дошка в меблях, неначе знуджена пустка розправляла кості, і від того звуку людина мимоволі здригалася. В одному кутку кімнати стояло ліжко з колонками, схожими на веретена, затягнуте протертими на згинах полупарчевими завісками з білими та зеленими візерунками, які стали суцільними жовто-бурими плямами; страшно було відхилити ті завіски — так і здавалося, що в мороку там побачиш жахливу скоцюрблену почвару або чиюсь задубілу постать, закутану в біле простирадло, під яким випинаються гострий ніс, кістляві вилиці, згорнуті руки і витягнуті ноги, мов у статуй на домовинах; речі, які мають служити людині, так скоро набирають незвичного вигляду, коли з ними немає людини! І ще можна було припустити, що в тому ліжку спить вічним сном зачарована принцеса, ніби казкова спляча красуня, але нерухомі складки завіси були такі похмурі і таємничі, що нікому не спало б на думку ту красуню поцілувати.
Стіл чорного дерева з мідними інкрустаціями, які в багатьох місцях повідставали, криве, тьмяне, облізле дзеркало, знуджене від того, що в нього давно вже не зазирало людське обличчя, і крісло з дрібною вишивкою, яку терпляте вишивала на дозвіллі котрась прабабуся і на якій тепер можна було розгледіти поміж вилинялих шовку та вовни лиш окремі срібні ниточки,— все це доповнювало умеблювання тієї кімнати, придатної на житло хіба що для людини, котра не боїться ні духів, ні привидів.
Саме з цих двох кімнат і виходили на лицьову сторону будинку ті двоє вікон, які лишалися незабиті. Тьмяне зеленаве світло проникало крізь мутні шибки, востаннє миті добрих сто років тому і тепер наче посріблені знадвору. Важкі штори, що вже протерлися на згинах і порвалися б зовсім, якби хто спробував затягнути їх по іржавому карнизу, притемнювали й те мерхле світло, ще більше посилюючи сумовитість цього місця.
Двері, що були в глибині другої кімната, вели в густий морок, у порожнечу, в таємничу безвість. Але поступово очі звикали до цього мороку, подекуди перейнятого блідими відблисками світла,— воно проходило крізь щілини поміж дошками, що ними були забиті вікна,— і вже сяк-так розрізняли довгий ряд суміжних кімнат — запущених, з пощербленим паркетом, усіяним скалками битого скла, з голими або напівприкритими клаптями обшарпаних шпалер стінами, з дірявими стелями, з яких виглядала драниця і вільно текла дощова вода — чудове помешкання для синедріону 14 пацюків і зборищ кажанів. Подекуди тут було небезпечно йти, бо мостини під ногами хитались і гнулись, але ж ніхто й не наважувався проникнути в цей відлюдний притулок мороку, пилу і павутиння. Від самого порога в ніс било затхлим духом цвілі і запустіння, віяло сирим холодом, мов у склепі над крижаним мороком могили, з якої зсунули кам'яну плиту. І справді, в цих покоях, куди не заглядав нинішній день, поволі дотлівав прах минулого, й далекі, давно заснулі роки спочивали собі, мов у колисці, на сірому плетиві павутиння, що снувалося по кутках.
На горищі вдень знаходили собі притулок сови, сичі та сплюшки з пір'яними вухами й котячими головами, на яких світилися в темряві круглі очі. Дах у багатьох місцях провалився, і ці. милі птахи могли вільно пролітати — їм було тут де менш зручно й спокійно, ніж у руїнах Монлері16 чи в замку Гайяр 16. Щовечора вони з писком і пронизливими криками, від яких забобонній людині стало б моторошно, летіли десь далеко шукати собі поживи, бо в цій фортеці голоду її годі було знайти.
В кімнатах на першому поверсі не було нічого, крім кількох оберемків соломи і кукурудзиння та ще якихось дрібних садових інструментів. У одній кімнаті виднів напханий сухим кукурудзяним листом матрац, застелений грубою суконною ковдрою,— певно, то була постіль єдиного в домі служника.
Читач, либонь, уже стомився від цієї прогулянки серед безлюддя, убозтва і запустіння, тож ми проведемо його в тз місце пустинного замку, де ще тліло життя — на кухню, бо це ж над нею здіймалася в небо легенька біла хмаринка, про яку ми згадували, описуючи зовнішній вигляд замку.
Слабенький вогонь горів у каміні, час від часу лижучи жовтими язичками дно казанка, почепленого на гак, і тьмяні відблиски світла спалахували в сутінках червонуватими цятками по краях двох чи трьох каструль, що висіли па стіні. Денне світло, яке проходило через широкий прямий димар, падало на сизуватий присок, і від того й сам вогонь ставав блідіший — здавалося, навіть полум'я мерзло в цьому холодному каміні. Коли б не покришка, то через димар у казанок падали б дощові краплі, задував би вітер і нагрівався б він ще повільніше.
Нарешті вода закипіла, й казанок захрипів, немов людина, хвора на астму; кілька листків капусти, які разом з піною виринали на поверхню, свідчили, що до приготування цієї більш ніж спартанської юшки прислужилась і оброблена грядка в саду.
Старий чорний кіт, худий і облізлий, мов зношена муфта, з латками голубуватої шкіри, що світилася з-під ріденької шерсті, сидів біля вогню так близько, як тільки можна було, аби лиш не обсмалити вуса, і поглядом зацікавленого спостерігача пильно дивився на казанок, ні на мить не відводячи від нього своїх круглих зелених очей, прорізаних вертикальними щілинками зіниць.
