Капітан Фракасс - Готьє Теофіль
Щоб задушити ще в зародку своє почуття, барон наводив собі всі ті неупереджені докази, які нашіптувала йому бідність. Чи досяг він чогось у цьому?.. Не можемо сказати. А сам барон вважав, що таки відігнав пастирну думку як якусь химеру, як нездійсненну мрію, бо йому й так випало забагато всяких злигоднів, щоб додавати до них ще й муки нещасливого кохання.
Ніч минула без пригод; окрім того, що Вельзевул перелякав Ізабеллу — улігся у неї на грудях, як той Смарразв, й нізащо не хотів тікати з такої м'якої подушки.
А Сігоньяк цілу ніч не склепив очей, може, тому, що звик спати тільки в своєму ліжку, а може, його хвилювало сусідство молодих жінок. Ми схильні припустити, що в голові у барона виникали туманні обриси якогось плану, бентежили його і проганяли сон. Приїзд акторів бачився йому як знак долі, як провісник щастя, що прибув, аби підбити його покинути свою давню родову оселю, де марніли, пліснявіючи в похмурій безвісті, його молоді літа.
Уже розвиднювалось, голубуваті відблиски сочилися крізь шибки у візерунчастих свинцевих рамах, і хворобливо-жовтаве полум'я свічок при них ще дужче блякло, згасало.
Актори все ще спали, і лиця їхні в тому подвійному освітленні були наче з двох кусків різного кольору, як середньовічні костюми. Леандр пожовтів, немов стара свічка, і став схожий на воскового Іоанна Хрестителя в шовковій перуці, з облізлою, незважаючи на захисний скляний ковпак, фарбою.
У Матамора були щільно заплющені очі, випнуті вилиці, стулені щелепи й гострий, довгий ніс, наче його стисла кістлявими пальцями смерть, і весь він скидався на свій власний труп.
Пика Педанта була вкрита рожевими апоплексичними плямами, ніс його з рубінового перетворився на аметистовий, а на товстих губах видніла синювата смага од вина. Краплі поту, котячись по вибоїнах та борознах його лоба, застряли в кущистих сивуватих бровах; в'ялі щоки пообвисали. Коли актор не спав, його обличчя, осяяне гострим розумом, видавалося веселим, тепер же в отупінні важкого сну воно було просто бридке; навалившись на край столу, Педант чимось нагадував старого Пана39, який після вакханалії упав, мов неживий, біля канави.
Тиран тримався непогано, бліде лице його з жорсткою чорною бородою, лице добродушного Геракла і лагідного ката, й не могло змінитися. Субретка теж пристойно зустріла нескромний прихід дня — вигляд був у неї не дуже стомлений, і лиш сині круги під очима, трохи темніші, ніж завжди, та кілька фіолетових прожилків біля них показували, що вночі вона кепсько спала. Любострасний промінь сонця, про-слизаючи поміж порожніми пляшками, недопитими келихами і недоїденими стравами, ласкав підборіддя й рот дівчини, як Фавн ласкає, дражнячи, сонну німфу 40.
Цнотливі вдови з жовтавими лицями силкувалися почервоніти під шаром лаку, дивлячись із стін на цей табір бродяг, які порушили їхню самотність, на бенкетну залу, що мала такий похмурий і химерний вигляд.
Субретка перша прокинулась від поцілунку ранкового променя; встала, обтрусила своє плаття, мов пташка пір'я, пригладила долонею коси і, побачивши, що барон де Сігоньяк сидить у кріслі, недремним оком василіска41 дивлячись перед собою, підійшла й привітала його чемним театральним поклоном.
— Я страшенно шкодую,— мовив Сігоньяк, відповідаючи на привітання Субретки,— що в своїй занедбаній оселі, придатній більше для привидів, аніж для живих людей, не можу
2 6—260
33
прийняти вас так, як годилося б; я хотів би, щоб ви тут відпочивали на простирадлах голландського полотна, під барвистим шовковим балдахіном, а не мучилися в цьому трухлявому кріслі.
— Не шкодуйте, добродію,— відповіла Субретка.— Коли б не ви, то ми провели б ніч у балагулі, серед калюжі, під зливою, тремтячи від холоду, і на ранок усі почували б себе препогано. До того ж ваше житло, хоч ви й говорите про нього так зневажливо, просто чудове порівняно з тими відкритими для всіх вітрів стодолами, де часто доводиться ночувати на купі соломи Тиранам і їхнім жертвам, принцам і принцесам, Леандрам і Субреткам — усім нам, мандрівним акторам, змушеним кочувати по містах і селах.
У той час, коли барон і Субретка обмінювались такими милими словами, щось зненацька* гучно тріснуло, й Педант гепнувся додолу. Крісло не витримало ваги, поламалось, і товстун, розпластавшись на підлозі й нерозбірливо щось кудкудакаючи, борсався, наче перевернута черепаха. Падаючи, він машинально вчепився за край скатертини, потягнув, і посуд зі столу посипався на нього. Цей гуркіт вмить розбудив усе товариство. Тиран потягнувся, протер очі, а тоді подав старому комікові руку допомоги й підняв його на ноги.
— З Матамором такого не сталося б,— сказав він з якимось глухим ричанням замість сміху.— Той навіть павутинки не порвав би, упавши на неї.
— Що правда, то правда,— озвався хвалько, розпрямлюючи кінцівки, довгі й членисті, мов лапи у павука.— Не кожному ж випадає щастя бути Поліфемом, Какусом 42, такою горою м'яса й кісток, як ти, чи бурдюком для вина, барилом на двох ногах, як он Блазіус, чи то пак Педант.
Гамір привернув увагу жінок,— на порозі появились Ізабелла, Серафіна й Дуенья. Молоді акторки були трохи стомлені та бліді, а проте прекрасні і при денному світлі. Сі-гоньякові здавалося, що чарівніших жінок на світі й бути не може, хоча прискіпливе око, спинившись на їхньому наряді, трохи пом'ятому і не вельми свіжому, помітило б у ньому деякі вади; але що важать якісь там полинялі стрічки, до ниток протерта засмальцьована матерія, убогість і несмак у вбранні, коли ті, що його носять, молоді та вродливі? А втім, баронові очі, які звикли бачити все тільки старе, запилене, полиняле й попсоване, просто нездатні були помітити такі дрібниці. В похмурому замку, де все валилось од ветхості, баронові здавалося, що Серафіна й Ізабелла одягнені розкішно. І самі вони бачилися йому такими гарними, ніби в чарівному сні.
Що ж до Дуеньї, то вік давав їй незаперечну перевагу, що крилася в потворності: ніщо вже не могло змінити на гірше її неначе вирізьблене з самшиту обличчя, на якому блимали совині очі. Світило ясне сонце чи горіли свічки — їй було байдуже: вона лишалась така сама.
Увійшов ГГєр, щоб трохи навести в кімнаті лад, підкинути дров у камін, де ще тліло під попелом кілька головешок, прибрати недоїдки, які лишились од бенкету і на які так гидко дивитися, коли вже не хочеться їсти.
Полум'я, розгорівшись у каміні, лизало незвичну до такої ласки чавунну плиту з гербом Сігоньяків і кидало теплі відблиски на гурт акторів, що зібралися довкола. Приємно побути біля веселого, яскравого вогню після ночі, якщо не безсонної, то принаймні проведеної в якомусь напівсні — під його цілющим впливом скоро геть зникли сліди втоми, що видніли на всіх обличчях, більш чи менш пом'ятих, сірих і похмурих. Ізабелла простягнула долонями до каміна маленькі руки, освітлені червоними відблисками, й бліді щоки її, здавалося, теж порожевіли. Донна Серафіна, вища й дебеліша, стояла за нею, наче старша сестра, яка не так стомилась і пустила сісти ближче до вогню молодшу. Матамор стояв на одній нозі, мов журавель край болота, а другу підігнув до живота і, уткнувшись дзьобом у воло, немовби додивлявся сни. Педант Блазіус, облизуючись, піднімав пляшку за пляшкою, видивлявся, чи не зосталося там якоїсь краплини напою.
Молодий барон одвів П'єра вбік, спитав, чи не можна добути в селі гостям на сніданок десятків зо два яєць або кількох курчат, щоб засмажити, і старий слуга одразу ж зник, намагаючись виконати доручення хазяїна як можна швидше, бо актори збиралися рано вирушати — дорога була неблизька, а вони хотіли не дуже пізно дістатися до того місця, де мали намір заночувати.
— Боюся, що сніданок для вас буде бідненький, доведеться задовольнитися піфагорійською 43 їжею,— мовив Сігоньяк до своїх гостей.— Але все-таки лучче хоч сяк-так поснідати, ніж не снідати зовсім; а довкола на шість миль нема ні корчми, ні якогось заїзду. По моєму замку ви бачите, що я небагатий, хоч це бідність од витрат моїх предків на війну задля захисту наших королів, і мені нема чого червоніти за неї.
— Саме так, пане,— басовито відповів Ірод.— А багатьом із тих, хто хизується своїми статками, було б соромно сказати, відкіля вони. Буває, що купець ходить у злототканих шовках, а шляхетний дворянин — у дірявому плащі, але крізь ті дірки видно його честь.
— Мене тільки дивує,— докинув Блазіус,— що ви, добродію,— людина, судячи з усього, благородна,— так марнуєте свою молодість у самотині, в такому безлюдді, де Фортуна44 при найбільшому своєму бажанні не знайде вас. Коли б вона й проходила повз цей замок, який, видно, мав вельми пристойний вигляд років двісті тому, то не заглянула б у нього, певна, що тут ніхто не живе. Вам, пане бароне, треба їхати в Париж — око і пуп землі, місце, де збираються люди розумні та хоробрі, Ельдорадо і Ханаан 45 офранцужених іспанців і вихрещених євреїв, благословенний край, осяяний сонцем королівського двору. Там вас небезпремінно вирізнили б по достоїнству, і ви б висунулися, слугуючи якомусь можновладцеві або здійснивши преславний подвиг, до чого, без сумніву, знайшовся б привід.
Слова доброго чоловіка, хоч в
