Капітан Фракасс - Готьє Теофіль
Вуха у нього були відрізані біля самісінької голови, хвіст зовсім відрубано, і це робило кота схожим на ті японські химери, що їх ставлять у кабінетах серед інших рідкісних речей, або ще на казкових істот, яким відьми, вирушаючи на шабаш, доручають знімати піну в казані, де вариться їхнє чаклунське зілля.
Крім цього кота, нікого на кухні не було, і здавалося, що то він варить сам собі юшку, і, певно ж, він поставив на дубовий стіл тарілку, розмальовану зеленими та червоними квітами, олов'яний келих, чищений, без сумніву, його кігтями — такий подряпаний він був, і глиняний глечик, на якому виднів збоку грубо намальований голубими лініями герб, той самий, що й над дверима, на склепінні і на портретах.
Для кого подано той скромний прибор, хто мав сісти до столу в цьому замку без мешканців? Можливо, добрий дух цього дому, genius loci17, кобольд 18, вірний обраному собі житлу, і чорний кіт, такий глибоко таємничий, жде, коли він прийде, щоб, перекинувши через лапу серветку, слугувати йому?
Казанок уее кипів, і кіт нерухомо сидів на своєму місці, неначе вартовий, якого забули змінити. Нарешті почулися кроки — повільна, важка хода літньої людини; біля дверей хтось тихо кашлянув, брязнула клямка, і старий чоловік, схожий трохи на селянина, трохи на слугу, ввійшов до кухні.
Уздрівши прибульця, чорний кіт встав од вогню, підійшов до старого — видно, вони були давні приятелі — й почав по-дружньому тертись об його ноги, вигинаючи спину, випускаючи та ховаючи пазурі, супроводячи все це тим хрипким муркотінням, яке серед котячої породи є ознакою найвищого вдоволення.
— Ну добре, добре, Вельзевуле 19,— озвався старий і, нахилившись, віддав борг чемності: кілька раз погладив шерехатою рукою облізлу котову спину.— Я знаю, ти мене любиш, а— ми з бідолашним хазяїном надто самотні тут, щоб бути байдужими до ласки тварини, яка хоч і не має душі, однак, здається, все розуміє.
Після цих взаємних проявів ґречності кіт рушив попереду старого, ведучи його до вогню, немовби хотів передати нагляд за казанком, на який сам він весь час поглядав з несказанно зворушливим виразом голодної пожадливості, бо Вельзевул уже старів, став гірше чути й бачити, лапи його були не такі спритні, як_ раніше, і піджива, що її вій добував, полюючи на пташок та мишей, помітно зменшилась; тож він і не зводив очей з казанка, сподіваючись одержати свою пайку варива і заздалегідь уже облизуючись.
П'єр — так звали старого служника — взяв пучок хмизу, підкинув у вогонь, що вже загасав, галузки затріщали, почали вигинатись, і незабаром з диму жваво вихопилось яскраве полум'я, круг якого весело стріляли іскри. Здавалося, то саламандри, пустуючи, витанцьовують в омахах полум'я жагучу сарабанду20. Якийсь-хирлявий бідолаха-цвіркун, повеселівши від цього тепла і світла, спробував навіть підіграти на своїх литаврах, але не здолав — вийшов тільки слабкий і хрипливий звук.
П'єр сів на ослоні під ковпаком каміна, оздобленим по краях старою стьожкою саржі з вирізаними зубцями, колись зеленої, а тепер геть поруділої від диму; біля нього вмостився і Вельзевул.
Відблиски вогню освітлювали обличчя старого; час, сонце, вітер і негоди всіх пір року видубили, сказати б, те обличчя так, що воно стало темніше, ніж у карібського індіанця21; кілька пасом сивого волосся, що вибилися з-під синього берета й біліли на скронях, ще дужче підкреслювали смагляво-цеглистий колір шкіри старого; чорні брови становили різкий контраст з білою, як сніг, головою. У нього було типове для басків довгасте лице з носом, схожим на дзьоб хижого птаха. Глибокі прямі зморшки, мов шрами від шаблі, перетинали згори донизу його щоки.
Якась ніби ліврея з побляклими галунами — одежипя, колір якої трудно було б визначити навіть фахівцеві-худож-нику,— наполовину прикривала замшеву куртку, заяложену й аж чорну там, де колись вона терлась об кірасу22, і жовта шкіра в тих зеленавих розводах скидалася на черевце впольованої і вже не дуже свіжої куріпки; колись ІГєр був солдатом, і залишки військової одежі стали частиною його цивільного вбрання. На його широких штанях видніли нитки — основа ріденької, мов канва для вишивання, матерії, і ніхто б нині не визначив, що то за матерія була — сукно, ратин чи саржа. Ворс давно геть зник з тих облізлих штанів, вони стали такі гладенькі, як підборіддя євнуха. Добре помітні латки, пришиті рукою, що більше звикла тримати шпагу, аніж голку, скріплювали найелабкіші місця й показували, як ретельно дбав господар цієї одежі, щоб вона служила йому якнайдовше. Подібно до Нестора 23, старезні ІГєрові штани прожили три людські віки. За деякими цілком вірогідними ознаками можна було припустити, що колись вони мали червоний колір, одначе цю важливу обставину зовсім не доведено.
Мотузяні підошви, прикріплені голубими шнурками до глибоких, обрізаних знизу вовняних шкарпеток, правили П'єрові за взуття, схоже на іспанські alpargatasи24. Цей чолов'яга носив такі грубі котурни 25, а не черевики з бантами чи, скажімо, чоботи з великим закотом, безперечно, тільки тому, що вони були дешевші, бо в найменших деталях його вбрання і навіть у самій позі, сповненій похмурої покори перед долею, прозирала сувора, стримана і чесна бідність. Притулившись спиною до стіни біля каміна і склавши на колінах руки — великі, червоні, з фіолетовим відтінком, як у виноградного листя наприкінці осені,— він нерухомо сидів навпроти кота. Вельзевул, голодний та нещасний, примостився на задніх лапах біля самісінького вогню і з глибокою увагою слухав, як хрипко булькоче юшка в казанку.
— Щось довго нема сьогодні нашого молодого хазяїна,— пробурмотів П'єр, дивлячись крізь жовтуваті закіптюжеііі шибки єдиного на кухні вікна десь край неба, де під важкими дощовими хмарами ставала щораз вужча і поступово згасала остання ясна смужка заходу.— І що за радість тинятися самому по полях? Хоч воно, правда, ніде вже не може бути більш тоскно, аніж у цьому сумному замку.
Почувся хрипкий радісний гавкіт; кінь на стайні заходився бити копитом і забряжчав об край ясел ланцюгом, яким був прив'язаний; чорний кіт, котрий почав було свій туалет, перестав водити змоченою в слині лапою по писку й понад обрізаними вухами, підвівся й ступив кілька кроків до дверей, як привітна та чемна тварина, що знає свої обов'язки і виконує їх.
Двері відчинилися; П'єр встав і поштиво скинув берет; прибулець увійшов до кухні; перед ним біг старий пес, про якого ми вже згадували, він поривався стрибати, але щоразу опадав, незграбний і важкий від старості. Вельзевул не виявив до Міро тої відкритої неприязні, з якою коти звичайно ставляться до собачої породи. Навпаки, він поглядав на собаку вельми дружньо, поводячи круглими зеленими очима і вигинаючи дугою спину. Видно було, що вони давно знають один одного й нерідко разом проводять час у глушині замку.
Барон де Сігоньяк, володар пдого запущеного замку,— а то саме він увійшов на кухню,— був молодий чоловік років двадцяти п'яти чи двадцяти шести, але такий заклопотаний і похмурий, що, на перший погляд, йому можна було дати й більше. Відчуття безсилля, цей вічний супутник бідності, зігнало з його лиця веселість і збило те весняне цвітіння, яке робить такими приємними всі молоді обличчя. Біля його стомлених очей темніли коричнюваті круги, щоки позападали, і над ними помітно випиналися вилиці; вуса, що могли б бути хвацько підкручені вгору, звисали над скорботно сту-лепим ротом униз, мовби плакали; недбало зачесане волосся чорними пасмами спадало на блідий лоб — юнак, якого можна було б назвати вродливим, був дуже далекий від усякого кокетування, а в молодих людей таке трапляється рідко, отже, він уже зовсім не думав про те, щоб комусь подобатись. Невідступний затаєний смуток страдницькими рисами ліг на його лице — воно було б дуже гарним, коли б хоч трошки щастя,— а природна в такому віці рішучість скорилася перед нездоланною лихою долею.
Молодий барон з природи був жвавий і доволі кріпкий, але тепер він рухався так кволо й повільно, наче не хотів і жити. Сонні і якісь неживі рухи, млявість у всьому показували, що йому зовсім байдуже, де бути, куди іти.
На голові у нього був старий сірий фетровий капелюх, геть пом'ятий, рвапий і такий великий, що сповзав аж до брів, примушуючи барона весь час задирати носа, аби щось побачити з-під нього. Ріденьке перо, схоже на риб'ячий хребет, ледь здіймалося біля капелюха з явним наміром зображати султан і, немовби соромлячись за себе, немічно спадало назад. Комір із старого мережива, у якому до ажурних просвітів, зроблених вправними руками мережпиці, додалось чимало дірок од ветхості, лежав на широкому камзолі, пошитому, видно, на чоловіка вищого й огряднішого, ніж худорлявий барон. Рукави того камзола висіли, мов у чернечій рясі, закриваючи руки, а глибоченні, оздоблені залізними шпорами чоботи з широкими розтрубами, сягали до самого живота. Ці чудернацькі лахмани колись належали його нині вже покійному батькові, він помер кілька років тому, і тепер син доношував одіж, якій ще за життя її першого хазяїна було місце у лахмітника. Отак виряджений у вбрання, можливо, дуже модне на початку правліпня попереднього короля, молодий барон мав смішний і заразом зворушливий вигляд: він був схожий на свого предка. Як добрий син, він глибоко ціанував пам'ять батька, і коли надівав ці дорогі реліквії, в складках яких, здавалося, вгадувались рухи і пози покійного старого дворянина, на очі йому часто набігали сльози, хоч молодий Сігоньяк облачався в батьківські шати зовсім не тому, що це йому подобалось. Він не мав одягу й був просто щасливий, знайшовши десь на дні скрині цю частину своєї спадщини. Одяг, що його носив юнак раніше, став уже малий і тісний. А батькове вбрання принаймні не тисло. Селяни, які звикли шанувати цей одяг ще на плечах старого барона, й тепер, коли його почав носити син, не бачили в тому нічого смішного і сприймали це вбрання з давньою шанобою; вони вже не помічали дірок на камзолі, так само, як і тріщин у стінах замку. Сігоньяк, незважаючи на всю свою бідність, був у їхніх очах паном, і занепад цього роду не вражав їх так, як міг би вразити людей сторонніх; а тим часом то було досить дивне і сумпе видовисько: молодий барон у старому лахмітті, па старій шкапі, в супроводі старого пса — достоту лицар смерті з гравюри Альбрехта Дюрера 26.
Привітно махнувши рукою у відповідь на шанобливий уклін ІГєра, барон мовчки сів до столу.
Старий зняв казанок з гака, висипав усе, що в ньому було, в просту глиняну миску, заздалегідь накришивши туди хліба, і поставив її перед бароном; то була капустяна юшка, яку й досі їдять по селах Гасконі; потім ІГєр дістав із буфета і приніс до столу дощечку, на якій лежала притрушена кукурудзяним борошном серветка з кусочком драглистої мамалиґи.
