Лоліта - Набоков Володимир
Ми щойно зупинились при бензиновiй станцiї пiд знаком Пегаса, й вислизнувши з машини вона зникла десь за гаражем, адже пiднятий капот, пiд який я зазирнув, стежачи за манiпуляцiями механiка, сховав її на мить вiд мого погляду. Не бачачи її, та будучи в погiдному настрої, я тiльки похитав доброю головою, хоч, строго кажучи, вiдвiдини публiчних уборних були цiлком забороненi, адже я iнстинктивно вiдчував, що уборнi — як i телефони — являли собою з непрозорої для мене причини тi гострi пункти, за якi тканина моєї долi мала схильнiсть чiплятись. В кожного є такi роковi предмети або явища, — в одному разi повторюваний ландшафт, в iншому — цифри, якi боги ретельно пiдбирають для тебе, щоб спричинити значнi подiї: тут Джон завжди спотикнеться; там завжди розiб'ється серце Дженнi.
Отже, машину мою обслужили, i я вiд'їхав вiд бензоколонок, щоб дати мiсце розвiзнiй вантажiвцi — й тут зростаючий об'єм її вiдсутностi почав гнiтити мене в сiрому безлюддi вiтряного дня. Не в перший раз i не в останнiй зорив я з таким бляклим неспокоєм на нерухомi дрiбницi, якi нiби дивуються (подiбно дозвiльним селюкам), що потрапили в поле зору заклопотаного мандрiвника: це темно-зелене вiдро для викидiв, цi густо-чорнi з бiлим боком шини на продаж, цi жовтi бляшанки з машинним мастилом, цей рум'яний холодильник з рiзними напоями, цi чотири, п'ять... сiм порожнiх пляшок в дерев'яних клiтках ящикiв, вигляд яких нагадував зовсiм заповнену хрестословицю, ця комаха терпляче лiзуча по внутрiшнiй сторонi вiкна в ремонтнiй конторi... Радiомузика лунала з її вiдкритих дверей, i через те, що ри м не був синхронiзований з колиханням та iншими рухами вiтром пожвавленої рослинностi, — складалось враження старого видового фiльму, який живе власним життям, мiж тим як пiанiно або скрипка йде вслiд за музичною лiнiєю, яка є поза сферою трепiткої квiтки або хитливої гiлки. Вiдзвук останнiх ридань Шарлотти безглуздим чином протнув мене, коли, в сукнi, колиханiй не в лад з музикою, Лолiта вибiгла з зовсiм нежданого боку.
Виявилось, що клозет був зайнятий, i вона перейшла за поперечну вулицю до наступного гаража — пiд знаком Мушлi. Там надпис казав: "Ми пишаємось нашими туалетними кiмнатами, так само чистими, як у вас вдома. Картки з уже наклеєними марками приготованi для ваших коментарiв". Але уборна була без карток, без мила, без будь-чого. Без коментарiв.
Того дня чи наступного, пiсля доволi кепського просування повз дiлянки щiльно засiяної землi, ми докотились до чарiвливого мiстечка Касбiм i при в'їжджаннi в нього зупинились на нiч в мотелi "Каштановий Двiр": гарнi будиночки, барвний газон, каштани, яблуня, стара гойдалка — й дивовижний вечiр, на який зморене дитя навiть не глянуло. Їй хтiлось проїхати через Касбiм, тому що вiн був лише за тридцять миль на пiвнiч вiд її рiдного мiста, та наступного ранку, вона нiбито втратила всяку цiкавiсть до того, щоб поглянути на тротуар, де грала в класи п'ять рокiв тому. З очевидних причин я побоювався цiєї поїздки, хоч ми i домовились не звертати на себе увагу — не виходити з машини й не вiдвiдувати старих її друзiв. А тому мене потiшило, що вона скасувала свiй проект, та моє полегшення ятрила думка, що якби вона вiдчувала, що я досi перебуваю в тогорiчному жаху вiд ностальгiчних спромог Пiскi, то так легко б вiд нього не вiдмовилась. Коли я згадав про це з зiтханням, вона зiтхнула також, i тужливо сказала, що "кисло" ся почуває — а тому зазначила, що зостанеться в лiжку з купою iлюстрованих журналiв, а що пiсля ленчу, якщо їй буде краще, поїдемо далi, прямо на захiд. Маю сказати, що вона була дуже нiжною й млосною та що їй "нестямно баглося" свiжих фруктiв, отже я вирiшив пiти в центр Касбiма за якоюсь смачною пiкнiковою поживою. Наш крихiтний котедж стояв на лiсистiй вершинi пагорба: з вiконця виднiла дорога, що звивисто йшла вниз i за тим тягнулась прямою, як продiл, рисою мiж двома рядами каштанiв до чудовного мiстечка, яке здавалось навдивовижу чiтким та ляльковим в чистiй вранiшнiй далинi; можна було побачити ельфоподiбну дiвчинку на баєчному велосипедi й поряд непропорцiйно великого пса — все це так ясно-ясно, як тi прочани й мули, чиє просування вгору по звивистим, блiдим як вiск, дорогам бачиш на старих картинах з синюватими горбами й червоними людцями. Маю європейський поклик до пiшого просування, коли є можливiсть забути авто, й тому я не поспiшаючи став спускатись по дорозi й за деякий час стрiнув обiцяну роверистку — яка, втiм, постала негарною, пухлявенькою дiвчинкою з косицями, в супроводi величного сенбернара з очницями мов примарнi бархатнi фiалки. В Касбiмi дуже старий перукар дуже погано пiдстриг мене: вiн все торочив про якогось свого сина-бейсболiста й на кожну губну приголосну плював менi в шию. Час вiд часу вiн витирав окуляри об моє покривало або переривав роботу дряхло-скрегiтливих ножицiв, щоб демонструвати пожовклi газетнi вирiзки; я звертав на це так мало уваги, що був просто приголомшений, коли вiн нарештi вказав на обрамовану фотографiю посеред старих потьмянiлих пляшечок, i я зрозумiв, що зображений на нiй вусатий молодий спортсмен ось уже тридцять рокiв як мертвий.
Я випив чашку кави, гарячої та несмачної, купив кетяг бананiв для моєї мавпочки й провiв ще хвилин десять у харчовiй крамницi. Збiгло лиш пiвтори десь години, — й ось крихiтний пiлiгрим Гум-Гум з'явився знов на дорозi, що вела знов до Каштанового Двору.
Дiвчинка, бачена мною на шляху до мiста, тепер зникла за громаддям бiлизни, помагаючи прибирати кабiнки кривому телепню, чия велика голова й брильнi риси нагадували менi так званого "бертольда", одного з типiв iталiйського балагана. Було на нашому Каштановому Кряжi з дюжину цих будиночкiв, розпадисто й зглядно розташованих серед рясної зеленi. Зараз, опiвднi, бiльшiсть з них, пiд фiнальний грюк своїх пружних, самозахляпливих дверей, вже збулась пожильцiв. Древня, зовсiм висохла вiд старостi, пара в авто зовсiм нової конструкцiї обережно виповзла з одного з сумiжних з кожним котеджем гаражiв; з iншого такого ж гаражика доволi непристойно стирчав червоний перед спортивної машини; а ближче до нашого котеджу, красивий, мiцно збудований молодик з чорним коком i синiми очима складав у шарабанний автомобiль портативний холодильник. Чомусь вiн подивився на мене з непевним посмiхом. Насупроти, посеред газону, пiд гiллястою тiнню пишних дерев, вже знайомий менi сенбернар сторожив ровер своєї господинi, а поряд молодиця, вагiтна, всадивши зацiпенiле вiд блаженства немовля на гойдалку, поколихувала його, натомiсть ревнивий малюк рокiв двох або трьох все заважав їй, прагнучи штовхнути або потягнути дошку гойдалки; скiнчилось тим, що дошка збила його з нiг, i вiн заревiв, впавши крижем на травичку, а мати й далi нiжно всмiхалась нi тому нi iншому з народжених уже дiтей. Я пригадую так ясно цi дрiбнi деталi тому, ймовiрно, що менi довелось так ґрунтовно перевiрити свої враження за деяку вже мить; та й крiм того, щось у менi залишалось напоготовi з самого того жахливого вечора в Бердслеї. Я тепер не давав розрадити себе доброму настроєвi, призведеному прогулянкою, — вiтерцю раннього лiта, обвiваючому менi потилицю, пружинистому скрипу сирої жорстви пiд ногою, ласому шматочку, висмоктаному нарештi з дуплястого зуба й навiть комфортабельнiй важкостi покупок, якi, втiм, менi не годилося б носити через серцеву недугу; та навiть нещасний цей насос мiй орудив здавалось рiвно, i я вiдчув себе adolori d'amoureuse langueur, коли нарештi добрiв до котеджу, де залишив мою Долорес.
На мiй подив я знайшов її вдягненою. Вона сидiла на краю лiжка в синiх полотняних штанцях i вчорашнiй майцi й дивилась на мене, нiби не зовсiм упiзнавала. М'який обрис її маленьких грудей був вiдверто пiдкреслений, анiж прихований, бганiстю трикотажної тканини, й ця вiдвертiсть одразу збурила мене. Вона ще не купалась, одначе, встигла пофарбити губи, замазавши якимсь чином свої великi переднi зуби — вони лиснiли як вином облита слонова кiстка або рожеватi покернi фiшки. I ось, вона так сидiла, зронивши на колiна сплетенi руки, вся начинена чимось яскравим i диявольським, не маючим геть нiякого вiдношення до мене.
Я поклав на стiл свiй тяжкий паперовий торбець i кiлька секунд стояв, просуваючи погляд з її сандалiв i голих щиколоток до блаженно-голубого її обличчя i знову на цi грiшнi нiжки.
"Ти виходила", сказав я (сандалi брудно облiпила жорства).
"Я щойно пiднялась", вiдповiла вона (перехопивши мiй униз спрямований погляд): "Я на хвилиночку вийшла — хотiла подивитись, чи йдеш ти".
Вiдчула банани й розкрутила тiло по напрямку до столу.
Чи мiг я пiдозрювати щось напевно? Я, звичайно, не мiг, та цi мутнi, мрiйливi очi, це дивне йдуче з неї тепло... Я нiчого не сказав, тiльки подивився на стежку, що так чiтко в'юнчилась в рамi вiкна: всякий, хто захотiв би скористатись моєю довiрою, знайшов би в цьому вiкнi пречудовий пункт спостереження. З розбурханим апетитом, Лолiта взялася за фрукти.
Раптом менi згадалась догiдлива посмiшка типа з сусiднього котеджу. Я вискочив на двiр. Усi авто вiдбули, крiм його шарабану, туди влiзала його вагiтна молода дружина зi своїм малюком та iншою бiльш або менш якiсною дитиною.
"В чому рiч, де ти пiшов?" закричала Лолiта з-вiд ґанку.
Я нiчого не сказав. Я вштовхнув її, таку м'якеньку, знову в кiмнату, й пiшов за нею. Я зiрвав з неї майку. Пiд трiск застiбки-блискавки я зiдрав решту. Я вмить роззув її. Нестямно я став переслiдувати тiнь її зради; та слiд, по котрому я мчав, надто був слабкий, щоб можна було його вiдрiзнити вiд фантазiї навiженого.
17.
Гладiй Гастон, хоч украй химеризований, проте любив робити подарунки — дарунки також трiшки надзвичайнi або принаймнi незвичнi, на його примхливий смак. Помiтивши якось, що зламалась моя скриня для шахiв, вiн наступного ж ранку прислав менi, з одним зi своїх катамiтикiв, мiдний ларець: по всьому дашку його йшов складний схiдний вiзерунок, i вiн вельми надiйно замикався на ключ. Менi було досить одного погляду, щоб упiзнати в ньому дешеву шкатулку для грошей, що зветься "луїзетта", котру мимохiдь купуєш де-небудь в Малазi чи в Алжирi та з котрою потiм не знаєш потiм, що робити.
