Лоліта - Набоков Володимир
о серце, серце!... був у травнi один надзвичайний день, весь iз радiсної метушнi — та все це якось пройшло повз, поза моїм сприйняттям, не затримуючись у мене в пам'ятi, i коли вже пiсля, надвечiр, я знову побачив Лолiту (вона сидiла на роверi, балансуючи, притиснувши руку до вогкої кори молодої берези на краю нашої галявки), мене так оголомшила сяюча нiжнiсть її усмiху, що я на мить привiтав себе з закiнченням усiх своїх журбот. "Скажи", спитала вона, "ти, може, пам'ятаєш, як зветься готель — ах, ти знаєш, який готель (нiс в неї зморщився), ну, скажи — ти знаєш, — там, де були цi бiлi колони й мармуровий лебiдь у холi? Ну, як це ти не знаєш (вона шумно видихнула) — той готель, де ти мене зґвалтував? Гаразд, не в тому рiч, геть. Я просто хочу спитати, чи не називався вiн (майже пошепки) — "Зачарованi Мисливцi"? Ах, так (мрiйливо), насправдi?" I раптом, з дрiбним звизгом закоханого весняного смiху, вона шльопнула долонею об глянсовий стовбур i помчала вгору, до кiнця вулицi, й за тим покотила назад, у позi цiлковитого супокою, тримаючи ступнi, одну вище, другу нижче, на нерухомих педалях й забувши одну руку на колiнi неприкритому ситцевою спiдницею.
14.
Оскiльки йшлося, що музика пов'язана з її захопленням балетом i сценою, я дозволив Лолiтi брати уроки рояля з мiс Ламперер (як ми, знавцi Флобера, можемо її для зручностi називати), до бiлого з блакитними вiконницями будиночка якої, за двi милi вiд Бердслея, Лолiта котила двiчi на тиждень.
Якось, у п'ятницю вечором, в останнiх числах травня (й близько тижня пiсля тiєї особливої репетицiї, на яку, як i на iншi, я не був допущений), задзвонив телефон у кабiнетi, де я скiнчав пiдчищати королiвський фланг Гастона, й голос мiс Ламперер спитав, чи приїде моя Емма — тобто Лолiта — наступного вiвторка: вона пропустила два уроки поспiль — минулий вiвторок i тепер. Я сказав: "так, звичайно, приїде —" й вiв далi гру. Як легко повiрить читач, мої здiбностi тепер похитнулись i через два-три ходи я раптом помiтив, крiзь муляву позашахового страждання, що Гастон — хiд був його — може заволодiти моїм ферзем; вiн це помiтив також, та прочуваючи пастку з боку коверзястого противника, довго вагався, й пружився, й навiть зиркав на мене тишком, непевно пiдсуваючи й знов прибираючи пухлi, зiбранi в жмутик пальцi — безумно хотiв узяти цю соковиту штуку, але не смiв — i зненацька вхопив її (чи не навчив його цей випадок тiєї грiзної смiливостi, яку вiн потiм став виказувати в iншiй галузi?), i я провiв марудну годину, поки добився нiчиєї. Вiн допив свiй коньяк i, трохи згодом, пiшов перехильцем, задоволений результатом (mon pauvre ami, je ne vous ai jamais revu et quoiqui'il y ait bien peu de chance que vous voyiez mon livre, permettez-moi de vous dire que vous serre la main bien cordialement, et que toutes mes fillettes vous saluent). Я знайшов Долорес Гейз за кухонним столом, яка лигала клин торта й не вiдривала очей вiд аркуша з роллю. Вона пiдняла їх на зустрiч моєму погляду, — в них була якась небесна порожнеча. Коли я заявив їй про своє вiдкриття, вона зосталась напрочуд спокiйною й тiльки сказала d'un petit air faussement contrit, що вона, звичайно, дуже капосна дiвчинка, та було цiлком неможливо противитися спокусi, й ось вона витратила цi години музики — о читачу! — на те, щоби розучувати з Моною в мiському парку чарiвно-лiсовi сцени п'єси. Я сказав: "Пречудово", й покрокував до телефону.
Матiр Мони вiдповiла: "так, вона вдома" i, з материнським нейтральним ввiчливо-радiсним смiшком вiддалилась, горлаючи вже за сценою: "Тебе просить Рой", i за хвилину пiдшелеснула Мона й одразу ж, низьким, монотонним, та не позбавленим лукавства голосом, взялась торочити Рою про якусь-там ним зроблену або сказану капость, i я урвав її, i ось уже Мона, спокiйно переключившись, говорила своїм смиреннiшим, найсексуальнiшим контральто: "так, сер", "звiсно, сер", "Я одна винна, сер, в цiй нещаснiй iсторiї" (яка плавнiсть! яка свiтськiсть!), "правда, я дуже шкодую" — й так далi й тому подiбне, як говорять цi повiйки.
Я знову спустився на перший поверх, кахикаючи й тримаючись за серце.
Лолiта сидiла тепер у вiтальнi, в своєму наймилiшому шкiряному крiслi. Вона сидiла розлiгшись, викушуючи задирку, стежачи за мною глузливим поглядом безсердечних, димчастих очей i не припиняючи гойдати табурет, на який поставила п'ятку витягнутої, в однiй шкарпетцi, ноги, i з нападом гидливого болю я побачив ясно, як вона перемiнилась з тих пiр, як я познайомився з нею два роки тому. Чи перемiна вiдбулась в останнi два тижнi? Де була моя нiжнiсть до неї? Зруйнований мi ! Вона була саме в фокусi мого розпаленого добiла гнiву. Мла жадання розвiялась, нiчого не залишивши крiм цiєї страшної свiтлосяйностi. О так, вона перемiнилась! Шкiра обличчя нiчим не вiдрiзнялась тепер вiд шкiри всякої вульгарної бруднухи-гiмназистки, яка подiляє з iншими косметичну масть, накладаючи її брудними пальцями на немите обличчя, i якiй байдуже, чий брудний пiджачний рукав, чия прищами вкрита щока торкається її лиця. А мiж тим за булих днiв її обличчя було сповите таким нiжним пушком, так яскрiло росою слiз, коли бувало граючи, я катав її розчухрану голову в себе на животi! Грубувата червiнь замiнила тепер свiчення невинностi. Весняна нежить з мiсцевою назвою "кролячої застуди" забарвила вогнянорожевим кольором пруги її презирливих нiздрiв. Пойнятий якимсь жахом, я опустив око, й воно машинально ковзнуло по спiднiй сторонi її випростаної, од спiднички, напружено витягнутої ляжки — ах, якими вiдполiрованими й мускулястими стали тепер її молодi ноги! Її широко поставленi, сiрi як матове скло очi, з трiснутою на бiлку червоною жилкою, дивились просто менi в очi, й менi здавалось, я розрiзняю в її поглядi таємну думку, що, може, Мона права, i їй, сирiтцi Долорес вдалося б мене видати полiцiї без того, щоб самiй понести кару. Як я помилився! Яким безумцем я себе подав! Все в нiй було рiвно непрозорим — мiць її струнких нiг, забруднена пiдошва її бiлої шкарпетки, товсте светро, якого вона не зняла, попри задуху, її новий цибульний запашок i зокрема — тупець її лиця з його дивним рум'янцем i допiру фарбованими губами. Ця фарба зоставила слiд на її переднiх зубах, i мене протнув один спомин — о, не образ воскреслої Монiки, а образ iншої, дуже молодої повiйки в борделi, багато рокiв тому, котру хтось устиг перехопити, поки я мислив, чи варта її єдина зваба — юнiсть — жахної можливостi заразитись бозна чим, i в якої були такi ж самi жахнi маслаки, й померла мама, й великi переднi зуби, й обривок темно-червоної стрiчечки в простонародно-русому волоссi.
"Ну що, кажи вже", сказала Лолiта, "Пiдтвердження є прийнятним?" "О так", сказав я. "Абсолютно прийнятним. Так. Я й не маю сумнiву нi на мить, що ви це разом вигадали. Бiльше скажу — я не маю сумнiву, що ти їй проказала все, що стосується нас".
"Он як?" Я подолав задишку й сказав: "Долорес, все це має припинитись негайно. Я готовий висмикнути тебе з Бердслея й запечатати сама вiдаєш де, або це має припинитись, бо iнакше станеться непоправне".
"Непоправне? Прошу пана!" Я вiдштовхнув табурет, який вона все розгойдувала п'яткою, й нога її глухо вдарилась об пiдлогу.
"Гей", скрикнула вона, "легше на закрутах!" "Насамперед, руш нагору!" крикнув я в свою чергу й водночас схопив i витяг її з крiсла. З цiєї хвилини я припинив стримувати голос, i ми продовжували гримкати одне на одне, причому вона промовляла недрукованi речi. Вона кричала, що люто ненавидить мене. Вона робила менi страшнi гримаси, надуваючи щоки й продукуючи диявольський гепаний звук. Вона сказала, що я декiлька разiв прагнув розбестити її будучи пожильцем в її матерi. Вона виявила впевненiсть, що я зарiзав її матiр. Вона заявила, що ся вiддасть першому хлопчиськовi, який цього запрагне, i що я нiчого не можу проти цього. Я звелiв їй пiднятись до себе й показати менi всi тi мiсця, де вона приховує грошi. Це була огидлива, нестерпно-гучна сцена. Я тримав її за кiстлявеньку п'ясть, i вона крутила нею так i сяк, нишком стараючись знайти слабке мiсце, щоб вирватись у сприятливу мить, та я тримав її вкрай мiцно й навiть робив їй украй боляче, за що, сподiюсь, згниє серце в мене в грудях, i разiв зо два вона сiпнулась так люто, що я злякався, чи не трiснула в неї п'ясть, i весь час вона пильно дивилась на мене цими своїми незабутнiми вiчми, в котрих льодяний гнiв боровся з гарячою сльозою, й нашi голоси затопляли дзвенячий нагорi телефон, i в цю саму мить, як я усвiдомив цей дзвiн, вона вивiльнилась i — вже нема її.
З персонажами в кiнофiльмах я, вочевидь, подiляю залежнiсть вiд всесильної machina telephonica i її раптових вторгнень в людськi справи.
Схiдне вiкно вiтальнi зоставалось широко вiдкритим, — з ласкавостi долi штора була опущена; й за цим вiкном сира чорна нiч кислої ново-англiйської весни зачаївши подих, пiдслуховувала нашу зваду. Я завжди собi думав, що тип внутрiшньо паскудної старої дiви, зовнiшньо схожої на соляну пiкшу, чисто лiтературний продукт схрещення спорiднених осiб в сучасному американському романi; але тепер я переконаний, що педантична й блудлива мiс Схiд — або по-справжньому (розкриємо це iнкогнiто) мiс Фiнтон Лебон — мабуть на три чвертi висунулась iз вiкна своєї спальнi, силячись вловити суть нашої сварки.
"Який безлад... який галас", квакала слухавка. "Ми живемо тут в емiгрантському кварталi. Цього нiяк не можна —" Я вибачився за шум, здiйнятий доччиними гiстьми ("Знаєте — молодь...") i на пiв-кваку поклав слухавку.
Внизу хляпнули дверi. Лолiта? Втекла з дому? В сходове вiконце я побачив, як стрiмкий маленький привид слизнув мiж садових кущiв; срiбляста цятка в пiтьмi — супутниця роверового колеса — мигнула, зрушилась i щезла.
Так сталось, що авто проводило нiч в ремонтнiй майстернi на iншому кiнцi мiста. Менi довелось пiшки переслiдувати крилату втiкачку. Навiть тепер, коли зринуло в вiчнiсть бiльше трьох рокiв з тiєї пори, я не в змозi уявити цю вулицю, цю весняну нiч без панiчного подрогу. Перед освiтленим ґанком їх будинку, мiс Лестер вигулювала стару, збичавiлу таксу мiс Фабiан.
Як нелюд в стiвенсонiвськiй казцi, я ладний був усiх потрощити на своєму шляху.
