Лоліта - Набоков Володимир

Володимир Набоков

Лоліта

Переклад: Кирило Васюков

ПЕРЕДМОВА

"Лолiта. Сповiдь свiтлошкiрого вдiвця": такою була подвiйна назва, з якою автор цiєї замiтки одержав дивний текст, який вона очолює. Сам "Гумберт Гумберт" помер у в'язницi, вiд закупорки серцевої аорти, 16-го числа листопада 1959 р., за кiлька днiв до початку судового розгляду своєї справи.

Його захисник, мiй кревний i сердечний приятель Клеренс Кларк (на цей час адвокат, приписаний до Колумбiйського Дiльничного Суду), попросив мене вiдредагувати манускрипт, посилаючись на заповіт свого клієнта, один з пунктiв якого уповноважував мого шановного кузена вжити на свiй розсуд усiх заходiв, що стосуються пiдготовки "Лолiти" до друку. На рiшення п-на Кларка, можливо, вплинув той факт, що обраний ним редактор наразi щойно вдостоєний премії iменi Полiнга за коротку працю ("Чи можна спiвчувати почуттям?"), в якiй залучено до обговорення деякi па ологiчнi стани та збочення.

Моє завдання виявилось простiшим, анiж ми вдвох припускали. Якщо не брати виправлення явних помилок та ретельного вилучення деяких цупких деталей, якi, всупереч старанням самого "Г.Г.", ще збереглись в текстi, як то деякi вiхи та пам'ятки (вказiвки на мiсця та людей, що їх пристойнiсть вимагала мовчазно обминути, а людянiсть — пощадити), можна вважати, що цi гiднi уваги замiтки подано в недоторканостi. Кумедний псевдонiм її автора — його власний вигад; i природно вважати, що ця маска — через яку нiбито горять два гiпнотичнi ока — мала залишитись на мiсцi згiдно з бажанням її носiя. Мiж тим як "Гейз" всього лише римує зi справжнiм прiзвищем героїнi, її перше iм'я надто близько вплiтається у найпотаємнiшу тканину книги, щоб його можна було замiнити; втiм (як читач сам допевнився), в цьому й немає фактичної потреби. Тi, яким цiкаво, можуть знайти свiдчення про вбивство, здійснене "Г.Г.", у газетах за вересень — жовтень 1952р.; його причини й мета були б i досi таїною, якби цi мемуари не потрапили в свiтле коло моєї настiльної лампи.

На догоду старомодним читачам, якi цiкавляться подальшою долею "живих зразкiв" за обрiєм "правдивої повiстi", можу навести деякi вiстки, одержанi вiд п-на "Вiндмюллера" з "Рамзделя", котрий волiв лишитись неназваним, щоб довга тiнь невтiшної та брудної iсторiї не дотяглась до того мiстечка, у якому вiн честиво проживає. Його донька "Луїза" вже студентка-другокурсниця.

"Мона Даль" зараз вчиться в унiверситетi в Парижi. "Рита" нещодавно побралась iз господарем готелю на Флоридi. Дружина "Ричарда Скиллера" сконала в пологах, розвiльнившись мертвою дiвчинкою, грудня 25-го числа 1952р., у далекому на пiвнiч захiдному поселеннi Сiра Зоря. П-нi Вiвiан Дамор-Блок (Дамор — для сцени, Блок — вiд одного, першого з чоловiкiв) написала бiографiю колишнього приятеля пiд каламбурною назвою "Кумир мiй", яка на часi має вийти в свiт; критики, вже ознайомленi з манускриптом, говорять, що це найкраща її штука. Цвинтарна сторожа, яка хоча б якось згадана в мемуарах "Г.Г.", не повiдомляє, чи виходить хтось iз могили.

Читачевi, який розглядає "Лолiту" просто як роман, ситуацiї та емоцiї, в ньому зображенi зосталися б дратiвливо-неясними, якби вони були знебарвленi через кепське iнакомовлення. Щоправда, на весь твiр не можна вiднайти й одного нечемного вислову, скажу бiльше: здоровань-фiлiстер, призвичаєний сучасною умовнiстю брати без будь-якої огиди цiлi всипища парканових словечок у щонайбанальнiшому американському чи англiйському романi, буде вельми шокований вiдсутнiстю таких у "Лолiтi". Та якщо, задля заспокоєння цього парадоксального ханжi, редактор посмiв би послабити або вилучити такi сцени, якi з певного погляду можуть видатися "спокусливими" (дивись iсторичне рiшення, прийняте вельмишановним суддею Джоном Вуссi, грудня 6-го числа 1933р., з приводу iншої значно вiдвертiшої книжки), довелося б взагалi вiдмовитись вiд друкування "Лолiти", адже саме тi сцени, у яких дозвiльний соромiтник мiг би угледiти свавiльну чуттєвiсть, являють собою насправдi конструкцiйно необхiдний елемент у розвої трагiчної оповiдi, яка неухильно стремить до того, що тiльки й можна назвати моральним апо еозом. Цинiк скаже, що на це претендує й професiйний порнограф, ерудит вiдкаже, що палка сповiдь "Г.Г." зводиться до бурi в пробiрцi; що кожен рiк не менш як 12% дорослих американцiв чоловiчої статi, — за скромним пiдрахунком, якщо вiрити д-ру Бiанцi Шварцман (запозичую з приватного повiдомлення), — проходить через той особливий досвiд, який "Г.Г." зображує так розпачливо; та що, пiшов би наш знедолений мемуарист того рокового лiта року 1947 до компетентного психопа олога, не сталося б й лиха. Це все так, — проте не було б цiєї книжки.

Подаруймо цьому коментаторовi, якщо вiн висловить ще раз те, на чому неодноразово наполягав, а саме, що "непристойне" найчастiше дорiвнює "незвичному". Великий витвiр мистецтва завжди оригiнальний; вiн за своєю що-най-сутнiстю мусить вражати й голомшити, тобто "шокувати". Не маю й найменшого бажання вславлювати п-на "Г.Г.". Жодного сумнiву в тому, що вiн є огидний, що вiн є ниций, що вiн слугує яскравим прикладом моральної прокази, що в ньому поєднанi лютiсть i грайливiсть, якi може й свiдчать про глибочезне страждання, але не додають приваби деяким його одкровенням. Його дивацтво, звiсна рiч, важкувате. Численнi його випадковi вiдгуки про мешканцiв та природу Америки є смiшнi. Вiдчайдушна чеснiсть, якою тремтить його сповiдь, аж нiяк не позбавляє його вiдповiдальностi за диявольську витонченiсть. Вiн ненормальний. Вiн не джентльмен. Але з яким чаруванням спiвоча його скрипка пробуджує в нас нiжне спiвчуття до Лолiти, змушуючи нас зачитувати книгу, всупереч першому почуттю вiдрази до автора.

Як опис клiнiчного випадку, "Лолiтi" поза сумнiвом призначено стати поряд iз класичними творами психiатричної лiтератури, й можна ручатись, що за десять рокiв термiн "нiмфетка" буде в словниках та газетах. Як художнiй витвiр, "Лолiта" виходить за межi покаянної сповiдi, але значно важливiшим вiд її наукового значення та художньої вартостi мусимо поставити моральний вплив її на серйозного читача, адже болючий аналiз поодинокого випадку мiстить в собi й загальну мораль. Бездоглядна дiвчинка, зайнята собою мати, розпалений хтивiстю манiяк — усi вони не тiльки кольористi персонажi єдиної в своєму родi повiстi; вони, окрiм того, нас попереджають про небезпечнi схиблення; вони вказують на всiлякi бiди. "Лолiта" мала б змусити нас усiх — батькiв, соцiальних працiвникiв, педагогiв — iз якнайбiльшою насторогою та проникливiстю вiддатися справi виховання здоровiшого поколiння в надiйнiшому свiтi.

Джон Рей, д-р фiлософiї Вiдуорт, Масачусетс сiчня 5 1955 року.

ЧАСТИНА I 1.

Лолiта, свiтло мого життя, вогонь моїх чересел. Грiх мiй, душа моя.

Ло-лi-та: кiнчик язика долає шлях у три стiбки з пiднебiння вниз, щоб на третьому тюкнути в зуби. Ло. Лi. Та.

Вона була Ло, просто Ло, вранцi, п'ять футiв на зрiст (без двох вершкiв та в однiй шкарпетцi). Вона була Лола в довгих штанях. Вона була Доллi в школi. Вона була Долорес на пунктирах бланкiв. Але в моїх обiймах вона завжди: Лолiта.

А попередницi в неї були хоч? Авжеж — були... Бiльше скажу: й Лолiти б не сталось, якби я не покохав колись далеким лiтом одну, первiсну дiвчинку.

У деякiм князiвствi край моря (майже як у По).

Коли ж це було, а? Приблизно за стiльки ж рокiв до народження Лолiти, скiльки менi було того лiта. Можете завжди покладатись на вбивцю щодо вигадливостi прози.

Шановнi присяжнi жiночої та чоловiчої статi! Експонат Номер Один являє собою те, чому так заздрили Едгаровi серафiми — зле-обiзнанi, простодушнi, шляхетнокрилi серафiми... Залюбуйтеся-но цим клубком тернiв.

2.

Я народився 1910 року, в Парижi. Мiй батько вiдзначався нiжнiстю серця, легкiстю вдачi — та повним вiнегретом з генiв: був швейцарський громадянин, напiвфранцуз-напiвiталiєць, iз Дунавським прожилком. Ось я роздам декiлька чудових, глянсо-блакитних карток.

Йому належав розкiшний готель на Рив'єрi. Його батько та обидва дiди гендлювали вином, дiамантами й шовками (розподiляйте самi). У тридцять рокiв вiн одружився з англiйкою, донькою альпiнiста Джерома Дуна, онучкою двох Дорсетських пасторiв, експертiв з премудрих предметiв: палеопедологiї й Еолових арф (розподiляйте самi). Обставини та причини смертi моєї вельми фотогенiчної матерi були досить оригiнальнi (пiкнiк, блискавка); менi ж було тодi лише три роки, i крiм якогось теплого закуту в найтемнiшому минулому нiчого менi не лишилось вiд неї в улоговинах та западинах пам'ятi, за якими — якщо ви сильнi витримувати мiй стиль (пишу пiд наглядом) — сiдає сонце мого дитинства: усiм вам, мабуть, вiдомi оцi запахущi залишки дня, якi виснуть разом iз мошвою десь над квiтчастим живоплотом, i в якi впадаєш раптом пiд час прогулянки, проходиш крiзь них, край пiднiжжя пагорба, в присмерки — глуха лiтеплiнь, золотава мошва.

Старша сестра матерi, Сибiлла, яка була дружиною двоюрiдного брата мого батька — жила в нашому домi якщо не як безоплатна гувернантка, то як економка. В подальшому я чув, що вона була закохана в мого батька, i як одного разу в зливу, вiн легковажно скористався її почуттям — та й забув, тiльки-но погода прояснiла. Я був надзвичайно прив'язаний до неї, всупереч суворостi — рокової суворостi — деяких її правил. Мабуть їй кортiло зробити з мене бiльш добродiйного нiж батько вдiвця. У тьотi Сибiлли були лазуровi, оточенi рожевим, очi та восковий колiр обличчя. Вона писала вiршi. Була поетично марновiрна. Казала, що знає, коли помре — а саме коли менi виповниться шiстнадцять рокiв — i так воно й сталось. Її чоловiк, досвiдчений вояжер вiд парфумерної фiрми, проводив бiльшу частину свого часу в Америцi, де на кiнець заснував власний iнтерес та набув деяке майно.

Я зростав щасливою, здоровою дитиною у яскравому краї книжок з малюнками, чистого пiску, апельсинових дерев, доброзичних собак, морських обрiїв та всмiхнених облич. Навколо мене велепишний готель Мiрана Палас обертався окремим усесвiтом, вибiленим крейдою космосом, посеред iншого, блакитного, величезного, що яскрився ззовнi. Вiд кухонного хлопа у переднику до короля в лiтньому строї, всi любили, всi пестили мене.