Лоліта - Набоков Володимир
Прислухаючись крiзь муляву, я поступово настроїв приймач Ел-о. Вочевидь, вона пояснювала менi, що спiткала знайому дiвчинку.
"Насправдi? Кого ж саме?" "Дiвчинку з Бердслея".
"Гаразд. Я знаю iмена всiх твоїх покласниць. Почнемо з початку: Алiса Адамс?" "Нi — не з того класу".
"Гаразд. Я маю з собою повний перелiк учениць твоєї школи. Iм'я, будь ласка".
"Вона не вчилась у нас. Просто жила в мiстi".
"Гаразд. Я прихопив з собою i бердслейську адресну книгу. Ми в нiй знайдемо всiх твоїх Браунiв i Смi iв".
"Я знаю тiльки її перше iм'я".
"Мерi чи Дженнi?" "Нi — Доллi, як я".
"Значить, безвихiдь (дзеркало, об яке розбиваєш нiс). Гаразд. Спробуємо зараз iнакше. Тебе не було двадцять вiсiм хвилин. Що робили обидвi Доллi?" "Ми зайшли до молочного бару".
"Й ви замовили там — ?" "Ах, просто по кока-колi".
"Дивись, Доллi! Ми, знаєш, можемо перевiрити".
"В усякому разi, вона випила кока-колу, а я — склянку води!" "Гаразд. Це он там, може?" "Ну, так".
"Гаразд. Пiдемо. Допитаємо сифонника".
"Пожди трохи. Я не певна, це можливо було трохи далi — в-сам-раз за рогом".
"Байдуже. Зайдемо наразi сюди. Заходь, будь ласка. Тепер поглянемо (я розкрив телефонну книгу, прикрiплену ланцюгом до пюпiтра). Добре-с. Шляхетне похоронне бюро. Нi, рано. Ах, от: Аптека й молочнi бари: один в Гiрничому Провулку, iнший — ось цей, аптечний магазин Ларкiна, й ще два. Й усе, що Уейс, або принаймнi його торговий квартал, може нам запропонувати в сенсi газованих вод i морозива. Що ж, нам доведеться вiдвiдати їх усi".
"Йди геть!", сказала вона.
"Злобство, курко, тебе не врятує".
"Добре", сказала вона. "Та ти не смiєш мене заганяти в пастку. Добре — нехай буде по-твоєму, ми нiде не заходили. Ми просто балакали й дивились на сукнi в вiтринах".
"В яких вiтринах? Ось у цiй?" "Так, хоча б у цiй".
"Ах, Лолiто! Поглянь-но ближче". Видовище було дiйсно мало привабне.
Дженджикуватий молодий прикажчик чистив пилососом щось наче килим, на якому стояли двi фiгури, що мали такий вигляд, нiби вони щойно постраждали вiд вибуху. Одна з них була зовсiм оголена, без перуки й без рук. Судячи з її порiвняно незначної довжини й манiрно-грайливої пози, можна було припустити, що в зодягненому станi вона зображала, й далi зображатиме дiвчинку лолiтчиного росту. В теперiшньому станi, проте, вона не мала чiткої статi.
Поряд з нею стояла вища фiгура — наречена в серпанку, цiлком завершена й, як кажуть, цiла, якщо не рахувати вiдсутностi однiєї руки. На пiдлозi, в ногах дiвицi, там, де старанно плазував прикажчик зi своїм iнструментом, лежали три тонких голих руки й бiлява перука. Двi з цих рук випадково з'єднались у ввiгнутому положеннi, що нагадувало жахливий жест вiдчаю й мольби.
"Дивись, Лолiто", сказав я спокiйно. "Дивись добряче. Хiба це не досконалий символ якогось неймовiрного лиха? Втiм (правив я далi, сiдаючи в авто) я виконав деякi запобiжнi заходи. Ось тут у мене (я вiдкрив вiддiлок для шкiрянок), на цьому маленькому блокнотi, записаний номер повозу нашого любого дружка".
Я не з розуму не потрудився закарбувати номер у пам'ятi. Пам'ятав тiльки першу лiтеру й останнє число, нiби весь ряд вiдсутнiх цифр пiшов вiд мене пiвколом, зостаючися навернутим на мене угинанням за кольоровим склом, недостатньо прозорим, щоб можна було розiбрати щось-там iз серiї, крiм його крайнiх знакiв, латинської Р i шiстки. Менi доводиться вдаватись у цi деталi (котрi самi по собi можуть зацiкавити лише професiонала-психолога), адже iнакше мiй читач (ах, якби я мiг уявити його в виглядi яснобородого ерудита, який посмоктує рожевими губами la pomme de sa canne та п'янiє вiд мого манускрипту!) мiг би не оцiнити вповнi всю силу потрясiння, яке я зазнав, помiтивши, що лiтера Р наче вдягнувши турнюр, перекинулась на В, а шiстка постала цiлком затертою. Центральна ж частина, яку я все одно не пам'ятав, мала слiди квапливо пробiглої олiвцевої гумки: цифри були замазанi, решта заново написана дитячою рукою, отже весь ряд являв собою якийсь закручений колючий дрiт, який не пiддавався логiчному витлумаченню. Єдине що я знав, було те, що менi казала пам'ятна лiтера: мiй ворог був зi штату, сумiжного з тим, де був Бердслей.
Я нiчого не сказав. Я сунув блокнот знов у вiддiлення, захлопнув кришку, й ми виїхали з Уейса. Лолiта, мiж тим, схопила з заднього сидiння новi комiкси i в бiлiй своїй блузцi, бриженiй вiтром, висунувши в вiкно правий коричневий лiкоть, заглибилась у пригоди чергового бевзя. Вiд'їхавши милi на чотири вiд Уейса, я завернув у пiстряву тiнь пляцiвки для пiкнiкiв, де ранок звалив свiй сонячний бруд на пустий стiл; Лолiта, забравши погляд вiд журнальчика, подивилась на мене з напiвусмiхом здивування, й не кажучи й слова, я навiдмах дав їй здоровезний ляпас, який смачно впав на її теплу тверду маленьку вилицю.
А за тим — розкаяння, пронозлива втiха покутних ридань, плазування любовi, безнадiйнiсть чуттєвого примирення... В оксамитовiй темрявi ночi, в мотелi "Мiрана" (Мiрана!), я цiлував жовтуватi пiдошви її довгопалих нiжок, — й дiйшов до останнiх принижень i жертв... Та все це було нi до чого. Ми обидвоє були приреченi. Та скоро менi довелось вступити в нове коло пекельних тортур.
Коли ми залишали Уейс, на однiй з крайнiх вулиць... Ах, можу присягнути, що це не було маячiнням. На цiй крайнiй вулицi я — мигцем побачив знайомий вишневий Як з вiдкидним верхом, або ж його тотожний двiйник. Замiсть Траппа, там сидiло четверо або п'ятеро гучних акторських типiв, представникiв кiлькох статей — та я нiчого не сказав. Пiсля ж виїзду з Уейса намалювалось щось зовсiм iнше. Спершу, протягом одного-двох днiв, я насолоджувався тiєю внутрiшньою впевненiстю, з якою я сам собi казав, що нi тепер, нi колись нiхто за нами не слiдував; а за тим менi стало огидливо ясно, що Трапп перемiнив тактику й далi їде за нами, та вже в iнших, позичених повозах.
Дiйсний Протей великого шляху, вiн з приголомшливою легкiстю перескакував з одного типу авто в iнший. Такий спосiб пересування передбачає iснування гаражних пунктiв, спецiалiзованих на постачаннi "перекладних возiв", та я нiколи не мiг точно визначити мiсцезнаходження цих станцiй.
Спершу вiн нiбито обирав шевролетову породу — почав з вiдкритого воза барви "Коледж Крем", перейшов на маленький седан "Голубий Горизонт", а потiм сполотнiв до таких вiдтiнкiв як "Сивий Прибiй" i "Сплавний Сухостiй". За тим вiн звернувся до iнших марок i знов пройшов через тьмяну райдугу комерцiйних фарб, змушуючи мене розбиратись, наприклад, у тонкiй вiдмiнностi мiж моїм "замрiйно-синiм" Iкаром i його "гiрськосинiм" Ольдсмобiлем. Сiрий тон, утiм, зостався його улюбленим захисним кольором i в пекельних кошмарах я марно, бувало, силився правильно розсортувати такi примарнi вiдтiнки як "Сiрий Вовк" Крайслера, "Сiрий Шовк" Шевролету, "Сiрий Париж" Доджа...
Потреба постiйно виглядати його вусики й вiдкритий комiр — або його лисина i широкi рамена — змусила мене достеменно вивчити всi вози, якi траплялись на дорогах — iззаду, спереду, збоку, стрiчнi, обгiннi, словом усi машини пiд мiнливим сонцем: авто статечного вакацiйника з картонною коробочкою паперових серветок "Недоторка" в задньому вiкнi, нерозсудливо ринучий старий Форд бiдняка, набитий блiдими дiтьми, з головою кудлатого собаки, посталого у вiкнi; й зiгнутим внаслiдок зiткнення крилом; седанчик самiтника, весь заповнений всерединi костюмами на вiшаках; великий товстий причеп — цiлий пересувний будинок, незворушно байдужий до розлюченого ланцюга возiв, що тягнувся за ним; спортивна машина з дiвкою, яка люб'язно розташувалась посеред переднього сидiння, щоб бути якомога ближче до парубка за кермом; авто з перевернутим на даху човном... Сiра машина, гальмуюча перед нами, сiра машина, що наздоганяє нас.
Раз якось, в районi Скелястих Гiр, десь мiж Сноу i Чампiон, ми котились ледь помiтно пiд ухил i тодi-то менi вдалося вдруге ясно побачити Закоханого Сищика. Сiра примара за нами потемнiла, стала густiшою, постала компактною Домiнiонною Синню... Раптом моє авто, нiби вiдгукнувшись на муки мого бiдного серця, почало якось скочуватися й ковзати сюди-туди, причому з-пiд нього линуло безпорадне "хляп-хляп-хляп".
"Шина капут, мiстере", весело проказала моя добра дiвчинка.
Я зупинився на скраю гiрської прiрви. Лолiта склала на грудях руки й уперлась витягнутою ногою в приладну дошку. Я вилiз, оглянув праве заднє колесо. Нижня половина нещасної шини прибрала огидно прямокутну форму. Трапп зупинився в п'ятдесяти ярдах позаду нас. На цiй вiдстанi обличчя його було лише сальною плямою, ба пляма смiялась. Я вирiшив скористатись випадком i попрямував до нього — з блискучою iдеєю позичити в нього пiдойму, хоч у мене була своя. Вiн трохи позадкував. Я боляче вдарився об камiнь — i утворилась атмосфера повального радiння. Тут колосальна вантажiвка виросла за машиною Траппа i з гуркотом проїхала повз мене, ба далi я почув, як вона судомно гуркнула. Я мимохiть обернувся — й побачив, що моє авто повiльно уповзає.
Здаля я добачив голiвку Лолiти, кумедно сидячої за кермом, причому мотор працював, хоч я пам'ятав, що вимикнув його.
За короткий, повний трепету промiжок часу, потрiбний менi, щоб добiгти до хлюпотливої й нарештi зупиненої машини, я встиг подумати, що протягом двох рокiв моя комашка мала цiлковиту можливiсть добрати елементарних знань в галузi керування автомобiлем. З шаленим ривком я вiдкрив дверку. Менi було пекельно ясно, що вона пустила мотор, щоб вiдтягнути мене вiд пана Траппа.
Втiм, цей фортель виявився непотрiбним, адже, поки я здоганяв її, Трапп круто повернув серед дороги й укотив. Я посидiв, вiдсапнувся. Лолiта спитала, чи я не подякую їй за те, що вона так спритно загальмувала, коли авто раптом поїхало пiд ухил. Не отримавши вiдповiдi, вона занурилась у вивчення дорожньої мапи. Я вийшов з авто й почав "колесування", як називала цю операцiю покiйна Шарлотта. Менi здавалось, що я втрачаю розум.
Замiнивши колесо, ми продовжили нашу фарсову подорож. Пiсля понурого й цiлком зайвого спуску, дорога стала пiднiматись петлями все вище й вище. В особливо крутому мiсцi нам довелось плестися за велетною вантажiвкою, яка допiру обiгнала нас. Вона зараз iз жахливим стогоном повзла вгору по звивам дороги, i її неможливо було об'їхати.
