Останнє бажання - Сапковський Анджей

Бо твердий і гордий ти лише у власній уяві. Щоб урятувати приятеля, ти зробив би для мене все, що треба, і без чарів, заплатив би будь-яку ціну, вилизав би мені черевики. А може, й щось іще, якби мені раптом забаглося розважитися.

Геральт мовчав. Єнніфер встала перед ним, усміхаючись і бавлячись пристебнутою до оксамитової стрічки обсидіановою зіркою, що іскрилася від діамантів.

— Уже у спальні Бо, — продовжувала чародійка, — перекинувшися з тобою кількома словами, я знала, який ти. І знала, якої плати від тебе вимагатиму. Мої рахунки в Ринде міг би сплатити кожен, хоч би й Хіреадан. Але зробиш це ти, бо мусиш заплатити. За удавану гордість, за холодний погляд, за очі, що помічають кожну дрібницю, за кам'яне обличчя, за саркастичний тон. За те, що думаєш собі, ніби можеш стояти очі в очі з Єнніфер з Венгербергу і вважати її самозакоханою нахабою, корисливою відьмою, і в той же час витріщатися на її намилені цицьки. Плати, Геральте з Ривії!

Єнніфер схопила його обома руками за волосся і різо поцілувала в губи, впилася в них, як вампір. Медальйон на шиї задрижав, Геральтові здавалося, що ланцюжок скорочується і затягується, як петля. В його голові вибухнуло якесь світло, у вухах почало страшенно шуміти. Він перестав бачити фіалкові очі чародійки, занурився у пітьму.

Стояв на колінах. Єнніфер говорила з ним лагідним, м'яким голосом.

— Запам'ятав?

— Так, пані.

То був його власний голос.

— Тож іди і виконай мої доручення.

— Як накажете. пані.

— Можеш поцілувати мені руку.

— Дякую, пані.

Геральт відчув, що підповзає до неї на колінах. У голові дзижчало десять тисяч бджіл. Її долоня пахла бузком і аґрусом. Бузком і аґрусом… Бузком і аґрусом… Блиск. Темрява.

Балюстрада, сходи. Обличчя Хіреадана.

— Геральте! Що з тобою? Куди?

— Я мушу… — його власний голос. — Мушу йти…

— О боги! Гляньте на його очі!

Обличчя Вратимира, спотворене здивуванням. Обличчя Ердиля. І голос Хіреадана.

— Ні! Ердилю, ні! Не торкайтеся його і не намагайтеся втримати! З дороги, Ердилю! Зійди йому з дороги!

Запах бузку й аґрусу. Бузку й аґрусу.

Двері. Вибух на Сонці. Гаряче. Парко. Запах бузку й аґрусу. Буде гроза — подумав він.

І то була його остання притомна думка.

VI

Запах? Ні, сморід. Сопух сечі, гнилої соломи і мокрого лахміття. Сопух кіптяви зі смолоскипа, увіткнутого в залізне гніздо на стіні, збудованій з нерівних кам'яних блоків. Тінь, що падає від смолоскипа, тінь на укритій соломою долівці...

Тінь ґратів.

Відьми́н вилаявся.

— Нарешті. — Геральт відчув, як хтось піднімає його, спирає спиною об вологий мур. — Ти так довго не приходив до тями, що я вже почав хвилюватися.

— Хіредан? Де... Чорт, голова розвалюється... Де ми?

— А як ти гадаєш?

Геральт потер обличчя, роззирнувся. Під протилежною стіною сиділо троє голодранців. Відьми́н бачив їх не дуже виразно, сиділи вони в місці, найбільш віддаленому від світла смолоскипа, майже у повній темряві. Під ґратами, які відділяли їх від освітленого коридора, скулилося щось схоже на купу лахміття. Насправді був то худорлявий стариган з носом, як лелечий дзьоб. Довжина волосся, яке звисало, мов покручені стручки квасолі, і стан одягу свідчили, що сидів він тут явно не відучора.

— Замкнули нас у льоху, — понуро мовив відьми́н.

— Мене тішить, — сказав ельф, — що до тебе повернулася здатність робити логічні висновки.

— До дідьчої мами... А Горицвіт? Скільки ми вже тут сидимо? Скільки часу минуло з..?

— Не знаю. Коли мене сюди кинули, я був непритомний, як і ти. — Хіреадан згорнув солому, сів зручніше. — Це так важливо?

— Ще й як, хай йому біс. Єнніфер. І Горицвіт. Горицвіт там, з нею, а вона планує... Гей, ви там! Коли нас замкнули?

Голодранці щось прошепотіли одне до одного. Ніхто не відповів.

— Ви що, поглухли? — Геральт сплюнув, ніяк не можучи позбутися металевого присмаку в роті. — Питаю, яка зараз пора дня? Чи ночі? Ви ж знаєте, коли вам пожерти приносять?

Голодранці знову помурмотіли, похрипіли.

— Вельможні, — врешті сказав один. — Лишіть нас у спокої і не обзивайтеся до нас, на богів. Ми поштиві злодії, не якісь політичні. Ми-сьмо на владу жадних замахів не чинили. Ми-сьмо тілько крали.

— Свята правда, — мовив другий. — Ви свій кут маєте, ми маєм свій. І хай кождий свого пильнує.

Хіреадан пирхнув. Відьми́н сплюнув.

— Так воно і є, — залепетав зарослий стариган із довгим носом. — У буцегарні кожен свого кутка пильнує й зі своїми ся тримає.

— А ти, дідуню, — глузливо запитав ельф, — тримаєшся з нами чи з ними? До якої групи належиш?

— До жодної, — гордо відказав дідуган. — Бо страждаю тут безневинно.

Геральт сплюнув ще раз.

— Хіреадане?— запитав, масуючи скроні. — З тим замахом на владу... Це правда?

— Чистісінька. Ти нічого не пам'ятаєш?

— Я вийшов на вулицю. Люди до мене приглядалися... Потім... Потім була якась крамниця...

— Ломбард, — стишив голос ельф. — Ти увійшов до ломбарду. Зразу після цього дав по зубах власникові. Сильно. Навіть занадто.

Відьми́н здушив у горлі лайку.

— Лихвар упав, — тихо продовжував Хіреадан. — А ти його копнув кілька разів у чутливі місця. На порятунок начальникові прибіг слуга. Його ти викинув через вікно, просто на вулицю.

— Боюся, — буркнув Геральт, — що це ще не кінець.

— Слушне побоювання. Ти вийшов із ломбарду й помарширував вулицею, збиваючи з ніг перехожих і вигукуючи якісь нісенітниці про честь дами. За тобою вже йшла невеличка юрба, в якій був я, Ердиль і Вратимир. Ти ж зупинився перед будинком аптекаря Лавроноска, увійшов, а за хвилину знову вийшов на вулицю, тягнучи Лавроноска за ногу. Після цього ти виголосив перед юрбою щось на кшталт промови.

— Якої?

— Простіше кажучи, ти оголосив, що навіть професійну повію достойний чоловік не повинен називати мандрьохою, бо це ницо й огидно. Тим паче, вживати визначення "мандрьоха" стосовно жінки, яку ніколи не грав і ніколи не платив їй за це гроші, може лише останній гівнюк, а поведінка така — абсолютно каригідна. Кара, оголосив ти всім і кожному, буде призначена негайно, і то буде кара якраз для гівнюка. Ти стис голову аптекаря своїми колінами, стягнув з нього ногавиці і врізав по дупі ременем.

— Кажи, Хіреадане. Кажи. Не жалій мене.

— Не покладаючи рук, ти пражив Лавроноска по задниці, а той вив, репетував і плакав, благав помочі божої і людської, благав змилуватися, ба навіть обіцяв усе виправити, але ти явно не повірив. Тоді надбігло кілька озброєних бандитів, яких у Ринде чогось називають сторожею.

— А я, — покивав головою Геральт, — саме тоді й учинив замах на владу?

— Та де там. Ти його вчинив набагато раніше. І лихвар, і Лавроноско — члени міської ради. Тобі, мабуть, буде цікаво дізнатися, що обоє намовляли магістрат викинути Єнніфер із міста. Вони не лише голосували проти неї, а й кричали проти неї по шинках і обмовляли непристойними словами.

— Про це я здогадався вже давно. Розповідай. Ти зупинився на стражниках, які надбігли. Це вони запакували мене до льоху?

— Хотіли. Ох, Геральте, що то було за видовище... Що ти з ними витворяв — важко й описати. В них були мечі, батоги, дрючки, сокири — а в тебе лишень ясеневий ціпок із набалдашником, який ти відняв у якогось фертика. А коли всі вже лежали на землі, ти пішов далі. Більшість із нас вже знала, куди.

— Я б теж хотів знати.

— Ти йшов до храму. Бо священик Крепп, також член ради, приділяв Єнніфер багато уваги у своїх проповідях. Зрештою, ти й не приховував своїх поглядів щодо священика Креппа. Обіцяв йому урок поваги до прекрасної статі. Говорячи про нього, ти оминав його офіційний титул, зате додавав інші визначення, які викликали велику радість у дітвори, що бігла за тобою.

— Ага, — буркнув Геральт. — Отже, додалося блюзнірство. Що ще? Осквернення храму?

— Ні. Ти не зміг туди увійти. Перед храмом уже чекала цілісінька рота міської сторожі, озброєна всім, що тільки знайшлося в цейхгаузі, окрім хіба що катапульти. Все йшло до того, що вони тебе на січку порубають. Але ти не зміг до них підійти. Несподівано схопився обома руками за голову і зомлів.

— Можеш не закінчувати. Але ти, Хіреадане, звідки взявся у льоху?

— Коли ти впав, кілька стражників підбігло, аби поштрикати тебе дротиками. Я поліз у суперечку з ними. Дістав буздиганом по голові, а отямився вже тут, у ямі. Не сумніваюся, що мене звинуватять в участі у змові проти людей.

— Якщо вже ми про звинувачення, — скрипнув зубами відьми́н — то що нам загрожує, як гадаєш?

— Якщо Невіль, бургомістр, вже повернувся зі столиці, — пробурмотів Хіреадан, — то хтозна... Ми з ним знайомі. Але якщо ні, вирок винесуть райці, в тому числі, звичайно, лихвар і Лавроноско. А це означає...

Ельф зробив короткий жест рукою біля шиї. Незважаючи на темряву, що панувала в підземеллі, жест залишав мало місця для домислів. Відьми́н не обзивався. Злодії тихенько розмовляли між собою. Дідуган, що страждав безневинно, здавалося, спав.

— Чудово, — врешті промовив Геральт і бридко вилаявся. — Мало того, що висітиму, так ще й знаючи, що став причиною твоєї смерті. І Горицвітової, без сумніву. Ні, не перебивай. Я знаю. що це робота Єнніфер, але винен я. Моя дурість. Вона мене обдурила, натягнула мене, як кажуть краснолюди, по самісінькі бакенбарди.

— Гммм... — промурмотів ельф. — Ні додати, ні відняти. Я застерігав тебе щодо неї. Холера... тебе застерігав, а сам виявився таким же, вибачай на слові, дурнем. Ти переживаєш, що я тут сиджу через тебе, а все зовсім навпаки. Ти тут через мене. Я міг тебе затримати на вулиці, обезвладнити, не дати... Я цього не зробив. Бо боявся, що коли розвіються чари, які вона наклала на тебе, ти повернешся і... скривдиш її. Вибач мені.

— Вибачаю відразу. Бо ти гадки не маєш, яку силу мали ті чари. Я, любий ельфе, звичайне закляття ламаю за кілька хвилин і залишаюся при тямі. Чарів Єнніфер вам не вдалося би зняти, а з обезвладненням міг би вийти клопіт. Згадай про стражників.

— Повторюю, я не думав про тебе. Думав про неї.

— Хіреадане?

— Так?

— Ти... ти її...

— Я не люблю урочистих слів, — перебив ельф, сумно посміхаючись. — Я нею, скажімо так. сильно захопився. Ти, мабуть, дивуєшся, як можна захопитися такою, як вона?

Геральт заплющив очі, аби прикликати з пам'яті образ. Образ, який викликав у нього, скажімо так, не вживаючи урочистих слів, захоплення, яке годі було пояснити.

— Ні, Хіреадане, — промовив Геральт.