Останнє бажання - Сапковський Анджей

Солдати уникали його погляду. Денис Кранмер скривився, звісив язика і цвіркнув слиною на чималу відстань.

— Хоч ви й мовчите, — тяг далі Геральт, — я у вашій мові чую голос розуму, пане Фальвіку. Ви мою цікавість удовольнили, то і я вашу вдовольню. Якщо вам цікаво, що станеться, коли орден забажає якимсь робом дошкуляти матері Неннеке чи жрицям, або ж надмірно утискатиме капітана Кранмера, то знайте, графе, що я тоді вас відшукаю і, жодними кодексами не переймаючись, сточу кров, як із кабанця.

Лицар ще дужче зблід.

— Не забудьте моєї обіцянки, пане Фальвік. Ходімо, Горицвіте. Пора. Бувай, Денисе.

— Щасливо, Геральте, — широко посміхнувся краснолюд. — Бувай. Я вельми рад із нашої зустрічі, хотів би ще одної дожити.

— Навзаєм, Денисе. Тож до побачення.

Вони від'їхали демонстративно неквапом, не оглядаючись. Перейшли на клус щойно тоді, коли сховалися в лісі.

— Геральте, — раптом озвався поет. — Чи ми поїдемо просто на південь? Об'їдемо Еландер і володіння Ереварда? Що? Ти збираєшся й далі тягти це напоказ?

— Ні, Горицвіте. Не збираюся. Поїдемо лісами, а тоді повернемо на Купецький Шлях. Пам'ятай, при Неннеке про цю сутичку ні словечка. Ані мур-мур.

— Сподіваюся, що рушаємо без зволікань?

— Негайно.

II

Геральт схилився, перевірив полагоджений курок стремена, підігнав пахнучий новісінькою шкірою стременний пас, ще жорсткий і непохватний. Поправив попругу, сакви і скручену за сідлом попону, приторочений до неї срібний меч. Неннеке стояла обіч, нерухомо, схрестивши руки на грудях.

Підійшов Горицвіт, ведучи свого карогнідого валаха.

— Дякую за гостину, велебна, — сказав він повагом. — І не сердься вже на мене. Я ж і так знаю, що ти мене любиш.

— Атож, — підтвердила Неннеке, не посміхаючись, — Я тебе, дурисвіте, люблю, хоч і сама не знаю, за що. Бувай.

— До побачення, Неннеке.

— До побачення, Геральте. Пильнуйся там.

Відьми́н терпко посміхнувся.

— Ліпше я інших пильнуватиму. В довгостроковій перспективі це ефективніша стратегія .

Зі святині, з-поміж обплетених плющем колон, вийшла Йоля у супроводі двох юних послушниць. Несла відьми́нову скриньку. Незграбно уникала його погляду, соромлива усмішка мило поєднувалася з рум'янцем на веснянкуватому пухкому личку. Обидві послушниці не ховали значущих поглядів і ледь стримувалися, щоб не хихотіти.

— На велику Мелітеле! — зітхнула Неннеке. — Справжній прощальний поїзд. Бери скриньку, Геральте. Я доповнила твої еліксири, маєш все, чого бракло. І ці ліки, знаєш які. Заживай регулярно, два тижні. Не забувай. Це важливо.

— Не забуду. Дякую, Йолю.

Дівчина опустила голову, подала йому скриньку. Дуже хотіла щось йому сказати. Не знала, що слід було сказати, яких слів ужити. Не знала, що сказала б, якби могла. Не знала. І прагнула.

Їхні руки зустрілися.

Кров. Кров. Кров. Кості, мов біле поламане пруття. Сухожилки наче білясті мотузки, вибухають з-під тріскаючої шкіри, розтятої великими, з наїженими кігтями, лапами і гострими зубами. Огидний звук роздертого тіла і крик — безсоромний та жахаючий у своїй безсоромності. В безсоромності кінця. Смерті. Кров і крик. Крик. Кров. Крик…

— Йолю!

Неннеке, зі швидкістю, дивовижною для її огрядності, припала до лежачої на землі, напруженої, тремтячої в конвульсіях дівчини, притримувала її за руки й волосся. Одна з послушниць стояла, мов остовпіла, друга, бистріша, вклякла на Йолиних ногах. Йоля вигнулася дугою, розкриваючи рота в безгучному німому воланні.

— Йолю! — кричала Неннеке. — Йолю! Говори, дитино! Говори!

Дівчина ще сильніше напружилася, скреготнула зубами, стиснула щелепи, тонка цівка крові попливла їй по обличчі. Неннеке, червоніючи від напруги, скрикнула щось таке, чого відьми́н не зрозумів, але його медальйон так рвонувся на шиї, що він мимовільно схилився, зігнувся, наче пригнічений невидимим тягарем.

Йоля завмерла.

Горицвіт, блідий наче полотно, голосно зітхнув. Неннеке піднялася на коліна, тяжко встала.

— Заберіть її, — сказала послушницям. Їх побільшало, збіглися, серйозні, налякані та мовчазні.

— Візьміть її, — повторила жриця. — Обережно. І не залишайте саму. Я зараз прийду.

Обернулася до Геральта. Відьми́н стояв нерухомо, мнучи віжки у спітнілій долоні.

— Геральте… Йоля…

— Не кажи нічого, Неннеке.

— Я теж це бачила. Якусь мить. Геральте, не їдь.

— Я мушу.

— Ти бачив… бачив це?

— Так. І не вперше.

— І що?

— Оглядатися даремно.

— Прошу, не їдь.

— Я мушу. Заопікуйся Йолею. До побачення, Неннеке.

Жриця повільно покрутила головою, шморгнула носом і різко стерла зап'ястком сльози.

— Прощавай, — шепнула, не дивлячись йому в вічі.

Післямова перекладачів

Цього разу вона буде короткою, бо все справді важливе уже було сказано в післямові до "Сезону гроз" — хоча ця книга була написана останньою, свій переклад ми розпочинали з неї. Як і раніше, ми гірко сумуємо, що відьмацький цикл А.Сапковського ще не дочекався повного професійного перекладу українською мовою. Як і досі, вважаємо, що світ, створений майстром польської фантастики, дуже близький до того, який відомий нам із нашої власної історії. Через цю причину ми приклали усі зусилля, щоб відтворити фантастичні реалії українськими мовно-літературними засобами. Тому ми не вагалися інколи змінювати імена героїв (так Яскер став у нас Горицвітом), або ж називати Торкве — дідьком, а Лілє — польовою царівною. Це не єдина наша "поетична вільність", але у всіх ми не зізнаємося.

Запевняємо, однак, що, попри химерність, наш переклад все-таки доволі точний. Про помилки у всіх приступних нам перекладах цієї книги можна писати саги, але тут робити цього не будемо, бо й місця не вистачить. Ми принаймні не називали буздиган чорнильницею :-)

На завершення хочемо щиро подякувати людям, які дуже напрацювалися, щоб цей переклад взагалі з'явився і не світив граматичними та стилістичними огріхами. Це наші рідери: Віталій Геник, ведучий чудового сайту "Аргонавти Всесвіту", та учасник форуму "Толока-Гуртом", який воліє називатися ніком pseudogiant. Дуже дякуємо і розраховуємо на подальшу співпрацю.

Наші подяки також усім тим, хто, прочитавши "Сезон гроз", підтримували нас морально і заохочували до дальших спроб.

Перекладачі "Останнього бажання",

Н.Михайлівська

Г.Синєока