Останнє бажання - Сапковський Анджей

— Яблучний… сік. Де… де слуги?

— Чого бажаєте? — ввічливо запитав відьми́н. Чоловік звів голову і ковтнув слину. Очі в нього блукали і були налиті кров'ю.

— Вона хоче соку з яблук, — повідомив чоловік і, з явним зусиллям підводячись, усівся на накритій кожухом скрині і сперся об піч. — Мушу… занести на гору, бо…

— Чи я маю честь розмовляти з купцем Бо Берроном?

— Тихше, — болісно скривився чоловік. — Не репетуй. Слухай, там у барильці… Сік. З яблук. Налий у щось… і поможи мені вилізти на сходи, добре?

Геральт стенув плечима, потім похитав головою зі співчуттям. Сам він радше уникав пригод з алкоголем, але стан купця не був йому цілком чужий. Відьми́н розшукав у купі посуду дзбан і олов'яний кубок, начерпав соку з барильця. Почув хропіння і відвернувся. Голий чоловік спав, схиливши голову на груди.

Відьми́нові на мить закортіло облити його соком і розбудити, але передумав. Вийшов із кухні, несучи дзбанок. Коридор закінчувався важкими різьбленими дверима. Відьми́н увійшов обережно, відхиляючи їх рівно настільки, щоб могти прослизнути усередину. Було темно, тож Геральт розширив зіниці. І наморщив ніс.

У повітрі висів тяжкий запах прикислого вина, свічок і перезрілих овочів. І ще чогось, що нагадувало суміш запахів бузку й аґрусу.

Відьми́н роззирнувся навколо. Стіл посеред кімнати двигтів від справжнісінького бойовиська дзбанків, карафок, келихів, срібних тарелів і патер, полумисків та приборів, оздоблених слоновою кісткою. Зім'ятий, зісунутий убік обрус був залитий вином, заляпаний чимось фіолетовим і застиг від воску, що стік із підсвічників. Шкірки від апельсинів, ніби квіти, пломеніли поміж сливових і персикових кісточок, хвостиків грушок і кострубатих китиць, з яких позривали ягоди винограду. Один келих перевернувся і розбився. Другий був цілим, наполовину повним, з нього стирчала індича кістка. Біля келиха стояв чорний черевичок на високому підборі. Зроблений черевичок був зі шкіри василіска. Дорожчої сировини для виробництва взуття не існувало.

Другий черевичок лежав під кріслом, на недбало кинутій, вигаптуваній квітами чорній сукні з білою шляркою.

Геральт хвилину постояв, вагаючись, борючись із почуттям сорому, з бажанням негайно розвернутися і вийти. Але це означало б, що церберові у передпокої дарма дісталося. Відьми́н не любив робити щось дарма.

В кутку кімнати Геральт помітив гвинтові сходи.

На сходинках відьми́н знайшов чотири зів'ялі білі троянди і серветку, поплямовану вином і карміновою помадою. Запах бузку й аґрусу підсилювався.

Сходи вели до спальні, підлогу якої вкривала велика волохата шкура. На шкурі лежала біла сорочка з мереживними манжетами і кільканадцять білих троянд. А також чорна панчоха.

Друга панчоха звисала з одного із чотирьох різьблених стовпчиків, які підтримували над ліжком напівкулястий балдахін. Рельєфи на стовпчиках зображали німф і фавнів у різноманітних позах. Деякі з них були дуже навіть цікаві. Деякі — дурнуваті та смішні. Багато поз повторювалося. В загальних рисах.

Геральт голосно кашлянув, дивлячись на клубок чорних кучерів, що виднівся з-під адамашкової ковдри. Ковдра заворушилася і застогнала. Геральт кашлянув ще голосніше.

— Бо? — нерозбірливо запитав клубок чорних кучерів. — Ти сік приніс?

— Приніс.

З-під чорних кучерів з'явилося бліде трикутне обличчя, фіалкові очі та вузькі, ледь скривлені губи.

— Ооох… — губи ще більше скривилися. — Ооох… Умру від спраги…

— Прошу.

Жінка сіла, випорпуючися з постелі. Вона мала гарні руки і зґрабну шию, на шиї — чорну оксамитову стрічку з прикрасою у формі зірки, що іскрилася від діамантів. Крім стрічки, не мала на собі нічого.

— Дякую, — жінка взяла кубок з його руки, пожадливо випила, потім підняла руки і доторкнулася до скронь. Ковдра сповзла ще більше. Геральт відвернув погляд — ввічливо, але з явним небажанням.

— Хто ти власне такий? — запитала чорноволоса жінка, мружачись і прикриваючись ковдрою. — Що ти тут робиш? Де, до дідька, Беррон?

— На яке питання мені відповісти спочатку?

Геральт в ту ж хвилину пожалкував про свою іронію. Жінка підняла долоню, з пальців вистрелила золотиста смуга. Геральт рефлекторно відреагував, складаючи обидві долоні у Знак Геліотропу, упіймав закляття перед самим обличчям, але імпульс був настільки сильним, що Геральта відкинуло назад, на стіну. Відьми́н сповз на підлогу.

— Не треба! — зарепетував Геральт, бачачи, що жінка знову піднімає руку. — Пані Єнніфер! Я прийшов з миром, без лихих намірів!

З боку сходів почувся тупіт, у дверях спальні замаячіли постаті слуг.

— Пані Єнніфер!

— Вийдіть, — спокійно наказала чародійка. — Ви мені вже не потрібні. Вам платять за те, щоб ви пильнували дім. Але якщо цей тип однак спромігся сюди увійти, я подбаю про нього сама. Перекажіть це панові Берронові. А мені прошу приготувати купіль.

Відьми́н ледве встав. Єнніфер мовчки приглядалася до нього, мружачи очі.

— Ти відбив моє закляття, — зрештою промовила жінка. — Ти не чародій, це зрозуміло. Але ти відреагував надзвичайно швидко. Кажи, хто ти такий, незнайомцю, що прийшов з миром. І моя тобі порада — кажи швидко.

— Я Геральт із Ривії. Відьми́н.

Єнніфер вихилилася з ліжка, хапаючи вирізьбленого на стовпці фавна за деталь анатомії, непогано пристосовану для хапання. Не зводячи з Геральта погляду, підняла з підлоги накидку з хутряним коміром. Ретельно закутавшись у неї, жінка встала. Не поспішаючи, налила собі ще один кубок соку, випила нахильці, відкашлялася і наблизилася до відьми́на. Геральт непомітно помасував крижі, які хвилину тому боляче зіткнулися зі стіною.

— Геральт із Ривії, — повторила чародійка, дивлячись на нього з-під чорних вій. — Як ти сюди потрапив? І з якою метою? Сподіваюся, ти не скривдив Беррона?

— Ні. Не скривдив. Пані Єнніфер, мені потрібна твоя допомога.

— Відьми́н, — пробурмотіла чародійка, підходячи ще ближче і щільніше закутуючись в накидку. — Мало того, що перший відьми́н, якого я бачу зблизька, то ще й знаменитий Білий Вовк. Я чула про тебе всяке.

— Можу лише уявити.

— Не знаю. що ти там собі уявляєш, — жінка позіхнула, після чого присунулася ще ближче. — Можна? — вона торкнулася долонею його щоки, наблизила обличчя, глянула йому в очі. Геральт стиснув щелепи. — Зіниці рефлекторно пристосовуються до світла чи ти можеш їх звужувати і розширювати за власним бажанням?

— Єнніфер, — спокійно мовив відьми́н. — Я їхав до Ринде цілий день, не затримуючись. Цілісіньку ніч чекав, аж відчинять брами. Дав по довбешці придверникові, який не хотів мене сюди пускати. Нахабно й нечемно порушив твій сон і спокій. А все тому, що мій приятель потребує допомоги, яку можеш надати лише ти. Прошу, допоможи йому, а потім, якщо забажаєш, поговорімо про мутації й аберації.

Чародійка відійшла назад, негарно скривила губи.

— Про яку допомогу йдеться?

— Про регенерацію магічно уражених органів. Горла, гортані і голосових зв'язок. Ураження таке, як від багряного туману. Чи дуже подібне.

— Подібне, — повторила чародійка. — Коротше кажучи, твого приятеля магічно вразив не багряний туман. Що ж це було? Кажи, бо я, вирвана зі сну на світанку, не маю ні сили, ні бажання зондувати тобі мозок.

— Гммм… Найкраще буде. якщо я почну спочатку…

— О ні, — перебила Єнніфер. — Якщо це аж так складно, то зачекай трохи. Кепський присмак у роті, розпатлане волосся, склеєні повіки та інші ранкові незручності суттєво обмежують мою здатність сприймати інформацію. Спустися вниз до лазні, в підвал. Я буду там за хвилину і ти все мені розповіси.

— Єнніфер, я не хочу нав'язуватися, але час не чекає. Мій приятель…

— Геральте, — різко перебила Єнніфер. — Заради тебе я вилізла з ліжка, хоч не мала наміру робити це до того, як виб'є полудень. Я готова відмовитися від сніданку. Знаєш чому? Бо ти приніс мені яблучний сік. Ти поспішав, був стурбований стражданням друга, вдерся сюди силою, лупцюючи людей по довбешках, але, незважаючи на це, подумав про жінку, що хоче пити. Цим ти мене зворушив і, можливо, я тобі допоможу. Але від води і мила не відмовлюся. Йди. Прошу тебе.

— Добре.

— Геральте.

— Слухаю — відьми́н затримався на порозі.

— Скористайся можливістю і також викупайся. За запахом я можу визначити не лише породу і вік, але й масть твого коня.

IV

Чародійка увійшла до лазні тоді, коли Геральт, сидячи голий на маленькому ослінчику, поливався водою з цеберка. Відьми́н закашлявся і скромно повернувся спиною.

— Не соромся, — мовила Єнніфер, кидаючи оберемок одягу на вішак. — Я не зомлію, побачивши голого чоловіка. Трисс Мериґольд, моя подруга, каже, що якщо ти бачила одного, то бачила всіх.

Відьми́н устав, обгорнувши стегна рушником.

— Чарівний шрам, — посміхнулася Єнніфер, дивлячись на його груди. — Що то було? Потрапив під пилку на тартаку?

Геральт не відповів. Чародійка й далі позирала на нього, грайливо схиляючи голову.

— Перший відьми́н, що його я можу оглянути зблизька, до того ж голісінького, як мати народила. Ого! — вона схилилася, наставляючи вуха. — Я чую твоє серце. Дуже повільний ритм. Ти можеш контролювати виділення адреналіну? Ох, вибач, професійна цікавість. Тебе, як мені здається, дратують згадки про властивості твого організму. І це дивно. І ці властивості ти звик називати словами, яких я дуже не люблю, впадаючи при цьому в патетичний сарказм, який мені не до смаку ще більше.

Відьми́н не відповів.

— Але годі про це. Моя купіль холоне, — Єнніфер зробила рух, нібито бажаючи скинути плащ, і завагалася. — Я купатимуся, а ти розповідатимеш. Заощадимо час. Але… Я не хочу, щоб ти почувався незручно, до того ж ми ледве знайомі… Тому, зважаючи на пристойність…

— Я відвернуся, — невпевнено запропонував відьми́н.

— Ні. Я повинна бачити очі того, з ким розмовляю. В мене є краща ідея.

Геральт почув, як вона вимовила закляття, відчув тремтіння медальйону і побачив чорний плащ, який м'яко опускався на долівку. А потім почув плюскіт води.

— Тепер я не бачу твоїх очей, Єнніфер, — промовив Геральт. — А шкода.

Невидима чародійка приснула і захлюпалася в діжці.

— Розповідай.

Геральт закінчив борюкатися зі штанами, які він натягав під рушником, сів на лаві.