Останнє бажання - Сапковський Анджей

Але те, що вирвалося з горлянки барда, було ледве чутним, хрипким скреготом.

— Горицвіте! Що з тобою? Озвися!

— Ххххх….еееее… кхеееее… куууурва…

— Болить тобі щось? Що з тобою? Горицвіте!

— Хххх… Кххууу…

— Не кажи нічого. Якщо все добре — кивни головою.

Горицвіт скривився і з великим зусиллям кивнув, а зразу після цього перевернувся набік, скрутився і виблював кров'ю, давлячись і кашляючи.

Геральт вилаявся.

ІІ

— Богове! — стражник позадкував і опустив ліхтар. — Що з ним?

— Пропусти нас, чоловіче добрий, — тихо промовив відьми́н, підтримуючи Горицвіта, що зігнувся в сідлі. — Ми поспішаємо, ти ж бачиш.

— Бачу, — стражник ковтнув слину, дивлячись на бліде обличчя поета і його підборіддя, забризкане чорною засохлою кров'ю. — Поранений? Кепсько воно виглядає, пане.

— Я поспішаю, — повторив Геральт. — Ми в дорозі від самого світанку. Прошу, пропустіть нас.

— Не можем, — сказав другий стражник. — Через браму — тільки від сходу до заходу сонця. Поночі не мож. Такий наказ. Нікому не мож, хіба зі знаком від короля чи бургомістра. Або як гербовий шляхтич.

Горицвіт закректав, зігнувся ще більше, спираючись чолом об гриву коня, затремтів, затрусився, смикнувся в сухому блювотному рефлексі. По розлогому, засохлому візерункові на кінській шиї потекла ще одна цівка.

— Люди, — промовив Геральт найспокійніше, як міг. — Ви ж бачите, що йому зле. Я мушу знайти когось, хто його вилікує. Пропустіть нас.

— І не просіть, — стражник сперся на алебарду. — Наказ — то наказ. Пущу вас — то піду до ганебного стовпа. Виженуть мене геть зі служби, що тоді дітиськам їсти дам? Ні, пане, не можу. Стягніть дружка з коня і дайте його до кімнати на барбакані. Перев'яжемо його, то до рання витримає, якщо так йому на роду написано. Недовго вже.

— Перев'язати не досить, — скреготнув зубами відьми́н. — Потрібен цілитель, жрець, умілий медик…

— Такого ви й так уночі би не збудили, — сказав другий стражник. — Тільки те й можемо для вас зробити, аби не мусили до світання під брамою валандатися. В кімнаті тепло, а й покласти пораненого теж буде на чому, легше йому буде. ніж на кульбаці. Дайте, поможем його з коня стягнути.

В кімнаті усередині барбакану справді було тепло, задушливо й затишно. Вогонь весело потріскував у комині, а за ним завзято сюрчав цвіркун.

За важким квадратним столом, заставленим дзбанами і тарілями, сиділо троє чоловіків.

— Вибачте, вельможні, — промовив стражник, який підтримував Горицвіта, — що вам заважаємо… Чей, не будете проти… Той ото лицар… гммм… І другий ранений, то я подумав…

— Добре подумав, — один із чоловіків повернув до них худе, виразне, з гострими рисами обличчя, встав. — Далі, кладіть його на лежанку.

Чоловік був ельфом. Як і другий, що сидів біля столу. Обоє, як показував їхній одяг, характерна мішанина людської та ельфійської моди, були ельфами осілими, асимільованими. Третій чоловік. з вигляду найстарший, був людиною. Лицарем — такий висновок можна було б зробити з одягу і шпакуватого волосся, підстриженого так, щоб помістилося під шолом.

— Я Хіреадан, — відрекомендувався вищий на зріст ельф, той із виразними рисами обличчя. Як це завжди бувало з представниками Старшого Народу, неможливо було визначити його вік, ельф міг з однаковою ймовірністю мати як двадцять, так і сто двадцять років. — А це мій родич Ердиль. Цей же шляхтич — лицар Вратимир.

— Шляхтич, — пробурмотів Геральт, але уважніший погляд на герб, вишитий на туніці, розвіяв його надії: розділений начетверо щит із золотими ліліями був навскіс перекреслений срібною перев'яззю. Вратимир походив не лише з неправого ложа, а й з мішаного, людсько-нелюдського зв'язку. Тому він, хоч і гербовий, не міг уважатися повноправним шляхтичем і права проходити крізь брами міст після настання сутінків, без сумніву, не мав.

— На жаль, — погляд відьми́на не пройшов повз увагу ельфа, — і ми мусимо тут очікувати світанку. Закон не має винятків, принаймні не для таких, як ми. Запрошуємо до товариства. пане лицарю.

— Геральт із Ривії, — відрекомендувався відьми́н. — Я відьми́н, а не лицар.

— Що з ним? — Хіреадан показав на Горицвіта, котрого стражники тим часом поклали на лежанку. — Виглядає як отруєння. Якщо це отруєння, я можу йому допомогти. Маю при собі добрі ліки.

Геральт сів, після чого швидко оповів про випадок над річкою. Ельфи перезирнулися. Шпакуватий лицар почвиркав слиною крізь зуби, морщачи обличчя.

— Неймовірно, — мовив Хіреадан. — Що б це могло бути?

— Джин із пляшки, — шепнув Вратимир. — Як у казці…

— Не зовсім, — Геральт показав на Горицвіта, що скулився на лежанці. — Я не знаю жодної казки, яка б так закінчувалася.

— Ушкодження цього бідолахи, — сказав Хіреадан, — мають очевидну магічну природу. Боюся, що мої медикаменти нам не дуже придадуться. Але я можу принаймні полегшити його страждання. Ти давав йому якісь ліки, Геральте?

— Еліксир від болю.

— Ходи, допоможеш мені. Підтримаєш йому голову.

Горицвіт пожадливо випив змішані з вином ліки, похлинувся останнім ковтком, захрипів, заплював шкіряну подушку.

— Я його знаю, — промовив другий ельф, Ердиль. — Це Горицвіт, трубадур і поет. Я колись його бачив, він співав при дворі короля Етайна в Цидарисі.

— Трубадур, — повторив Хіреадан, дивлячись на Геральта. — Погано. Дуже погано. В нього уражені м'язи шиї і гортань. Починаються зміни в голосових зв'язках. Треба якнайшвидше припинити дію чарів, бо інакше… Це може бути незворотнім.

— Це означає… Це означає, що він не зможе говорити?

— Говорити — так. Можливо. Але не співати.

Геральт, не мовлячи й слова, сів за стіл, сперся чолом об стиснуті кулаки.

— Чародій, — сказав Вратимир. — Необхідні магічні ліки або зцілююче закляття. Ти мусиш завезти його до якогось іншого міста, відьми́не.

— Як то? — Геральт підняв голову. — А тут, у Ринде? Тут немає чародія?

— У всій Реданії важко знайти мага, — мовив лицар. — Правда, панове ельфи? З того часу, як король Ериберт обклав чари грабіжницьким податком, маги бойкотують столицю і міста, в яких ретельно дотримуються королівських розпоряджень. А райці з Ринде, як я чув, славляться власне такою ретельністю. Правда? Хіреадане, Ердилю, я так кажу?

— Так, — підтвердив Ердиль. — Але… Хіреадане, можна?

— Навіть треба, — мовив Хіреадан, дивлячись на відьми́на. — Нема чого робити з цього таємницю, і так усі про це знають, усе Ринде. В місті, Геральте, тимчасово перебуває одна чародійка.

— Без сумніву, інкогніто?

— Не надто, — усміхнувся ельф. — Особа, про яку я кажу — велика індивідуалістка. Вона ігнорує і бойкот, який Рада Чародіїв оголосила Ринде, і розпорядження тутешніх райців, а вигоду з цього має значну, бо через бойкот попит на магічні послуги тут величезний. Звичайно, чародійка не платить ніяких податків.

— А магістрат це терпить?

— Чародійка живе в резиденції одного купця, торгового фактора з Новиграду, який одночасно є титулярним послом. Там її ніхто не може чіпати. Вона має притулок.

— Це більше домашній арешт, аніж притулок, — поправив Ердиль. — Вона там практично ув'язнена. Але не нарікає на брак клієнтів. Багатих клієнтів. Райцями демонстративно нехтує, скликає бали і гулянки…

— Зі свого боку райці скаженіють, підбурюють проти неї, кого вдасться, псують їй репутацію, як можуть, — додав Хіреадан. — Розпускають про неї гидкі плітки, мабуть, в надії, що ієрарх з Новиграду заборонить купцеві надавати їй притулок.

— Не люблю пхатися в такі слизькі справи, — буркнув Геральт. — Але вибору не маю. Як звати того купця-посла?

— Бо Беррон. — Відьми́нові видалося, що Хіреадан скривився, називаючи прізвище. — Що ж, це дійсно твій єдиний шанс. А точніше — єдиний шанс цього бідолахи на ліжку. Але чи захоче чародійка тобі допомогти… Не знаю.

— Вважай, як підеш туди — мовив Ердиль. — Шпики бургомістра стежать за будинком. Якби тебе затримали, знаєш, що робити. Гроші усі двері відчиняють.

— Піду, як тільки відчинять брами. Як звати чародійку?

— Єнніфер із Венгербергу.

ІІІ

— Пан спить, — повторив придверник, дивлячись на Геральта згори. Був він наголову вищий відьми́на і майже вдвічі ширший від нього у плечах. — Ти глухий, волоцюго? Спить пан, кажу.

— Та нехай собі спить, — погодився відьми́н. — Я маю справу не до твого пана, а до дами, яка тут перебуває.

— Маєш справу, кажеш, — придверник, як виявилося, був чоловіком дотепним, що дивувало в людині з його статурою та зовнішністю. — То йди, плентачу, в дім розпусти, там акурат уладнаєш свою справу. Геть.

Геральт відчепив від пояса калитку і зважив її на долоні, тримаючи за ремінці.

— Ти мене не підкупиш, — гордо заявив цербер.

— А я й не збираюся.

Придверник був занадто кремезний, щоби мати рефлекс, який дав би йому можливість ухилитися від швидкого удару звичайної людини або затулитися від нього. Коли вдарив відьми́н, придверник не встиг навіть заплющити очі. Важка калитка з металевим ляскотом врізалася йому в скроню. Придверник повалився на двері, хапаючись обома руками за одвірок. Геральт відірвав його від них копняком у коліно, штовхнув плечем і охрестив калиткою ще раз. Очі придверника затуманилися і розбіглися прекумедним зизом, ноги склалися під ним, як два складані ножі. Відьми́н, бачачи, як хлоп, уже майже зомлілий, пробує мацати довкола себе руками, з розмахом гримнув його втретє, просто в тім'я.

— Гроші, — буркнув Геральт, — усі двері відчиняють.

У передпокої було темнувато. З-за дверей ліворуч чулося голосне хропіння. Відьми́н обережно зазирнув туди. На розбурханій лежанці спала, посвистуючи носом, товста жінка у нічній сорочці, задертій поза стегна. Це було не найприємніше видовище. Геральт затягнув придверника до комірчини і замкнув двері на засувку.

Справа були ще одні двері, напіввідчинені, а за ними кам'яні східці, що вели униз. Відьми́н уже збирався минути їх, аж тут знизу почулася невиразна лайка, гуркіт і сухий дзенькіт посудини, що розбивалася.

Приміщення було великою, повною всілякого начиння кухнею, що пахла травами і смолистим деревом. На кам'яній підлозі, серед уламків глиняного дзбанка, стояв на колінах голісінький чоловік із низько опущеною головою.

— Яблучний сік, трістенний його бабці, — пробелькотів чоловік, крутячи головою, мов баран, який помилково буцнув рогами фортечний мур.