Останнє бажання - Сапковський Анджей

— Не вбивай! Ні!

— Voe'rle, Vanadain – почувся раптом гучний голос. — Quess aen? Caelm, evellienn! Galarr!

Геральт повернув голову настільки, наскільки це дозволяла вчеплена в його волосся п'ятірня.

Кінь, що виїхав на поляну, був сніжно-білим, гриву мав довгу, м'яку, шовковисту, наче жіноче волосся. Волосся вершника, що сидів у багатому сідлі, було такого самого кольору, стягнуте на чолі стрічкою, садженою сапфірами.

Торкве, побекуючи, підбіг до коня, вхопився за стремена і засипав біловолосого ельфа потоком слів. Сейдхе обірвав його владним жестом, зістрибнув із сідла. Наблизився до підтримуваної двома ельфами Торув'єль, Обережно відхилив від її обличчя закривавлену хустку. Торув'єль болісно зойкнула. Сейдхе покрутив головою, обернувся до відьми́на, підійшов ближче. Його чорні палючі очі, що виблискували на блідому обличчі, як зорі, були оточені синцями, наче він не склепляв їх кілька ночей підряд.

— Кусаєшся навіть зв'язаний, — промовив він загальницею без акценту. — Як василіск. Я зроблю з цього висновки.

— Це Торув'єль почала, — забекав дідько. — Била його зв'язаного, наче ошаліла.

Ельф знову жестом наказав йому мовчати. На його короткий наказ інші сейдхе затягли відьми́на та Горицвіта під сосну, прив'язали ременями до стовбура. Потім усі схилися над лежачою Торув'єль, затуляючи її. Геральт чув, як вона якоїсь миті скрикнула, б'ючись у їхніх руках.

— Я цього не хотів, — сказав дідько, що далі стояв біля них. — Не хотів, чоловіче. Я не знав, що вони появляться саме тоді, коли ви… Коли тебе оглушили, а твого друга взяли в повороззя, я просив, щоб вас покинули там, у хмільнику. Але…

— Вони не могли залишити свідків, — пробурмотів відьми́н.

— Але ж нас не вб'ють? — зойкнув Горицвіт. — Але ж нас не…

Торкве мовчав, рухаючи м'яким носом.

— Холера, — знову заячав поет. — Вб'ють нас? Що тут відбувається, Геральте? Свідками чого ми були?

— Наш козлорогий приятель виконує в Долині Квітів спецмісію. Правда, Торкве? З наказу ельфів краде насіння, розсаду, хліборобські знання… Що ще, дідьку?

— Що вдасться, — бекнув Торкве. — Все, чого їм треба. А покажи мені щось таке, чого їм не треба. Вони голодують у горах, особливо зимою. А про рільництво не знають ані же. Доки приручать звірину чи птицю, доки щось виростять на нивках… Вони не мають на це часу, чоловіче.

— Гімно мене обходить їх час. Що я їм зробив? — застогнав Горицвіт. — Що я їм поганого зробив?

— Добре подумай, — сказав біловолосий ельф, безшумно підійшовши, — Тоді, може, сам зумієш відповісти на це питання.

— Він просто мстить за всі ті кривди, яких ельфи зазнали від людей, — криво усміхнувся відьми́н. — Йому все одно, кому мстити. Хай тебе не вводить в оману його шляхетна постать і вишукана мова. Він нічим не відрізняється від тої чорноокої, яка нас копала. Мусить зігнати на комусь свою безсилу ненависть.

Ельф підняв розбиту лютню Горицвіта. Якусь мить мовчки дивився на знищений інструмент, потім відкинув його в чагарник.

— Якби я хотів дати волю ненависті чи жадобі помсти, — сказав, граючись рукавицями з м'якої білої шкіри, — то ввірвався б у долину вночі, спалив селища і вирізав мешканців. Дитинно легко, вони навіть варти не виставляють. Не бачать і не чують нас, коли ходять до лісу. Чи може бути щось простішого, ніж швидка, тиха стріла з-за дерева? Але ми на вас не полювали. Це ти влаштував полювання на нашого приятеля, сільвана Торкве.

— Ееее, перебільшення, — бекнув дідько. — Яке там полювання. Ми трохи порозважалися…

— Це ви, люди, ненавидите все, що відрізняється від вас хоча б формою вух, — спокійно продовжував ельф, не звертаючи уваги на козлорога. — Тому ви відібрали у нас нашу землю, вигнали нас із наших домівок, витіснили в дикі гори. Зайняли нашу Dol Blathanna, Долину Квітів. Я Філавандрель аен Фідхайл зі Срібних Веж, з роду Фелеорнів з Білих Кораблів. Тепер, вигнаний і загнаний на край світу, я став Філавандрелем із Краю Світу.

— Світ великий, — тихо сказав відьми́н. — Можемо поміститися. Місця досить.

— Світ великий, — повторив ельф. — Це правда, чоловіче. Але ви цей світ змінили. Спершу змінювали силоміць, поводилися з ним як зі всім, що вам потрапляло в руки. Тепер, схоже, світ почав до вас пристосовуватися. Прогнувся під вами. Піддався вам.

Геральт не відповів.

— Торкве сказав правду, — продовжував Філавандрель. — Так, ми голодуємо. Так, нам загрожує знищення. Сонце світить по-іншому, повітря інше, вода теж не така, якою була. Те, що ми колись їли, чим користувалися, гине, вироджується, нидіє. Ми ніколи не обробляли землі, на відміну від вас, людей, не дерли її мотиками й ралами. Вам земля платить криваву данину. Нас вона обдаровувала. Ви вириваєте в землі її скарби силоміць. Для нас земля квітла й родила, бо любила нас. Що ж, жодна любов не триває вічно. Але ми хочемо вижити.

— Можна купити зерно замість красти його. Стільки, скільки вам потрібно. Ви все ще маєте безліч речей, які люди дуже високо цінують. Можете торгувати.

Філавандрель зневажливо усміхнувся.

— З вами? Ніколи.

Геральт зморщив обличчя, кришачи засохлу на щоці кров.

— Чорти б вас ухопили з вашою пихою й гординею. Не бажаючи співіснувати, ви самі себе прирікаєте на знищення. Співіснувати, домовитися, — це ваш єдиний шанс.

Філавандрель сильно схилився, його очі зблиснули.

— Співіснувати на ваших умовах? — спитав зміненим, але все ще спокійним голосом. — Визнавши ваше домінування? Втративши свою ідентичність? Співіснувати як хто? Невільники? Парії? Співіснувати з вами через мури, якими ви відгороджуєтесь від нас у містах? Співіснувати з вашими жінками і йти через це на шибеницю? Можливо, дивитися на те, що зустрічає на кожному кроці дітей — наслідків такого співіснування? Чому ти уникаєш мого погляду, дивний чоловіче? Як тобі вдається співіснувати з ближніми, від яких ти дещо відрізняєшся?

— Якось справляюся, — відьми́н подивився йому просто в очі. — Якось даю собі раду. Бо мушу. Бо не маю іншого виходу. Бо якось перемагаю в собі пиху і гординю через свою відмінність, бо я зрозумів, що пиха і гординя — жалюгідний захист від іншості. Я зрозумів, що сонце світить інакше, бо щось змінюється, а я не є центром цих змін. Сонце світить інакше й буде світити, марно пориватися на нього з мотикою. Треба приймати факти, ельфе, треба навчитися цього.

— Ви цього прагнете, правда? — Філавандрель стер зап'ястям піт, який виступив на білому чолі над білими бровами. — Це ви хотіли б нав'язати іншим? Переконання, що вже настав ваш час, ваша людська ера й епоха, що ваше поводження з іншими расами так само природне, як схід і захід сонця? Що всі мусять із цим згодитися, схвалити це? І ти звинувачуєш мене в пихатості? А які ти погляди проголошуєш? Чому ви, люди, не усвідомите врешті, що у вашому пануванні над світом стільки ж природності, скільки у вошах, розмножених у кожусі? Так само можеш пропонувати мені співіснування з вошами, я так само уважно слухав би вошей, якби взамін визнання їх зверхництва вони висловили згоду на спільне користування кожухом.

— Ну то не витрачай часу на дискусію з такою неприємною комахою, ельфе, — сказав відьми́н, ледь стримуючи голос. — Мене дивує, чому ти прагнеш у такій воші, як я, розбудити почуття провини й каяття. Ти жалюгідний, Філавандрелю. Ти озлоблений, прагнеш помсти й усвідомлюєш власне безсилля. Давай, простроми мене мечем! Помстися всій людській расі. Побачиш, як тобі полегшає. А перед тим копни мене в яйця чи в зуби, як ця твоя Торув'єль.

Філавандрель відвернув голову.

— Торув'єль хвора, — сказав він.

— Я знаю цю хворобу і її прояви, — Геральт сплюнув через плече. — Той гірчичник, що я їй приклав, повинен допомогти.

— Дійсно, ця розмова безглузда, — Філавандрель устав. — Мені шкода, але ми змушені вас вбити. Річ не в помсті, це суто практичний розв'язок. Торкве мусить далі виконувати своє завдання, а ніхто не може здогадатися, нащо він це робить. Ми не в змозі вести війну проти вас, а торгівлею й обміном нас не обдурите. Ми не настільки наївні, щоб не знати, чиїм передовим загоном є ваші купці. Хто за ними приходить. І якого роду співіснування приносить.

— Ельфе, — тихо озвався мовчазний досі Горицвіт. — Я маю приятелів. Людей, які дадуть за нас викуп. Якщо захочеш, то і в продовольчій формі. В будь-якій формі. Подумай про це. Таж це крадене зерно вас не врятує.

— Ніщо вже їх не врятує, — перебив його Геральт. — Не принижуйся перед ним, Горицвіте, не благай. Це марно і жалюгідно.

— Як на когось, хто так недовго живе, — вимушено усміхнувся Філавандрель, — ти виявляєш дивовижну погорду до смерті, чоловіче.

— Раз родила мати і раз помирати, — спокійно відповів Геральт. — Філософія саме для воші, правда? А твоя довговічність? Мені тебе шкода, Філавандрелю!

Ельф звів брови.

— Поясни, чому.

— Вас так шкода, що аж смішно. Із цих ваших крадених мішечків насіння на в'ючних конях, зі жменьки зерна, з тих крихт, завдяки яким ви хочете вижити. І з цієї вашої місії, що має відвернути ваші думки від близького кінця. Бо хто як хто, а ти розумієш, що це кінець. Нічого не зійде й не вродиться на плоскогір'ях, ніщо вас не врятує.

Але ви довговічні, житимете довго, дуже довго, в гордині своїй вибравши ізоляцію, що далі, то менш численні, все слабші, все зневіреніші. І ти знаєш, що тоді станеться, Філавандрелю. Знаєш, що тоді, в мить розпачу, юнаки з очима столітніх дідів і дівчата — переквітлі, безплідні та хворі, як Торув'єль, поведуть у долини тих, хто ще зможе втримати в руках мечі й луки. Зійдете в родючі долини назустріч смерті, прагнучи вмирати достойно, в боротьбі, а не на постелях, на які вас звалять анемія, сухоти й цинга. Отоді, довговічний Aen Seidhe, згадаєш мене. Згадаєш, що мені було тебе шкода. І зрозумієш, що я мав слушність.

— Час покаже, хто мав слушність, — тихо промовив ельф. — І в цьому перевага довговічності. Я маю шанси в цьому переконатися. Хоча б завдяки тій краденій жменьці зерна. В тебе такого шансу не буде. За мить ти помреш.

— Пощади хоча б його, — Геральт рухом голови вказав на Горицвіта. — Ні, не через патетичне милосердя. Керуючись здоровим глуздом. Про мене ніхто не згадає, але за нього захочуть помститися.

— Ти низько оцінив мій здоровий глузд, — відповів ельф після короткого зволікання.