Останнє бажання - Сапковський Анджей

— Ти все псуєш. Залиш при собі свої дурні жарти…

— Жарти! — гучно ревнув козлорогий і підстрибнув. — Жарти, беее, беее! Нові жартівники прийшли, що? Залізні кульки принесли? Я вам покажу залізні кульки, ви, поганці, ук, ук, ук! Жартів вам захотілося, бееее? От вам ваші жарти! От вам ваші кульки! От!

Істота підстрибнула і різко махнула рукою. Горицвіт заячав і сів на стежці, тримаючись за чоло. Істота забекала, замахнулася знову. Біля Геральтового вуха щось свиснуло.

— От вам ваші кульки! Бееее!

Залізна кулька діаметром у палець лупнула відьми́нові в плече, наступна влучила Горицвітові в коліно. Поет брудно вилаявся і кинувся навтьоки. Геральт без зволікання побіг слідом, а кульки свистіли в нього над головою.

— Ук! Ук! Бееее! — вереснув козлорогий, підстрибуючи. — Я вам покажу кульки! Жартівники срані!

Кулька засвистіла в повітрі. Горицвіт вилаявся ще брудніше і вхопився за потилицю. Геральт кинувся вбік, між коноплі, але не уник пострілу, який поцілив йому в лопатку. Треба визнати, що дідько метав кульки страшенно влучно і мав їх, схоже, невичерпний запас. Відьми́н, петляючи у хащах, ще встиг почути тріумфальне бекання переможного дідька, а відразу ж по тому — свист чергової кульки, прокляття і тупання ніг Горицвіта, який тікав стежкою.

А потім запала тиша.

IV

— Ну, знаєш, Геральте, — Горицвіт приклав до чола охолоджену у відрі підкову. — Цього я не сподівався. Така рогата козлоборода почвара, такий волохатий цап, а погнав тебе, як бабака. А я дістав по лобі. Подивися, яка ґуля!

— Ти її вже вшосте показуєш. Вона від цього цікавішою не стає.

— Але ж ти знаєш, що сказати! А я думав, що при тобі буду в безпеці.

— Я не просив, щоб ти ліз за мною в коноплі. Просив, натомість, щоб ти тримав язика за зубами. Не послухав — терпи. Тільки, будь ласкав, мовчки, бо саме йдуть.

До світлиці ввійшли Кропивка і кремезний Дхун. За ним дріботіла сивенька бабуся, зігнута у три погибелі. Поводирем бабусі було вкрай худюще світловолосе дівча-підліток.

— Мосьпане Дхуне, мосьпане Кропивко, — розпочав відьми́н без вступу. — Перш, ніж вирушити, я питав, чи ви намагалися щось самостійно вчинити проти вашого дідька. Ви відповіли, що ні. Я маю підстави припускати, що було інакше. Чекаю пояснень.

Поселяни пошепталися між собою, після чого Дхун покашляв у кулак і зробив крок уперед.

— Добре кажете, пане. Даруйте нам. Збрехали-сьмо, бо сором нас пік. Хотіли ми самі дідька перехитрити, так, щоб пішов він од нас геть…

— Як саме?

— В нас у Долині, — повільно промовив Дхун, — вже й раніше всілякі страховища з'являлися. Літаючі шаркані, земні ресбаладизи, вурдалаки, упирі, велицюзні павуки та змії. А ми завжди способу на цю нечисту силу в нашій книзі шукали.

— У якій книзі?

— Покажіть книго, бабко. Книгу, кажу! Книгу! А, грець мене поб'є і кров залиє! Глуха, сли пень. Лілє, скажи бабці, щоб книгу показала.

Світловолоса дівчина вирвала велику книгу з гачкуватих пальців старої та подала її відьми́нові.

— У книзі тій, — тягнув Дхун, — котру в нашому роді маємо від найдавніших часів, суть способи на всякі потвори, чари і прасунки, які на світі були, суть альбо будуть.

Геральт обернув у долонях важкий, товстий, оброслий жирною курявою томище. Дівчина все ще стояла перед ним, мнучи долонями фартушок. Вона була старшою, ніж йому видалося відразу, — вводила в оману її тендітна постать, така відмінна від міцної статури інших дівчат із селища, її ровесниць.

Відьми́н поклав книгу на столі й перегорнув тяжку дерев'яну обкладинку.

— Ану подивися, Горицвіте.

— Перші Руни, — оцінив бард, заглядаючи йому через плече і все ще притискаючи підкову до чола. — Найстарше письмо, використовуване до появи сучасної абетки. Базується на ельфійських рунах і краснолюдських ідеограмах. Кумедний синтаксис, але так колись говорили. Цікаві гравюри та ілюстрації. Такі речі, Геральте, нечасто трапляються. А якщо трапляються, то у храмових книгозбірнях, а не в селах на краю світу. На всіх богів, звідки це у вас, кохані поселяни? Ви ж не будете запевняти, що вмієте це читати? Бабко? Ти вмієш читати Перші Руни? Вмієш читати які-небудь руни?

— Щооооо?

Світловолоса дівчина наблизилася до бабки і щось їй шепнула просто у вухо.

— Читати? — старенька показала в усмішці беззубі ясна. — Я? Ні, золотенький. Я тим умінням не владаю.

— Поясніть мені, — холодно промовив Геральт, повернувшись до Дхуна і Кропивки, — як же ви користаєте з книжки, не вміючи читати руни?

— Найстарша бабка завжди знає, що в книзі пише, — понуро вимовив Дхун. — А того, що знає, вчить якусь молоду, коли вже їй у землю пора. Самі бачите, що нашій бабці вже пора. Отож бабка пригорнула Лілє і вчить її. Але поки що бабка краще знає.

— Стара відьма і молода відьма, — впівголоса сказав Горицвіт.

— Якщо я правильно зрозумів, — недовірливо перепитав Геральт, — бабка знає всю книгу напам'ять? Чи так? Бабцю?

— Всю ні, та де там, — відповіла бабка, знову за посередництвом Лілє, — лишень те, що при картинці пише.

— Ага, — Геральт навмання відкрив книгу. Картинка на надірваній сторінці зображала плямисту свиню з рогами у формі ліри. — Похваліться тоді, бабуню. Що тут написано?

Бабка зацямкала, придивилася до гравюри і заплющила очі.

— Тур рогатий альбо таврус, — продекламувала вона. — Неуками зюбром званий хибно. Роги має і бодає ними…

— Досить. Дуже добре, справді, — відьми́н перегорнув кілька липких сторінок. — А тут?

— Хмарники і планетники різні суть. Тії дощ лиють, тамтії вітер сіють, овії перунами мечуть. Як прагнеш урожай від них охоронити, візьми ніж залізний, новий, лайна мишачого лоти три, смальцю сивої чаплі…

— Добре, браво. Гммм… А тут? Що тут таке?

Гравюра представляла розчухране страховище на коні, з величезними очиськами і ще більшими зубами. У правій руці страховище тримало показний меч, у лівій — мішок із грішми.

— Відьмак, — зашамкотіла бабка. — Відьми́ном ще називаний. Прикликати його небезпечно вельми, одначе треба, бо як на потвору люб нечисть ніщо не поможе, то відьмак поможе. Пильнувати треба…

— Досить, — перебив Геральт. — Досить, бабцю. Дякую.

— Ні, ні, — запротестував Горицвіт зі злобною усмішкою. — Як там далі? Дуже цікава ця книга! Кажіть, бабцю, кажіть.

— Ееее… Пильнувати треба, щоби відьмака не дотикати, бо від того зашолудивіти можна. А дівок від нього ховати, бо відьмак похітливий суть понад міру вшеляку.

— Викапаний відьмак! — засміявся поет, а Лілє, як здалося Геральту, ледь помітно усміхнулася.

— … Хоча відьмак вельми похітливий і до золота ласий, — мимрила бабка, мружачи очі, — не давати оному більше як: за утопця срібний гріш або півторак. За котолака: срібних грошів два. За вампіра: срібних грошів чотири.

— От часи були, — мугикнув відьми́н. — Спасибі, бабко. А тепер покажіть нам, де тут про дідька мова і що тая книга про дідька оповідає. Тим разом більше я б хотів почути, цікаво мені, який спосіб ви проти нього ужили.

— Обережно, Геральте, — захихотів Горицвіт. — Починаєш впадати в той жаргон. Це заразна манера.

Бабка, ледь стримуючи дрижання рук, перегорнула кілька сторінок. Відьми́н і поет схилилися над столом. Справді, на гравюрі фігурував метальник кульок, рогатий, волохатий, хвостатий і злісно усміхнений.

— Дідько люб диявол, — продекламувала бабка. — Також рокитою чи сільваном званий. Проти німини, себто худоби і домашнього птаства, шкідник великий і надокучливий. Як хочеш з поля його вигнати, тако учини…

— Ну, ну, — обізвався Горицвіт.

— Візьми горіхів одну пригорщу, — тягнула далі бабка, водячи пальцем по пергаменті. — Візьми такоже кульок залізних пригорщу другу. Меду кадовбик, дьогтю другий. Мила сірого бочівку, тварогу другу. Коли диявол сидить, піди нічною порою. А їсти почни горіхи. Враз диявол, котрий лакомий є, прибіжить і спитає, чи добре. Ти ж йому дай кульки залізні…

— А щоб вам грець, — обурився Горицвіт. — Щоб вас покорчило і покрутило…

— Тихо, — сказав Геральт. — Ну. Бабусю, далі.

—… Зубів надламавши, диявол, обачивши, як мед їсиш, такоже меду запрагне. Дай оному дьогтю, а сам тварог їж. Почуєш скоро, як дияволові всередині бурчить і корчить, але виду не показуй, якби й нічого. А схоче диявол тварогу, дай оному мила. Після мила напевно диявол не здержить…

— І дійшли ви до мила? — перебив Геральт із кам'яним обличчям, обернувшись у бік Дхуна і Кропивки.

— Та де там, — застогнав Кропивка. — Лишень до кульок. Ох, пане, завдав він нам бобу, коли кульку куснув.

— А хто ж вам казав, — розлютився Горицвіт, — давати йому стільки кульок? Пише в книжці, щоб тільки пригорщу. А ви йому мішок оних кульок дали! Ви ж його амуніцією на два роки, вважай, спорядили, дурні ви!

— Обережно, — усміхнувся відьми́н. — Впадаєш у жаргон. Це заразно.

— Дякую.

Геральт різко підняв голову, подивився в очі дівчини, що стояла біля бабки. Лілє не відвела погляду. Очі мала світлі танесамовито блакитні.

— Чому ви приносили дідькові у жертву зерно? — запитав він гостро. — Адже видно, що він — типове травоїдне.

Лілє не відповіла.

— Дівчино, я тобі задав питання. Не бійся, від розмови зі мною не шолудивіють.

— Не питайте її, пане, ні про що, — обізвався Кропивка з виразним неспокоєм у голосі. — Лілє… Вона… Вона дивна. Вона вам не відповість, не змушуйте її.

Геральт далі дивився в очі Лілє, а Лілє далі не відводила погляду. Він почув дрижання, що бігло по спині, виповзало на карк.

— Чому ви не пішли на дідька з дрючками і вилами? — підняв він голос. — Чому не розставили тенет? Якби ви тільки захотіли, його цапина голова вже б стирчала на кілку, як опудало від ворон. Ви попереджали мене, щоб я не намагався його вбити. Чому? Це ти їм заборонила, Лілє, правда?

Дхун встав із лави. Головою він сягав майже до стелі.

— Вийди, дівко, — буркнув. — Забирай бабку і йдіть звідси.

— Хто вона, мосьпане Дхуне? — продовжив відьми́н, коли за бабкою і Лілє зачинилися двері. — Хто ця дівчина? Чому ви шануєте її більше, ніж ту кляту книгу?

— Нич вам до того, — Дхун глянув на відьми́на і в цьому погляді не було приязні. — Ви мудрих жон у себе в містах гоніть, у себе кострища розкладайте. У нас не було такого та й не буде.

— Ви мене не зрозуміли, — холодно промовив відьми́н.

— Я й не силувався, — відбуркнув Дхун.

— Це я помітив, — процідив Геральт, теж не намагаючись вдавати сердечності.