Останнє бажання - Сапковський Анджей

То я й ущипнув, а Неннеке, яка власне надійшла… Ет, що там. Здоров, Геральте.

— Здоров, Горицвіте. Звідки ти знав, що я тут?

Поет випростався, підсмикнув штани.

— Я був у Визимі, — сказав трубадур. — Почув про стригу, довідався, що тебе поранено. Зметикував, куди б ти міг поїхати на лікування. Ти вже здоровий, як бачу?

— Добре бачиш. Але спробуй пояснити це Неннеке. Сідай, побалакаємо.

Горицвіт сів, заглянув у книгу, що лежала на пюпітрі.

— Історія? — усміхнувся поет. — Родерік де Новембер? Читав, читав. Під час навчання в Оксенфуртській академії історія займала друге місце серед моїх улюблених предметів.

— А перше?..

— Географія, — серйозно повідомив поет. — Атлас світу був більший і за ним легше було заховати плящину горілки.

Геральт сухо засміявся, встав, вийняв з полиці "Таємниці магії та алхімії" Луніні й Тирсса і витягнув на світ Божий пузату, обплетену соломою посудину, що досі ховалася за товстим томищем.

— Ого, — явно звеселів бард. — Мудрість і натхнення, як бачу, й далі ховаються у книгозбірнях. Ооох! Оце мені до смаку! На сливках, еге ж? Так, оце й називається алхімією. Це ж і є той філософський камінь, який дійсно вартий пошуків. Твоє здоров'я, брате. Ооох, міцна, як зараза!

— Що тебе сюди привело? — Геральт узяв пляшку з рук поета, ковтнув і закашлявся, розтираючи забинтовану шию. — Куди прямуєш?

— Нікуди. Тобто — міг би податися туди, куди й ти. Міг би скласти тобі компанію. Думаєш ще довго тут бути?

— Ні. Місцевий герцог дав зрозуміти, що я не є бажаним гостем у його володіннях.

— Еревард? — Горицвіт знав усіх королів, князів, володарів і сеньйорів від Яруги аж до Драконових гір. — Плюнь на нього. Він не зважиться заїдатися з Неннеке, з богинею Мелітеле. Люди б йому за таке замок з димом пустили.

— Не хочу неприємностей. Я вже й так задовго тут сиджу. Їду на південь, Горицвіте. Далеко на південь. Тут нема для мене роботи. Цивілізація. На біса тут комусь здався відьми́н? Коли питаю про якусь роботу, всі витріщаються на мене, як на божевільного.

— Ет, вигадуєш. Яка там цивілізація? Я переправився через Буйну тиждень тому, а їдучи краєм наслухався різних оповідей. Тут мусять бути водяники, ресбаладизи, емпузи, літавці — всеможливе паскудство. Ти мусиш мати роботи по вуха.

— Оповідки я теж чував. Половина з них або вигадана, або перебільшена. Ні, Горицвіте. Світ змінюється. Щось закінчується.

Поет потягнув ковток із пляшки, примружив очі й важко зітхнув.

— Знову починаєш оплакувати свою сумну відьми́нську доленьку? Та ще й філософствувати? Бачу згубні наслідки читання невідповідних книг. Бо до того, що світ змінюється, додумався навіть старий пердун Родерік де Новембер. Мінливість світу — це, між іншим, єдина теза з його трактату, з якою можна беззаперечно погодитися. Але теза ця не настільки нова, щоб ти мене отут нею частував, роблячи при цьому міну мислителя, яка тобі абсолютно не до лиця.

Геральт, замість відповісти, ковтнув із пляшки.

— Так, так, — знову зітхнув Горицвіт. — Світ змінюється, сонце заходить, а горілка закінчується. Що ще закінчується, як гадаєш? Ти ж казав щось про кінець, філософе.

— Наведу тобі пару прикладів, — промовив Геральт після хвилинного мовчання. — З останніх двох місяців, проведених на тому березі Буйни. Якогось дня під'їжджаю, бачу — міст. Під мостом сидить троль, вимагає плату в кожного, хто проходить. Хто відмовляє — тому перебиває ногу, часом обидві. Йду отже до війта, скільки дасте, питаю, за того троля? Війт аж рота роззявив від здивування. Як то, питає, а хто міст буде лагодити, як троля не стане? Троль дбає про міст, постійно його рихтує в поті чола, і на совість, як виглядає. Дешевше виходить платити йому мито. Тож їду далі, гульк — вилохвістка. Невелика, з п'ять аршин від кінчика носа до кінчика хвоста. Летить, несе в кігтях вівцю. Їду до села, скільки, питаю, заплатите за зміюку. Селяни на коліна, не треба, кричать, то улюблений дракон наймолодшої доньки нашого барона, як йому луска зі спини впаде, то барон село спалить, а з нас шкуру здере. Їду далі, а голод усе дужче мені дошкуляє. Розпитую про роботу, є, авжеж, але яка? Тому впіймай русалку, тому німфу, іншому — лісницю… Геть одуріли, по селах людських дівок як маку, а їм нелюдських забаглося. Ще один просить — забий йому скорпіонника і дістань кісточку з його долоні, бо кажуть, що та кістка, змелена і всипана до юшки, підсилює потенцію…

— Ось це якраз нісенітниця, — укинув Горицвіт. — Я пробував. Нічогісінько вона не підсилює, а юшка від неї набирає такого смаку, наче була зварена на старих онучах. Ну але якщо люди вірять і ладні платити…

— Я не вбиватиму скорпіонників. Як і інших нешкідливих створінь.

— То ходитимеш голодний. Або зміниш професію.

— На яку?

— На будь-яку. Можеш, наприклад, зробитися жерцем. Непоганий би з тебе жрець вийшов — із твоїми принципами, моральністю, знаннями про природу людини і всякого створіння. Те, що не віриш у богів, не повинно зашкодити. Я знаю мало жерців, котрі вірять. Іди в жерці й перестань себе жаліти.

Горицвіт заклав ногу на ногу і зацікавлено приглядівся до стертої підошви.

— Ти мені, Геральте, нагадуєш літнього рибалку, який під кінець життя відкрив, що риба смердить, а від води тягне холодом і ломить кості. Будь послідовним. Балаканина і скарги нічого не змінять. Якби я побачив, що попиту на поезію більше немає, то повісив би лютню на кілочку і став би садівником. Вирощував би троянди.

— Не мели дурниць. Ти б не спромігся на таку жертву.

— Що ж, — погодився поет, далі вглядаючись у підошву, — може, й не спромігся б. Але наші професії де в чому різняться. Попит на поезію і звучання струн не спаде ніколи. З твоїм заняттям гірше. Ви, відьми́ни, самі позбавляєте себе роботи, поступово, але постійно. Що краще і сумлінніше ви працюєте, то менше маєте роботи. Адже вашою метою, сенсом вашого існування є світ без потвор, світ спокійний і безпечний. Тобто світ, у якому відьми́ни зайві. Парадокс, правда ж?

— Правда.

— Раніше, коли ще були єдинороги, існувала численна група дівчат, які берегли цноту, щоби могти їх ловити. Пам'ятаєш? А щуролови з сопілочками? Всі мало не билися за їхні послуги. А край їм поклали алхіміки, винайшовши ефективні отрути, а на це наклалося загальне одомашнення котів, тхорів і ласок. Тваринки були дешевші, симпатичніші й не лигали стільки пива. Вбачаєш аналогію?

— Вбачаю.

— Тож користуйся чужим досвідом. Цнотливиці від єдинорогів разом із роботою тут же втратили цноту. Деякі, бажаючи компенсувати собі роки утримання, були потім знамениті технікою й жагою. Щуролови… Ну… Їх краще не наслідуй, бо всі як один спилися і стали волоцюгами. Що ж, виглядає на те, що зараз прийшла черга відьми́нів. Читаєш Родеріка де Новембра? Є там, наскільки пам'ятаю, згадки про відьми́нів, про тих перших, що почали їздити світами якихось триста років тому. В часи, коли селяни виходили жати озброєними групами, села оточував потрійний частокіл, купецькі каравани нагадували переходи найманих армій, а на валах нечисленних міст день і ніч стояли готові до вистрілу катапульти. Бо ми, люди, були тут зайдами. Цією землею володіли дракони, мантикори, грифи й амфісбени, вампіри, вовкулаки і стриги, шишимори, химери й літавці. І землю цю треба було відбирати у них шмат за шматом, кожну долину, кожен перевал, кожен бір і кожну галявину. І вдалося це нам не без неоціненної допомоги відьми́нів. Але ті часи минули, Геральте, минули безповоротно. Барон не дозволяє вбити вилохвістку, бо це, напевно, останній драконід у радіусі тисячі миль і не наганяє страху, а збуджує лише співчуття й ностальгію за давніми часами. Троль під мостом зжився з людьми, це вже не потвора, якою лякають дітей, а релікт і місцева приваба, до того ж корисна. А емпузи, мантикори, амфісбени? Сидять собі у гущавинах і неприступних горах…

— Отож я мав рацію. Щось закінчується. Подобається це тобі чи ні, але щось закінчується.

— Мені не подобаються твої штамповані фрази. Не подобається міна, з якою ти їх виголошуєш. Що з тобою діється? Я тебе не впізнаю, Геральте. Еее, до біса, їдьмо мерщій на південь, у ту дику сторону. Як зарубаєш пару потвор, твоя нудьга промине відразу. А потвор там має бути чимало. Кажуть, що як стара баба втомиться там від життя, то йде сама-самісінька до лісу по хмиз, не беручи зі собою рогатини. Результат гарантований. Ти мусиш лишитися там жити.

— Може, й мушу. Але не лишуся.

— Чому? Там відьми́нові простіше заробити.

— Заробити простіше, — Геральт ковтнув із пляшки. — Але витратити складніше. До того ж там їдять пенцак і просо, пиво смакує як сцяки, дівчата не миються, а комарі кусають.

Горицвіт голосно зареготав, спираючись потилицею об полицю й обтягнуті шкірою корінці книжок.

— Просо і комарі! Це мені нагадує нашу першу спільну мандрівку на край світу — мовив поет. — Пам'ятаєш? Ми познайомилися на празнику в Ґулеті й ти мене підмовив…

— Це ти мене підмовив. Ти ж мусив тікати з Ґулети, мов огню вхопивши, бо дівчина, якій ти засадив прямісінько під сценою для музикантів, мала чотирьох дужих братів. Шукали тебе по всенькому місту, погрожуючи каструвати і виваляти в смолі та тирсі. Тому ти й причепився тоді до мене.

— А ти мало зі штанів не вискочив з радості, що знайшов товариша. До того часу в дорозі ти міг порозмовляти хіба що з конем. Але хай буде, маєш рацію, було так, як ти кажеш. Я й справді мусив тоді на якийсь час зникнути, а Долина Квітів видавалася мені для цього найкращим місцем. Це ж мав бути край залюдненого світу, форпост цивілізації й Нового, найдальша точка на межі двох світів… Пам'ятаєш?

— Пам'ятаю, Горицвіте.

КРАЙ СВІТУ

I

Горицвіт обережно спустився зі східців корчми, несучи дві посудини, через вінця яких перетікала піна. Лаючись упівголоса, протиснувся через групку цікавської дітвори, що товклася довкола. Навкіс перейшов через подвір'я, обминаючи коров'ячі коржі.

Довкола виставленого на майдані стола, при якому відьми́н розмовляв зі старостою, зібралося кільканадцять поселян. Поет поставив кухлі на стіл, сів сам. Негайно ж зорієнтувався, що за час його короткої відсутності розмова не просунулася вперед ні на п'ядь.

— Я відьми́н, пане старосто, — не знати вже котрий раз повторив Геральт, обтираючи пивну піну з губ.