Останнє бажання - Сапковський Анджей

Пригадую собі одначе чорнявочку непересічної вроди з вогнистими очима...

— Що ви мені тут верзете про чорнявок? — гнівно перебив Невіль. — До справи, мосьпане, до справи. Ви, пане, репетували, що відьми́н невинний. Як я маю це розуміти? Що Лавроносо сам, власноручно стовк собі дупу? Бо якщо відьми́н невинний, то інакше бути не могло. Хіба що трапилася колективна галюцинація.

— Нічого не знаю ні про галюцинації, ні про чиїсь там дупи, — гордо промовив Горицвіт. — Ані про лаврові носики. Повторюю, останнє, що пам'ятаю — то шикарна дама, зі смаком зодягнена в чорне з білим. Згадана вище дама брутально пожбурила мною в сяючу діру, що була не чим іншим, як магічним порталом. А перед тим дала мені виразне і зрозуміле доручення. Після прибуття на місце я мав негайно заявити, цитую "Бажанням моїм є, аби мені повірили, що відьми́нової провини немає в тому, що сталося. Таким, а не іншим є моє бажання". Дослівно. Звісно, я питав, у чому річ, про що йдеться й навіщо це все. Чорнявка не дала мені висловитися. Вилаяла мене нелюб'язно, вхопила за шию й укинула в портал. Оце й усе. А зараз...

Горицвіт випростався, обтрусив дублет, поправив комір і химерне, але бруднюще жабо.

— ... нехай ласкаві панове мені скажуть, як називається і де знаходиться найкращий у цьому місті шинок.

— У моєму місті немає поганих шинків, — повільно проказав Невіль. — Але перш ніж ти зможеш у цьому переконатися, познайомишся з найкращим у цьому місті льохом, і то швидко! Ти й твої супутники. Вас іще не звільнено, лайдаки, нагадую! Бачте, які! Один оповідає несосвітенні байки, а другий вистрибує зі стіни і кричить про невинність, бажає, верещить, щоб у це повірили. Має нахабство бажати...

— О боги! — священик раптово схопився за лисину. — Тепер розумію! Бажання! Останнє бажання!

— Що з вами сталося, Креппе? — бургомістр наморщив лоба. — Зле почуваєтесь?

— Останнє бажання! — повторив священик. — Вона змусила барда висловити останнє, третє бажання. Генієм не можна було оволодіти, поки він не виконає третього бажання. А Єнніфер поставила магічну пастку і, мабуть, упіймала генія, поки не втік у свій вимір! Пане Невілю, треба обов'язково...

За вікном загуркотіло. Так, що задрижали стіни.

— От дідько, — буркнув бургомістр, підходячи до вікна. — Близько гепнуло. Хоч би не в якийсь будинок, ще тільки пожежі бракувало... О боги! Гляньте-но! Гляньте на це! Креппе! Що то таке?

Всі, як один, кинулися до вікна.

— Матінко! — скрикнув Горицвіт, хапаючись за горло. — Це він! Це той сучий син, який мене задушив!

— Д'їнні! — закричав Крепп. — Геній повітря!

— Над корчмою Ердиля! — заволав Хіреадан. — Над дахом!

— Вона його спіймала! — Священик вихилився так сильно, що мало не випав із вікна. — Бачите магічне світло? Чаклунка спіймала генія у пастку!

Геральт дивився мовчки.

Багато років тому, коли відьми́н, ще цілковитий шмаркач, учився в Каер Моргені, у Відьми́нській Оселі, він і його друзяка Ескель упіймали великого лісового джмеля, якого потім довгою ниткою, висмикнутою з сорочки, прив'язали до дзбана, який стояв на столі. Дивлячись, що виробляє джміль на прив'язі, вони лускали зі сміху, аж поки їх не застав за цим Весемир, їхній учитель, і не спражив обох ременем.

Джин, який кружляв над дахом Ердилевої корчми, поводився достеменно як той джміль. Підлітав і знижувався, зривався і прямував донизу, описував кола, люто гудучи. Бо джин, так само, як і джміль з Каер Моргену, був прив'язаний покрученими нитками зі сліпучо-ясного різнокольорового світла, які міцно його обплутували і закінчувалися на даху. А проте, джин мав більше можливостей, ніж прив'язаний до дзбанка джміль. Джміль не міг трощити навколишні дахи, зривати стріхи, скидати комини, розвалювати невеличкі вежі та мансарди. Джин міг це робити. І робив.

— Нищить місто! — завив Невіль. — Ця потвора нищить мені місто!

— Хе-хе, — засміявся священик. — Бачу, найшла коса на камінь! Це надзвичайно сильний джин! Ох, не знаю, хто кого упіймав — відьма його чи він відьму! Ха, скінчиться на тому, що джин зітре її на порох, і чудово! Справедливість відновиться!

— Клав я на справедливість! — заверещав бургомістр, не переймаючись тим, що під вікнами могли стояти виборці. — Дивися, Креппе, що там діється! Паніка, руїна! Цього ти мені не сказав, бовдуре лисий! Мудрував тут, базікав, а про найважливіше ні слова! Чому не сказав мені, що той демон... Відьми́не! Зроби щось! Чуєш, невинний чаклуне? Зроби порядок з тим чортякою! Прощу тобі всі провини, але...

— Нічого тут не зробиш, пане Невілю, — пирхнув Крепп. — Ви не слухали, що я казав, і тільки. Ніколи не слухаєте, що я кажу. Повторюю, це надзвичайно сильний д'їнні, якби не це, чародійка б його вже упіймала. Кажу вам, її закляття зараз ослабне, а тоді д'їнні розчавить її й утече. І настане спокій.

— А місто тим часом ляже в руїни?

— Треба чекати, — повторив священик. — Але не зі складеними руками. Віддайте накази, бургомістре. Хай люди покинуть навколишні будинки і приготуються гасити пожежі. Те, що там зараз діється — ніщо в порівнянні з пеклом, яке почнеться, коли геній покінчить із чаклункою.

Геральт підняв голову, зустрівся поглядом з очима Хіреадана, уникнув їх.

— Пане Креппе, — раптом наважився відьми́н. — Мені потрібна ваша допомога. Йдеться про портал, через який сюди потрапив Горицвіт. Портал і далі сполучає ратушу з...

— Від порталу вже й знаку не лишилося, — холодно відказав священик, показуючи на стіну. — Не бачиш?

— Портал, навіть невидимий, лишає слід. Можна стабілізувати такий слід закляттям і я пройду ним.

— Чи ви несповна розуму? Навіть якщо такий перехід не розірве вас на клоччя, чого тим досягнете? Хочете опинитися в оці циклону?

— Я питав, чи можете ви накласти закляття, яке стабілізувало б слід.

— Закляття? — священик гордо задер голову. — Я не якийсь там безбожний чаклун! Я не накладаю заклять! Моя сила йде від віри і молитви!

— Можете чи ні?

— Можу.

— То прошу братися за діло, бо час не чекає.

— Геральте, — обізвався Горицвіт. — Ти справді збожеволів! Тримайся якнайдалі від того бісового душителя!

— Прошу тиші, — промовив Крепп. — І поваги. Я молюся.

— До дідька твої молитви! — заверещав Невіль. — Біжу збирати людей! Треба щось робити, а не стояти й балакати! О боги, що за день! Що за бісів день!

Відьми́н відчув, як Хіреадан торкається до його плеча. Обернувся. Ельф зазирнув йому в очі, потім опустив свої.

— Ти йдеш туди... бо мусиш, правда?

Геральт завагався. Йому здавалося, що відчуває запах бузку й аґрусу.

— Мабуть, так, — знехотя промовив відьми́н. — Мушу. Пробач мені, Хіреадане...

— Не пробачайся. Я знаю, що ти відчуваєш.

— Сумніваюся. Бо я й сам цього не знаю.

Ельф усміхнувся. Ця усмішка мала небагато спільного з радістю.

— В цьому й річ, Геральте. Саме в цьому.

Крепп випростався і глибоко зітхнув.

— Готово, — сказав священик, гордо показуючи на ледве видимий контур на стіні. Але портал нестабільний і не витримає довго. Крім того, ми не можемо бути впевнені, що він неперервний. Перш ніж увійти туди, пане відьми́не, зробіть іспит совісті. Можу вас благословити, але на відпущення гріхів...

— ... забракне часу, — закінчив Геральт. — Знаю, пане Креппе. На це завжди бракує часу. Вийдіть усі з кімнати. Якщо портал вибухне — вам розірвуться барабанні перетинки у вухах.

— Я лишуся, — мовив Крепп, коли за Горицвітом і ельфом зачинилися двері. Поворушив долонями в повітрі, творячи навколо себе пульсуючу ауру. Спробую вас витягти, пане відьми́не. Велика там річ — перетинки. Перетинки зростаються.

Геральт глянув на нього більш доброзичливо. Священик усміхнувся.

— Ви мужня людина — мовив Крепп. — Хочете її врятувати, правда? Але мужність тут небагато варта. Джини — мстиві створіння. Чародійка пропала. Ви, якщо підете туди, також пропадете. Зробіть іспит совісті.

— Я вже зробив. — Геральт устав перед порталом, який випромінював слабке світло. — Пане Креппе?

— Слухаю.

— Той екзорцизм, який вас так розлютив... Що означають ці слова?

— Воістину, слушний час для дотепів та жартів...

— Будь ласка, пане Креппе.

— Що ж, — промовив священик, ховаючись за важким дубовим столом бургомістра. — Це остання ваша воля, тож я скажу. Це означало... Гммм... Гм... "Геть звідси і виграй себе сам".

Геральт увійшов у порожнечу, а холод здавив сміх, від якого відьми́н затремтів.

VIII

Портал, ревучи й бушуючи, як буревій, з розгоном його викинув, виплюнув із силою, що роздирала легені. Відьми́н безвладно впав на підлогу, важко дихаючи і з зусиллям хапаючи повітря відкритим ротом.

Підлога дрижала. Спочатку відьми́н подумав, що це він сам тремтить після подорожі крізь тріскуче пекло порталу, але швидко зрозумів, що помиляється. Весь будинок вібрував, ходив ходором і тріщав.

Відьми́н роззирнувся. Він знаходився не в тій комірчині, де востаннє бачив Єнніфер та Горицвіта, а у великій, саме ремонтованій, спільній залі корчми Ердиля.

Побачив її. Вона стояла на колінах між столами, схилившись над магічною кулею. Куля пломеніла сильним молочно-білим блиском, просвічувала червоним крізь пальці чародійки. Блиск, який відкидала куля, утворював образ. Миготливий, хисткий, але виразний. Геральт бачив кімнатку з накресленими на підлозі зіркою та пентаграмою, що тепер були розпечені до білого. Бачив різноколірні вогнисті лінії, які, потріскуючи, вистрілювали з пентаграми і пропадали угорі над дахом, там, звідки долинало люте ревіння спійманого джина. Єнніфер помітила його, підскочила й підняла руку.

— Ні! — закричав відьми́н. — Не роби цього! Я хочу тобі допомогти!

— Допомогти? — пирхнула чародійка. — Ти?

— Я.

— Незважаючи на те, що я тобі зробила?

— Незважаючи.

— Цікаво. Але врешті решт неважливо. Мені не потрібна твоя допомога. Геть звідси, негайно.

— Ні.

— Вимітайся! — крикнула Єнніфер, зловороже кривлячись. — Тут стає небезпечно! Все виходить з-під мого контролю, розумієш? Я не можу ним заволодіти, не розумію, чому, але лайдак не слабне. Я спіймала його, коли виконав третє бажання трубадура, він уже повинен бути в моїй кулі. А він узагалі не слабне! Дідько, виглядає на те, що він робиться дедалі сильнішим! Але я його здолаю, зламаю...

— Ти його не зламаєш, Єнніфер.