Українська література » Зарубіжна література » Дуже страшна історія - Алексін Анатолій

Дуже страшна історія - Алексін Анатолій

Читаємо онлайн Дуже страшна історія - Алексін Анатолій

Вони адресовані рідним і близьким письменника. Ці матеріали із сімейного архіву є великою цінністю: перед нами розкриється коло інтересів письменника, ми зазирнемо в світ його симпатій, у світ його захоплень.

Гліб, який раніше страшенно ніяковів, коли його викликали до дошки, цього разу твердим упевненим кроком пройшов між партами й сів за учительським столиком: Святослав Миколайович поступився йому своїм місцем.

Про кожний лист Святослав Миколайович говорив, що він "надзвичайно показовий". Якщо лист був довгий, він вигукував:

— Як це показово! Незважаючи на свою зайнятість, письменник знаходив час вникати в найдрібніші проблеми побуту. Звідси ми можемо зрозуміти, що він ніколи не відривався од життя, яке живило його творчість.

Якщо ж лист був коротенький, нагадував записку, Святослав Миколайович вигукував:

— Як це показово! Стислість, жодного зайвого слова. Звідси ми можемо зрозуміти, який зайнятий був письменник, яка дорога була йому кожна хвилина!

Іншим разом, наприкінці уроку літератури, Святослав Миколайович сказав:

— Давайте попросимо Гліба Бородаєва пригадати які-небудь історії з життя його дідуся.

Гліб знову пройшов між партами своєю новою впевненою ходою, знову сів за учительський столик. Але нічого пригадати не міг. Цілий урок я боявся, що Святослав Миколайович викличе мене до дошки, і тому закричав:

— Поду-умай, Глібе! Пригадай що-небудь!.. Це так цікаво. Так важливо!

— Пригада-ай! — заблагали й інші, які також боялися, що їх викличуть відповідати.

— Ось бачиш, як цікавляться біографією твого дідуся, а значить, літературою, — сказав Святослав Миколайович.

Гліб пригадав, що одного разу він ходив з дідусем у крамницю. До дзвінка лишалося ще хвилин десять.

— А що ви там купували? — закричав я. — Це ж так показово!

Гліб пригадував далі…

Наступного разу ми з товаришами самі почали прохати на уроці літератури:

— Нехай Гліб згадає іще що-небудь… Хай він розповість!..

— Виникає жваве спілкування з образом письменника! — сказав Святослав Миколайович.

Гліб згадував одну історію за одною. У його грудях і далі билося чесне, благородне серце, готове стати на допомогу товаришам.

Цінність творчості Гл. Бородаєва зростала в наших очах з кожною годиною!.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,

у якому ми робимо ще кілька кроків назустріч страшній історії

Усе, про що ви прочитали в перших двох розділах, було моїм далеким спогадом: це трапилося минулого року.

А цього року Святослав Миколайович нас залишив.

Раніше, коли ми робили щось не так, як хотілося б йому, Святослав Миколайович попереджав:

— Я утечу на пенсію, якщо ви рішуче не змінитеся!

А прощаючись з нами, він не міг стримати хвилювання. Сльози душили його і мало не задушили зовсім. Миронова підняла руку й запитала:

— Вам недобре?..

— Мені добре! — відповів Святослав Миколайович. — Добре тому, що я усвідомив почуття, які маю до вас. Я знав вас тільки рік, але не забуду ніколи… Ніколи! Кажуть, перша любов — найсильніша, а я гадаю, що остання!..

Ми були його останньою любов'ю! Почуття законної гордості виникло в наших серцях.

Замість Святослава Миколайовича до нас прийшла Нінель Федорівна.

Це було струнке створіння років двадцяти п'яти. Може, про вчительку так казати не можна? Але ж вона була зовсім не схожа на вчительку. І коли йшла на перерві по коридору, цілком можна було подумати, що це учениця десятого або навіть дев'ятого класу. Вираз обличчя в неї був такий, що здавалося, вона ось-ось засміється. Я ніколи не зустрічав на обличчях учителів такого чудового виразу.

Позаочі її ніхто не називав по батькові, а всі називали просто й коротко: Нінель. Коли Нінель Федорівна прийшла до нас уперше, вона одразу звернула увагу на стенд, що стояв між підвіконням і класною дошкою. Побачила величезну фотографію й запитала:

— А хто це такий Гл. Бородаєв?

Ми просто похололи й заклякли на своїх лавках. Тільки Миронова не розгубилася. Вона любила підказувати вчителям. І тут теж підняла руку, встала й пояснила:

— Бородаєв — наш знатний земляк. Він творив у другій чверті цього століття.

— А що саме він творив? — спитала Нінель Федорівна.

— Різні твори, — відповіла Миронова. — У нас є літературний гурток його імені.

— Імені Бородаєва?! — Нінель Федорівна засміялася. Вона була з іншого міста, до якого слава нашого знатного земляка поки що не докотилася.

Миронова підняла руку й пояснила:

— У нашому класі вчиться онук письменника Бородаєва. Він сидить на останній парті в середньому ряду. Він — почесний член нашого літгуртка.

— Почесний? Навіщо такий гучний титул?

Нінель Федорівна зазирнула в журнал.

— Хай Гліб вибачить мені. Я не читала книжок його дідуся. Це моя вина. Коли виставка закриється, — вона показала на стенд, — тоді я візьму всі ці книжки й прочитаю. Отже ти, Глібе, мені вибач.

Ми ще дужче похололи. По-перше, жодна учителька ніколи не вибачалася перед нами. А по-друге, вона мала намір закрити "куточок Бородаєва…"

Мені зробилося сумно: "Невже старшокласники не будуть більше забігати до нас? І ніхто більше не скаже: "В шостому "В" уміють шанувати… В шостому "В" люблять літературу!" Ми станемо найзвичайнісіньким класом. Як усі…"

Інші теж засумували. Я відчував це: всі наче завмерли, навіть зошити не шелестіли.

Миронова знову підняла руку:

— А ми готуємо спеціальні збори гуртка, присвячені творчості знатного земляка…

Вона дуже хотіла допомогти новій учительці якнайшвидше в усьому розібратися.

— У якій чверті нашого століття творив Бородаєв? — перепитала Нінель Федорівна.

Миронова швидко підняла руку й випалила:

— У другій!

Вона любила підказувати вчителям.

— А ми давайте почнемо з першої чверті минулого століття. З Пушкіна, наприклад… Потім підемо далі, й отак поступово дійдемо до Бородаєва.

— У нашого гуртка творче спрямування, — сказав Покійник. — Ми самі пишемо.

— Я теж пишу вірші, — повідомила Нінель Федорівна. — Колись вам почитаю. Якщо наберуся відваги. Що вам іще хочеться знати про мене? Я неодружена. Граю в теніс. Учителі ніколи не розповідають про своє особисте життя. А знати цікаво! Це я по собі знаю. Пам'ятаю…

Вона починала мені подобатись. Досвідчене око могло майже безпомилково визначити, що й інші діти пожвавішали: вони засовалися, заворушилися.

— У цьому місті, — сказала вона, — у мене немає ні родичів, ні знайомих, ні близьких. Тепер ось ви будете… Якщо вийде.

Раніше, коли лунав дзвінок, усі одразу ж вискакували з класу. А тут почали повільно підводитись, наче обважніли від різних думок і сумнівів.

Я підійшов до Нінель Федорівни й сказав:

— Знаєте, у Бородаєва є повість "Таємниця старої дачі"… Ох, який детектив! Увесь наш гурток хотів з'їздити на цю дачу. Походити місцями подій… Це недалеко: лише година, якщо електричкою.

— Він писав детективи? — пошепки спитала Нінель Федорівна, і кивнула на фотографію Бородаєва.

— А ви любите їх?! — вигукнув я з погано прихованим хвилюванням.

— Усі люблять. Тільки дехто не признається.

"У нас абсолютна близькість душ! — подумав я. — Вона вгадує мої думки!.."

Учні почали виходити в коридор. Тільки Гліб залишився сидіти на своєму місці, нахилившись до парти. Поруч стояв Принц Датський.

Нінель Федорівна підійшла до них. І я підійшов.

— Ми вирішили поїхати на стару дачу, — сказала вона. — Якоїсь найближчої неділі. Поки ще осінь… Ти, Глібе, будеш нам за провідника?

— Я охоче… Якщо, звичайно, ви… А я з охотою… — Він знову перестав договорювати фрази.

Коли Нінель відійшла, Принц Датський пообіцяв Глібові:

— Я напишу вірш про цей день! Може, тобі буде приємно?..

І погладив Гліба по голові.

Гостра спостережливість давно підказала мені, що фізична сила поєднувалася в Принцові з дитячою сором'язливістю й добротою.

В коридорі мене зупинила Наташа Кулагіна. Це бувало так рідко, що я буквально затремтів.

— На твоєму місці я б у неї закохалася, — сказала Наташа. І так пильно подивилася, що в мене враз майнула думка: "Випробовує! Ревнує!.."

О, як часто ми беремо бажане за справжнє!

— Закохатися? — голосно перепитав я. — Ну, що ти? Які на те підстави?..

— Виходить, ти не маєш смаку. Вона чарівна!

"Невже і справді хоче, щоб я закохався? Невже це їй байдуже?" — з цією прикрою думкою я тинявся по коридору всю перерву.

Десь через тиждень Нінель Федорівна сказала:

— Я готуюся до змагань з теніса. На першість міста… Хто хоче, може прийти на тренування. Я вас там зустріну, на стадіоні. Щоправда, це на кінці міста. Але ви доберетеся: тролейбус, потім трамвай, знаєте?

Приїхали майже всі. Вона бігала по корту в білій майці і в білих трусах. Не багато класних керівників наважилися б бігати перед своїми учнями в такому вигляді. А вона наважилась. Бо вона була молода й чарівна!

Усі ми, висловлюючи почуття, що охопили нас, вигукували: "Нінель Федорівна! Нінель Федорівна!.."

— Ніколи ще не чув, щоб болільники називали своїх улюбленців на ім'я й по батькові, — сказав літній чоловік у капелюсі, що сидів поперед мене.

Через кілька днів скликали батьківські збори. Мама й тато були того вечора зайняті. Пішов мій старший брат Костя. Він уже не вперше ходив на такі збори.

Я не лягав спати, аж поки діждався Костю: він завжди докладно переказував мені, що говорили батьки, а що вчителі. Це було так цікаво!

Коли Костя повернувся, мама з татом були вже вдома.

— Ну, що?! — накинувся я на брата.

— Захищав вашу Нінель!

— На неї нападали?

— Ще й як!

— Хто посмів?!

— Ваші батьки… Не всі, звичайно. Але деякі.

— Що вони казали?

— По-перше, вона відібрала у вашого класу його обличчя, його індивідуальність. По-друге…

— По-друге, йому вже давно спати треба! — сказав тато. Він уважав, що не можна в моїй присутності підривати авторитет дорослих, особливо ж учителів.

Костя махнув рукою:

— Загалом, я її захищав.

— Адже вона тобі сподобалася? — спитав тато, тоном своїм немовби підказуючи братові відповідь. — Сподобалася, правда?

— Авжеж, дуже гарненька! — відповів Костя.

Гостра спостережливість давно підказала мені, що люди у важку хвилину хапаються за те, що в них болить: хто за голову, хто за серце. Тато схопився за бік.

— А що ж такого? — спитав Костя.

І пішов спати.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

у якому ми вирушаємо на стару дачу

Наступного дня досвідчене око могло б майже безпомилково визначити: ніхто в класі, крім мене, не знав про те, що на зборах лаяли Нінель.

"Все-таки краще, коли на батьківські збори ходять не батьки, а брати, — думав я. — Якби тато не зупинив Костю, я б знав усе до кінця!"

Ранком я перепинив брата у ванній:

— Скажи, за що вони накинулися на неї?

— Мабуть, старий має рацію: ти роздзвониш про це в класі.

Відгуки про книгу Дуже страшна історія - Алексін Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: