Дуже страшна історія - Алексін Анатолій
А в тій фразі абсолютно не було за що хапатися!
— Як для кого! — сказав я. — Саме незначущі фрази іноді означають у розслідуванні все! А, здавалося б, значущі не мають ніякого значення.
Миронова підняла руку:
— Можна мені?
— Будь ласка.
— Я підкреслила цю фразу, — повідомила вона. — Авжеж, твоя фраза освітила нам шлях…
— До чого?! — гордо прошепотіла Миронова.
— До порятунку! — відловів я.
Усі затамували подих… Але я нічого більше не пояснив.
— Дайте час, — сказав я. — Мені треба вивчити факти. Оцінити ситуацію! Продумати, зважити… І узагальнити!
Усі тихо посідали на ящики. Усі корилися мені, покладали на мене надії. Давно я мріяв, щоб Наташа була поруч у якусь вигідну для мене хвилину. Але про таку хвилину я навіть і не мріяв. Вона навіть не могла мені приснитися.
О яка, виявляється, мудра приказка: "Не було б щастя, та нещастя помогло!" Тільки в темряві підвалу мої здібності могли спалахнути так яскраво. Світло взагалі вражає здебільшого тоді, коли раптово з'являється в темряві. Добре б записати цю думку до Наташиного зошита!
— Дайте мені час, — ще раз попрохав я.
— Але часу нема, — сказала Наташа.
— В якому розумінні?
— До електрички лишилося тільки півтори години.
— Я діятиму прискореним методом. Розслідування починається. Я мушу побути наодинці!..
Миронова підняла руку:
— З ким?
— З думками, з фактами.
Я сів на ящик, що стояв осторонь, і поринув у роздуми.
Я знав, що кожний справжній слідчий або детектив повинен мати помічника, благородну таку й наївну людину, яка говорить різні дурниці й сперечаючись з якою слідчий легше натрапляє на слід. Я не мав наміру когось наслідувати. Але, звичайно, мені б хотілося, щоб Наташа була цим помічником і бачила, як я логічно міркую. Проте змушувати її навмисне говорити дурниці я не міг. Та в неї це й не вийшло б, коли б я навіть і схотів!..
Отже, я взявся аналізувати сам…
Мені було відомо, що славнозвісні детективи й слідчі, розкриваючи злочин, насамперед намагаються з'ясувати: кому він вигідний!
"Так, так, так… Я не піду звичайним шляхом! Діятиму за власним методом, — вирішив я. Піду від зворотного, як іноді доводять теореми. Авжеж, зроблю навпаки: зважу спершу, кому невигідно, щоб ми сиділи замкнені в підвалі.
Напевне, всім нам невигідно. А найбільше? Наташі! В неї тяжко хвора мама. І вона неодмінно повинна сісти на електричку о сімнадцятій нуль-нуль! Так, так, так… Тепер треба з'ясувати, кому вигідно, щоб Наташі було невигідно. Збиваюся на чужий метод… Та нічого не вдієш! Хто ж може мститися Наташі? І за що? Поміркуємо! Найімовірніше, хтось, не добившись взаємності, вирішив… Кохання часто спонукає людей до злочину! Про це і в п'єсах говорять, і в кінокартинах… Але хто ж мститься? Племінник Григорій? Він міг бути тільки знаряддям помсти! Так, так… Це ясно. Він не підходить: за віком і взагалі… Навряд чи він здатний на глибоке почуття. Але хто його зробив своїм знаряддям? Хто?! Покійник? Він полюбляє вигадані образи і взагалі вмирає від страху. Але перш як остаточно щось вирішити, я повинен усе брати під сумнів. А що, коли Покійник прикидається? Коли насправді він нічого не боїться? Та ні! Досить глянути на нього… Принц Датський? Він благородний. Фізична сила поєднується в ньому з дитячою сором'язливістю. Але я мушу все брати під сумнів! А що, коли він прикидається добрим?
Якось огидно всіх підозрювати! Але все-таки… Я повинен провести якнайдетальніше розслідування! Так, так, так… Отже, треба перевірити всіх. Крім Наташі… Може, Миронова? Припустімо, вона заздрить Наташі. Та ні, дурниці. Виключено! Вона заздрить лише тим, кого вчителі цінують більше, ніж її. А більше, ніж її, вони нікого не цінують. Виходить, методом виключення, який іноді застосовується під час розслідувань… Знову піду старим шляхом. Кажуть, "над друга старого нема в світі нікого". Може, це стосується не тільки друзів?
О, які мудрі народні приказки!
Отже, я добрався до Гліба… Він знову затинається на кожному другому слові. А більше — мовчить. Та не в цьому річ. Не через це він викликає в мене найбільшу підозру. Так, так, так… А через що? По-перше, він єдиний серед нас усіх був раніш знайомий з Племінником. Доказ номер один! А по-друге і по-третє… Мої спостереження, про які ніхто не знає! Ті два здогади… В них — ключ! Я певен… Але я мушу все брати під сумнів. Так. так, так… Треба все довести! Довести! Довести!..
Я озирнувся. Всі тихо сиділи на ящиках. І чекали… А Миронова задрімала. У неї була залізна вдача! Я всіх обвів поглядом і зупинився на Глібові.
Настав час допиту! Вестиму його обережно, аби можливий винуватець ні про що не здогадався. І щоб не образити його дочасно підозрою. Насамперед, додержувати законність! Про це часто пишуть. Я не повинен її порушувати. Повинен усе брати під сумнів, поки не буде доведено… І ніякого насильства! Ніякої брутальності! Так. так, так…
— Глібе, чи не хочеш підійти до мене? Коли тобі не хочеться, не підходь. Я тебе не силую. Я сам можу підійти. Але коли ти хочеш…
— Я… чому ж… — одразу озвався Гліб. — Я охоче…
Він не договорював фрази. Але це не було доказом: він і колись не дотягав їх до кінця. Авжеж, це й колись було його яскравою особливістю.
Проте гостра спостережливість підказала мені, що надто вже швидко він відгукнувся, немовби чекав, що я до нього звернуся. І надто вже швидко підбіг, наче боявся, що я спитаю його про щось голосно і почують усі інші.
— Що?.. Га?.. — майже прошепотів він, ніби пропонуючи й мені вести розмову так, щоб про неї знали тільки ми двоє. Моя гостра спостережливість ще дужче загострилася, наче її щойно нагострили.
— Хочеш знати, як я здогадався про скелет? Дуже просто. Коли ти перекинув "меморіальну стільницю" і прочитав, що саме тут була написана вся повість від початку й до кінця, мені одразу сяйнула думка: не тільки підвал, а й скелет потрібен був твоєму дідусеві для натхнення! Щоб наганяти на себе страх… Я кинувся в темряву, щоб перевірити свій здогад. Бирка і планка його підтвердили. Але це не все…
— А що ж іще?
— Глібе, якщо тобі не важко, переверни знову стільницю і прочитай, будь ласка, ще раз, що там написано, — сказав я з погано прихованою чемністю.
Мені хотілося, щоб Наташа бачила, як розумно й тонко я веду справу, як чимраз більше нагострюється моя спостережливість. Проте неможливо було зробити так, щоб Наташа чула нашу розмову, а всі інші не чули. А якби почули всі інші, у них би передчасно виникла підозра проти Гліба. "А коли він не винен? — міркував я. — А коли мої припущення — тільки лиш припущення? Ні, законність насамперед!" І вів далі розслідування пошепки:
— Там, при всіх, не треба перекидати стільницю. Принеси стіл сюди, якщо тобі не важко. Тут перекинь і тихенько мені прочитай. Бо в мене щось мигтить в очах. Певно, від мороку, що оточує вас! Допоможи мені, Глібе, коли можеш.
— Я, звичайно… перекину. Мені не важко…
Він підтяг стіл до ящика, сидячи на якому я аналізував події. Перекинув дошку й прочитав: "Тут, протягом одного року, трьох місяців і семи днів, була написана повість "Таємниця старої дачі".
"Так, так, так… — сказав я собі. — Він прочитав точнісінько так, як і першого разу. Виходить, це вже не випадковість".
— Глібе, чому ж ти проминув одне слово? — прошепотів я. — Поясни, будь ласка, якщо тобі не важко. Подумай як слід, не поспішай.
— Я?.. Слово?.. Яке?
— Тільки одне. Але дуже істотне!
Я узяв "меморіальну стільницю" в руки.
— Написано так: "Тут, протягом одного року, трьох місяців і семи днів, була вигадана й написана повість "Таємниця старої Дачі". А ти слово вигадана проминув. Чому? Зберися з думками. Не поспішай.
— Я не помітив… Не звернув…
— І тоді й зараз? Одне й те саме слово? Ти мусиш погодитись, любий: дивний збіг!
— Не звернув…
— Два рази?
— Два…
— А може, аж три?
— Ні… Тільки два…
— Вибач, любий: тебе зраджує пам'ять. Уперше ти не помітив цього слова ще там, у місті. Коли говорив мені, що все було насправді: вся історія з Дачником. А виявляється, Гл. Бородаєв її вигадав. Навіщо ж ти мені сказав, що Дачник тут справді жив і зник новорічної ночі? Не той, вигаданий твоїм дідусем, а якийсь справжній, живий, так би мовити, чоловік? Узяв і зник… Нащо ти це сказав? І Племінника намовив сказати те саме? Подумай як слід, не поспішай,
Гліб не поспішав. Він мовчав.
— Так, так, так… — сказав я вже з погано прихованою погрозою.
— Гаразд… Я тобі… Всю правду…
— Саме так: правду, саму тільки правду! Нічого, крім правди!
— Інакше б ти сюди… А так ти одразу… І всі поїхали…
— Давай дещо підсумуємо, — сказав я. — Виходить, ти дуже хотів, щоб ми сюди приїхали. І щоб зацікавити нас, сказав, ніби все сталося тут, на цій дачі, насправді, а не було вигадане дідусем.
— Авжеж…
— А чому тобі так дуже хотілося, щоб ми приїхали?
В цей час підійшла Наташа Кулагіна. І тихо промовила:
— Алику, лишилося зовсім мало часу.
— Вважай, що ти вже їдеш до своєї мами! — вигукнув я. — Скоро вона обніме тебе…
Покійник почув мої слова. І чи то з надією, чи то із сумнівом сказав:
— "Впадуть темниці — і свобода зустріне радо біля входу". Страх, значить, ще не забив йому памороки: він пам'ятав вірші Пушкіна. Не дуже точно, проте пам'ятав.
— Авжеж, зустріне! — підтвердив я, — Ще кілька хвилин — і я виведу вас звідси…
— Як Данко? — спитав Покійник.
Гостра спостережливість підказала мені, що він сумнівається. Захотілося скоріше ошелешити всіх своїми знахідками й відкриттями.
— Ти пам'ятаєш фразу із "начерку" Миронової? — спитав я Гліба.
— Яку?..
— У ній не було нічого особливого. Але вона дещо нагадала, й у мене тоді майнула одна думка! Я навіть запам'ятав її дослівно. Там було сказано про Нінель: "Напередодні, тобто в суботу, вона переїздила в новий будинок і застудилася…" Виходить, Нінель вселилася в зовсім новий будинок?
— Мені чергова в школі… А потім вона сама… По телефону…
Хіба в зовсім нових будинках бувають телефони? Їх ставлять уже потім, пізніше. Майже завжди так буває. Звідки ж вона телефонувала? І дозволила нам їхати сюди без неї? Чи, може, вона з температурою тридцять вісім і п'ять пішла в автомат?
— Я вам усе… Я зараз…
— Нема часу! Мотиви злочину поясниш потім. В електричці! А зараз дивись мені в очі. Кажи правду, саму тільки правду, нічого, крім правди: де вихід звідси? Або накажи Племінникові! Адже це ти його намовив?
— Я зараз… Я вас… Не турбуйтеся…
"Усе проаналізував я, а визволителем буде він?" — різонула мене прикра думка.
Гліб уже хотів був кинутись у темряву.
