Дуже страшна історія - Алексін Анатолій

ВІД АВТОРА

Доля забажала, щоб я народився в сім'ї інженерно-технічного працівника, на самому початку другої половини нашого століття. Це була дружна трудова родина. Я був останньою дитиною в цій родині. Першою дитиною був мій старший брат Костя. Всього, виходить, було нас двоє. Тепер уже Костю важко назвати дитиною, бо він голиться і вчиться в університеті. Батьки наші зуміли дати своїм дітям добру освіту: Костя, як я вже сказав, студент, а я вчуся в шостому класі.

Ми з братом були зовсім різні на вдачу. Ми й тепер абсолютно різні, але я пишу "були", бо передмови "від автора" завжди пишуться в минулому часі, як спогади. Брат захоплювався технікою, а я полюбляв читати детективні повісті й романи. Ставши дорослішим, я раптом відчув потяг до творчості.

У мене не було старої няні, яка розповідала б мені в дитинстві казки і отак, потроху, привчила б мене любити літературу. Мама сама вела господарство, тому няні, та й хатньої робітниці у нас не було. Зате на мене, як на майбутнього автора детективних творів, величезний вплив мали мої батьки.

Коли я ще був у другому чи в третьому класі, мама вишила на торбинці для галош моє прізвище: "Деткин".

Це була звичайнісінька торбинка, але вона відіграла в моєму житті незвичайну роль! Доля забажала, щоб останні три літери стерлися, зникли: нитки подерлися чи то від часу, чи то через те, що торбинка правила мені за вірну зброю в коротких, але рішучих сутичках, що спалахували час од часу в роздягальні. Так чи інак, але від мого прізвища залишились тільки три перші літери: "ДЕТ…"

— Галоші ДЕТектива! — вигукнув один старшокласник.

З цього й почалося: мене прозвали Детективом. А коли б мама не вишила тих літер на моїй синій торбинці?..

Але позитивний вплив батьків був не тільки в цьому. Мама й тато часто забирали в мене засмальцьовані пригодницькі повісті й романи. "Шкода марнувати на це час!" — вигукували вони. А потім я знаходив свою книжку під подушкою у мами або ненароком помічав її в татковому портфелі. Таким чином я з їх допомогою зрозумів, що всі нормальні люди люблять читати детективні книжки, але багато хто любить таємно. А таємна любов, як відомо, найцікавіша й найсильніша!

Отже, я почав творити!.. Батьки були проти: "Шкода марнувати на це час!" Тоді я згадував усі відомі мені випадки, коли батьки виганяли з дому й навіть позбавляли спадщини майбутніх великих артистів, композиторів і письменників. Ці приклади вилинули на тата і маму.

— Гаразд, — сказав тато, — коли тобі не шкода часу, який можна було б витратити на вивчення іноземної мови, на читання корисних книжок або, скажімо, на спорт, нехай буде по-твоєму! Але дозволь і мені звернутися до класичних прикладів…

Він дістав перший том зібрання творів Лермонтова, прочитав уголос два вірші й сказав:

— Ці вірші написав Михайло Юрійович, а точніше сказати, Миша в чотирнадцятирічному віці. Ти лише на півтора року молодший. Тільки на півтора! А коли врахувати, що діти тепер дорослішають значно раніше, то можна вважати, що ви — одного віку!

— Ну то й що? — спитав я.

— А те, — відповів мені тато, — що не можна виссати повість із пальця. Перш ніж сісти за стіл, треба вивчити людську вдачу. А сюжет? Його повинно підказати тобі саме життя!

Я почав вивчати вдачу своїх приятелів, сусідів, учителів. Але сюжету життя мені підказувати не хотіло. І раптом трапилось таке!.. Ніколи б я не зміг придумати історії, страшнішої за ту, яка сталася насправді і яку я всю розплутав від початку й до кінця, довівши, що Детективом мене прозивали не даремно!..

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,

що в ньому ми знайомимося з героями повісті, не всі з яких будуть героями

Коли минулого року у нашому класі взялися створювати літературний гурток, ніхто й не уявляв, що може трапитися через це! Яка таємнича, моторошна подія станеться!..

Але я розповім про все по порядку, не забігаючи наперед, хоч мені й дуже кортить забігти. Ви легко зрозумієте мене, коли дочитаєте до кінця…

Отже, все почалося рік тому під час звичайнісінького уроку, в звичайнісінькому класі. Це була кімната з чотирма стінами, що виходила двома своїми скляними вікнами просто у двір, а одним вікном — просто на вулицю.

Наш новий класний керівник Святослав Миколайович сказав:

— Всюди, де я був класним керівником, обов'язково працював літературний гурток. Тим більше повинен бути тут, у цьому класі, де вчиться Гліб Бородаєв!

Ми всі обернулися й подивились на останню парту в середньому ряді: там, нахилившись, сидів тихий Гліб.

Це була людина років дванадцяти. Ніжна, оксамитова шкіра його обличчя часто спалахувала рум'янцем. На зріст він був невисокий, учився посередньо й дуже любив собак. Кишені його звичайно м'ятих штанів завжди відстовбурчувалися. Досвідчене око завжди могло майже безпомилково визначити, що там — шматок ковбаси, або окраєць хліба, або сосиска. Гліб від кожного свого сніданку залишав що-небудь для собак. І собаки платили йому такою ж любов'ю.

Ми теж любили Гліба. Він був добрий не тільки до собак, а й до людей. Особливо якщо їх спіткає лихо. Наприклад, коли хтось падав і розбивав коліно, Гліб одразу підбігав і говорив:

— Як це воно… Але ти не дуже… Я зараз постараюся…

Він, коли хвилювався, не договорював фразу до кінця. Фрази його несподівано обривалися, як звуки несправного мотора, що глухне і знову починає працювати, глухне і знову починає… Але ми, вже знали, що за хвилину-дві Гліб принесе з лікарського кабінету, з першого поверху, йод, а з убиральні, з нашого поверху, хусточку, намочену холодною водою.

У його грудях билося скромне, благородне серце!

— Звичайно, Гліб такий самий учень, як ви всі, — сказав Святослав Миколайович. — Не його заслуга, що він онук Бородаєва, письменника, який творив у другій чверті цього століття у нашому з вами рідному місті. І все-таки я радий, що Гліб вчиться саме тут! Я думаю, що пильна цікавість до творчості одного письменника поглибить вашу цікавість до літератури в цілому. І тут Гліб може подати нам неоціненну допомогу!..

Усі знову обернулися до Гліба… Коли на нього дивився хтось один, він і тоді нахилявся від ніяковості, а тут уже зовсім ліг на парту.

— Якось усе це… — тихо промовив він, не договорюючи фрази, наче хтось поряд розбив коліно.

Ми знали, що в місті жив колись письменник Гл. Бородаєв: портрет Гл. Бородаєва висів у шкільній залі, на дошці "Наші знатні земляки".

І враз у мене майнула думка: "І його теж, напевне, звали Глібом!"

Ми не знали, що той Гліб — рідний дідусь нашого Гліба. Наш Гліб ніколи нікому цього не казав.

Але класний керівник Святослав Миколайович розкрив його таємницю… Це був чоловік років п'ятдесяти дев'яти (він казав, що коли ми рішуче не змінимося, то він через рік утече від усіх нас на пенсію).

Він був невисокий на зріст. Очі його дивилися втомлено, про втому свідчила також блідість його не завжди чисто виголених щік.

Але зовнішність Святослава Миколайовича була обманлива. Енергія в ньому аж клекотіла!

— Ми надамо нашому гурткові ім'я Гліба Бородаєва! — вигукнув він. І в очах його зникла втома.

— Якось усе це… — тихо озвався Гліб із своєї задньої парти. — Адже мене також звуть… Дехто може подумати… Хтось із інших класів…

Він не договорював до кінця жодної фрази: виходить, він хвилювався як ніколи!

— Адже є інші теж… — говорив він далі. — Чому обов'язково дідуся?.. От хоча б Гоголь…

— Але ж онук Гоголя не вчиться в нашому класі, — заперечив Святослав Миколайович. — А онук Бородаєва вчиться!

З того самого дня до Гліба прилипло прізвисько: Онук Бородаєва.

Всюди діти люблять придумувати прізвиська. Та в нас у школі це, як казали вчителі, "стало небезпечною пошестю". А що тут небезпечного? На мою думку, прізвисько може сказати про людину значно більше, ніж ім'я. Ім'я взагалі ні про що певне не говорить. Адже прізвисько придумують в залежності від вдачі. А ім'я дають тоді, коли людина не має ще ніякої вдачі. Ось коли мене покличуть просто на ймення — Алик! — що про мене можна буде взнати? А коли на прізвисько — Детектив! — одразу буде зрозуміло, на кого я схожий.

Шкода тільки, що дехто плутає і замість "Детектив" кричить; "Дефектив!" Але я в таких випадках не відповідаю.

— Заняття гуртка ні в якому разі не повинні бути схожими на наші уроки. Ніхто там не буде вчитися! — заявив Святослав Миколайович. І всім ураз закортіло вступити до цього гуртка. Але на шляху виникли несподівані перешкоди.

— Творча спрямованість буде обличчям гуртка, — сказав Святослав Миколайович. — А рекомендацією буде літературний хист!

Виявилося, що такої рекомендації немає майже ні в кого у нашому класі. Тільки Андрій Круглов, на прізвисько "Принц Датський", та ще Генка Рижиков, на прізвисько "Покійник", складали вірші.

Прізвиська їхні на перший погляд могли видатися трохи дивними, але це тільки на перший, легковажний погляд!

Круглова прозвали не просто Принцом, а саме Датським, тому що він полюбляв складати вірші на відзнаку всяких шкільних дат, і навіть родинних: до початку навчального року і до закінчення навчального року, до днів народження і якщо хтось умирав. Коли нашій школі минуло десять років, він написав:

В день оцей, коли ми відзначаєм

Школи незабутній ювілей,

Ми із хвилюванням помічаєм.

Що на серці веселіш стає!

Одного разу, першого вересня, піонервожата прочитала нам на лінійці вірші Принца:

В день оцей, коли ми починаєм

Свій похід до верховин наук.

Ми із хвилюванням помічаєм,

Ніби стало сонячніш навкруг!

А напередодні літніх канікул у стінгазеті з'явився такий вірш Принца Датського:

В день оцей, коли ми завєршаєм

Наш навчальний, нелегкий наш рік.

Ми із хвилюванням відчуваєм,

Ніби сльози капають з повік…

Ні!

Навіщо сумувать без тями?

Хай ми й не повернемось сюди.

Все одно залишимось серцями

Біля парти й дошки назавжди!

Святослав Миколайович сказав якось, що справжній поет "залишається вірний собі". Принц Датський завжди залишався вірний собі!

Це була людина років тринадцяти. На зріст він був високий, плечі мав широкі. Якщо Принц Датський дізнавався, що в когось дома відбувається важлива подія, він хапав папір і олівець, ішов кудись, щоб побути на самоті, а потім повертався й говорив:

— Ось… Спало на думку кілька рядків. Може, тобі буде приємно?

Він тицяв у руки папірець з віршами й зникав.