Дуже страшна історія - Алексін Анатолій
Велика фізична сила поєднувалася в ньому з дитячою сором'язливістю.
Якось, пам'ятаю мов зараз, він дізнався, що мої батьки святкують річницю свого весілля. Принц Датський підійшов до мене на перерві, тицьнув у руку аркуш паперу і сказав:
— Ось… Спало на думку… Може, тобі буде приємно… І зник.
На аркушику було написано:
В день оцей, вітавши тата й маму,
Ти усе тверезо оціни:
Це ж яка була б для тебе драма,
Якби не зустрілися вони!
Якби тато твій не оженився,
Ти б ніколи, хлопче, не вродився!..
У його грудях билося добре, благородне серце! Я читав, що поети часто приятелювали між собою: Пушкін із Дельвігом, Шіллер із Гете… А Принц Датський приятелював з Генкою Покійником.
Покійник писав вірші про кохання. Це була людина років тринадцяти. На зріст він був невисокий, плечі мав неширокі, лице його вкривала мертвотна блідість. І взагалі він дуже хотів умерти.
Жить не варт,
Не витримують нерви!
Серце в муках згоріло дотла,
Коли ти на великій перерві
З старшокласником враз відійшла…
Над цим віршем стояли дві літери: А. Я.
А в поемі, перше читання якої відбулося у нас у вбиральні на другому поверсі, були такі рядки:
Вмерти, вмерти, умерти скоріш!
Стати прахом, згоріть до останку,
Щоб ніколи не бачити більш.
Як ти з іншим ідеш в роздягалку…
Під назвою поеми також стояли дві літери: Б. Ю.
Нам дуже кортіло довідатись, через кого Покійник так жахливо страждав. Ми перевірили за класним журналом; дівчаток із такими ініціалами у нашому класі не було.
— Може, з іншої школи?.. — висловив хтось припущення.
І раптом мені спало на думку:
Ні! Вони обидві з нашої школи: інакше б він не бачив, як А. Я. на великій перерві підійшла до старшокласника і як Б. Ю. спустилася з іншим до гардероба!
— Це правильно!.. Справжній тобі Детектив: яка сила логічного мислення! — захоплювалися всі.
Тільки Принц Датський сказав:
— Не чіпайте Покійника!.. Хто його зачепить, той матиме справу зі мною.
І хоч велика фізична сила поєднувалася в ньому з дитячою сором'язливістю, всі знали: Покійника він не дасть скривдити. Він поважав його, бо сам не вмів писати віршів про кохання.
— А тільки це і є справжня поезія! — вигукнув якось Принц Датський. — Усі класики з раннього дитинства писали про кохання. Таланти треба берегти!
Це було його яскравою особливістю: захоплюватися іншими.
— Чому ж ти сам пишеш вірші до різних дат? — спитав я в Принца.
— Людям приємно, коли їх поздоровляють… Особливо в риму! — відповів він.
— А ти пиши так само про кохання!
— Щоб писати про нього, треба його пережити, — відповів Принц Датський. — Покійник уже зазнав цього щастя, а я ще ні!
Покійник зазнавав цього щастя уже втретє.
Взагалі життя у нього було легке. Всі свої останні вірші він присвячував якійсь В. Ш. Вона ще не спускалася з іншим до гардероба. Але Покійник все одно жити не хотів:
Серце вмерти моє забажало,
В грудях вибухнути, мов набій,
За одне твоє слово ласкаве,
За погляд довірливий твій.
Я наважився й запитав:
— Скажи: хто вона… В. Ш.?
— Хіба це було б не жахливо?
— Що… жахливо?
— Хіба я можу розголосити її ім'я?
— А чому ж?
— Ти не розумієш?
Це було його яскравою особливістю: відповідати на запитання запитанням.
— Але чому ж? — наполягав я.
— Хіба мужчина має на це право?
У його кволих грудях билося благородне серце!
Принца з Покійником одразу ж прийняли в гурток. Попросилася до гуртка і Валя Миронова.
Це було біляве створіння років дванадцяти з половиною. Тобто минулого року, коли організувався гурток, усі ми були на рік молодші… Але в тій страшній історії, яку я хочу розповісти, це не відіграє істотної ролі.
Миронова була найбілявішим і найстараннішим створінням у нашому класі. Вона, здавалося, завжди була заклопотана одним: як би їй у чомусь перевиконати норму!
Якщо вчителька загадувала розв'язати вдома сім арифметичних прикладів, Миронова піднімала руку й питала:
— А вісім можна?
Якщо інша вчителька просила подати домашній твір через чотири дні, Миронова піднімала руку й питала:
— А через три можна?
Думаючи про людину, завжди в уяві бачиш її у найхарактернішій для неї позі. Ну, наприклад: Гліб Бородаєв дістає із своїх відстовбурчених кишень бутерброд з ковбасою і годує собаку; Принц Датський, попри свій велетенський зріст і свою силу, соромливо простягає аркушик паперу із віршами, які хтось з приємністю має прочитати; Покійник ходить по коридору з блідим обличчям і мріє загинути… А Миронову я завжди уявляю собі з піднесеною рукою: вона хоче, щоб їй дозволили перевиконати норму.
Якщо лікар у поліклініці скаже: "Тобі треба зробити десять уколів!", Миронова, я гадаю, неодмінно спитає: "А одинадцять можна?"
Щойно Святослав Миколайович оголосив про гурток, Миронова одразу підняла руку й сказала:
— Можна мені записатися?
— А що ти будеш творити?
— Що ви скажете… — відповіла Миронова.
Це було її яскравою особливістю: виконувати накази!
— Поезія, — сказав Святослав Миколайович, — це сфера почуттів, там конкретність не обов'язкова. Проза — інша річ. У прозі кожен має писати про те, що він знає найкраще. А з чим ти, Миронова, стикаєшся щодня? З школою, з уроками, з домашніми завданнями, із своїми сусідами й однокласниками. Ось про це й напиши. Почни, наприклад, з літературних начерків: "Мій ранок", "Мій вечір…"
Миронова підняла руку й спитала:
— А можна — "Мій день"? Адже це буде і ранок, і полудень, і вечір — усе одразу!
— Будь ласка, — сказав Святослав Миколайович. — Якщо тебе приваблює саме така тема, не заперечую. Навіщо ж ставати на горло власній пісні? Але якнайбільше конкретних деталей, подробиць. Нехай гостра спостережливість підкаже тобі все це. Принеси начерк днів через п'ять.
— А можна через чотири? Або через три дні, — спитала Миронова, перед тим піднявши руку. За звичкою, вона, як на уроці, підносила руку, навіть коли розмовляла з кимсь у коридорі чи на вулиці.
Через три дні вона принесла начерк "Мій день". Починала Миронова так:
"Я прокинулася о сьомій годині десять хвилин за місцевим часом. Був ранок. Я умилася на кухні, бо у ванній кімнаті мився сусід. На кухні у нас стоять два столи, бо в квартирі мешкають дві родини: у кожної по одному столу. На кухні двоє вікон: одне виходить лицем на вулицю, друге — лицем у двір. О сьомій годині тридцять хвилин за місцевим часом я з'їла одне яйце некруто, один бутерброд із сиром і випила одну склянку чаю з цукром. Так почався мій трудовий день…"
Святослав Миколайович похвалив Миронову:
— Багато конкретних, тільки тобі відомих деталей!..
Миронову прийняли до літературного гуртка.
— Ну, а над чим ти працюватимеш далі? — спитав Святослав Миколайович.
— Над чим скажете…
У її грудях билося слухняне жіноче серце!
Трьох уже прийняли. Але цього було мало. І тоді Святослав Миколайович запропонував вступити до гуртка Наташі Кулагіній.
Це було найчудесніше створіння в нашому класі. І в усій школі. І в усьому місті!
На зріст вона була така, як треба… Та що тут казати!
Від самого дня народження я ніколи не був легковажним. І ніколи не жив без турбот.
Навпаки, вірність була моєю яскравою особливістю: Наташа подобалась мені з першого класу.
Вона була сповнена жіночої привабливості! На перервах дівчатка липли до неї з усіх боків: кожній кортіло походити з нею по коридору попідручки. Це мене влаштовувало: коли вже не зі мною, то хай краще з ними!
Наташа часто занотовувала щось до товстого загального зошита. Коли Святослав Миколайович запросив її до гуртка, вона сказала:
— Я не пишу, а просто занотовую думки. Так, для себе. Про фільми, про книжки…
— Це, мабуть, цікаво, — поважно виголосив Покійник. — Адже ти і класні твори завжди пишеш оригінально, по-своєму.
— Старик Покійник нас помітив й конаючи благословив! — сказав я з погано прихованим роздратуванням.
Мені не подобалося, що Покійник хвалив Наташу. Бракувало тільки, щоб над новим його віршем з'явилися нові літери: Н. К.!
— Про книжки, про фільми?.. — перепитав Святослав Миколайович. — Виходить, у тебе критичний напрямок мислення! От і чудово. Нам потрібні різні жанри. Поезія і проза вже представлені. А тепер ось і критик! Будеш оцінювати твори членів гуртка. Якщо гостра спостережливість підкаже тобі вади товаришів…
— Але ж я просто занотовую свої думки… Що ж, я буду висловлювати їх голосно?
— А ти висловлюй не свої, — порадила Миронова. — Поговори з Святославом Миколайовичем, іще з ким-небудь. Підручники почитай.
Наташа мовби й не чула її слів.
— Ні, я не можу оцінювати чужі твори, — сказала Наташа. — На самоті можу. А так, у врочистій обстановці… Я не можу собі цього дозволити.
— Для початку послухай! — сказав Святослав Миколайович. — А потім творчий потік захопить тебе, потягне в своє русло!
Вона могла б дозволити собі все, що завгодно, бо її вважали найвродливішою в класі. Але вона не дозволяла: в її грудях билося прекрасне серце!
Через десять хвилин я попросився до літературного гуртка.
— Ти також пробуєш сили в літературній творчості? — здивовано запитав Святослав Миколайович.
— Я хочу писати детективні повісті…
— Стрибаєш через східці?
— Тобто як?
— Треба поступово: спершу начерки, потім оповідання, а потім уже повісті. А втім, не хочу ставати на горло твоїй пісні. Ти вже щось написав?
— Передмову. І ще деякі начерки.
Все це я показав спершу татові, а потім Святославу Миколайовичу.
Тоді я ще не знав, яка страшна історія станеться незабаром, і у передмові про це нічого написано не було.
— Твої портретні характеристики трохи одноманітні, — сказав тато, — а епітети, я гадаю, крикливі. Часом ти наслідуєш високі, але застарілі зразки. Так уже нині не пишуть. Це не модно.
— Але ж люди змінюються, — заперечив мій брат Костя. — Колись носили довгі піджаки, потім почали шити короткі, а тепер знову довгі…
На піджаках Костя знався добре — у нас вдома його вважали піжоном.
— Авжеж, я згоден, — сказав тато. — Мода — річ мінлива. І потім — перша спроба… Перший млинець!
Святославу Миколайовичу мій перший "млинець" дуже сподобався.
— Подекуди ти продовжуєш благородні традиції рицарських романів. Щодо стилю, звичайно, — відзначив він. — Можу сказати, що це не сучасно…
— Мода — річ мінлива! — вигукнув я.
— Безумовно. До того ж я не хочу ставати на горло жодній вашій пісні! Гостра спостережливість тобі багато що підказала.