Луї Ламбер - Бальзак Оноре де
Ревниво прагнучи грати свою роль, він заперечував Ламберові здібності; а що я тільки недавно прочитав "Знаменитих дітей", то я так і сипав доказами, посилаючись на малого Монкальма, на Піко делла Мірандолу15, на Паскаля16 — одне слово, на всі рано сформовані інтелекти, на знамениті аномалії в історії людського духу, на людей, яких можна було вважати попередниками Ламбера. В ті часи я палко приохотився до читання. Мій батько хотів послати мене до політехнічної школи, і тому оплачував для мене приватні уроки з математики. Виконуючи в колежі обов'язки бібліотекаря, мій репетитор дозволяв мені користуватися книжками і не надто стежив за тим, що саме виносив я з бібліотеки, затишного притулку, куди у вільний від обов'язкового навчання час я ходив до нього брати уроки. Я думаю, що він або не вмів давати їх, або був заклопотаний якоюсь важливою справою, бо охоче дозволяв мені читати під час занять, а сам працював, не знаю над чим. Отож ми наче уклали між собою мовчазну угоду: я не скаржився, що мене нічого не навчають, а він мовчав про те, що я беру книжки. Захоплений цією несвоєчасною пристрастю, я занедбав обов'язкові уроки і складав поеми, які, звичайно, не вселяли великих надій, якщо судити з одного довгого віршованого рядка, що став серед моїх товаришів знаменитим,— з нього починалася епопея про інків17:
О Інка! Повелитель нещасливий і невдатний!
Кепкуючи з моїх творчих спроб, товариші дражнили мене Поетом, але їхні глузи не могли мене виправити. Я й далі римував рядки, попри мудру пораду пана Марешаля, нашого директора, який спробував вилікувати мене від моєї застарілої хвороби, розповівши мені притчу про лихі пригоди кропив'янки, яка випала з гнізда, бо захотіла літати раніше, ніж у неї виросли крила. Я все читав і читав і став найбездіяльнішим, найледачішим, найзамисленішим школярем молодшого відділення, а отже, мене й карали частіше, ніж інших. Цей автобіографічний відступ має пояснити, чому з таким хвилюванням я чекав появи Ламбера. Мені було тоді дванадцять років. Я відразу почув невиразну симпатію до хлопця, з яким у мене була певна схожість у темпераментах. Я сподівався знайти нарешті спільника у своїх мріях і роздумах. Ще не знаючи, що таке слава, я пишався, що моїм товаришем буде хлопець, якому пані де Сталь провістила безсмертя. Луї Ламбер здавався мені гігантом.
І ось настало довгосподіване завтра. За кілька хвилин до сніданку ми почули на безлюдному подвір'ї кроки пана Марешаля та новачка. Усі голови негайно обернулися до дверей класу. Отець Огу, котрий поділяв з нами муки цікавості, не засвистів, як звичайно, щоб урвати перешіптування в класі й закликати нас до праці. І ось ми побачили славнозвісного новачка — пан Марешаль тримав його за руку. Наш вихователь спустився з кафедри, і директор, згідно з етикетом, урочисто сказав йому:
— Пане вчителю, я привів до вас пана Луї Ламбера. Він навчатиметься в четвертому класі й завтра прийде на уроки.
Потім, тихо перемовившись із отцем Огу, директор голосно запитав:
— Де ви його посадите?
Було б несправедливо заради новачка потривожити котрогось із нас, а що була вільна одна тільки парта, поруч зі мною,— бо я останній прийшов у клас,— то Луї Ламбер за неї і сів. Хоча урок ще не закінчився, ми всі попідхоплювались на ноги, щоб подивитися на Ламбера. Пан Марешаль чув наші розмови, він зрозумів, що ми вкрай збуджені, й мовив із тією добротою, за яку ми його так любили:
— Принаймні не бешкетуйте, не заважайте вчитися іншим класам.
Цими словами він трохи раніше відпустив нас на перерву, під час якої ми снідали, і ми всі оточили Ламбера, поки пан Марешаль прогулювався у дворі з отцем Огу. Нас було близько вісімдесяти чортенят, зухвалих, як шуліки. Хоча кожному довелося пройти крізь жорстокі випробування вступу в колеж, ми ніколи не давали пощади жодному новачкові; щоб посоромити неофіта, на нього сипалися глузи, запитання, його дражнили, під'юджували і в такий спосіб випробували його звички, силу, характер. Ламбер — чи то незворушний, чи то приголомшений — не відповідав на наші запитання. Тоді хтось вигукнув, що новачок, мабуть, закінчив школу Піфагора. Вибухнув загальний сміх, і Луї Ламбер на все своє перебування в колежі дістав прізвисько "Піфагор". І водночас його пильний погляд, зверхній вираз, яким він відповідав на наші дитячі вихватки — хоча зверхність була йому невластива,— спокійна поза, в якій він стояв, його видима сила, що була в гармонії з віком,— усе це викликало певну повагу навіть у найбешкетніших із нас. Щодо мене, то я стояв біля нього і мовчки спостерігав.
Луї мав чотири з половиною фути зросту, він здавався худим і тендітним. Засмагле обличчя і почорнілі від сонця руки начебто свідчили про фізичну силу, а насправді він був слабкіший, ніж йому належало в його віці. Через два місяці після вступу до колежу, коли внаслідок постійного перебування в класі первісна засмага з нього зійшла, ми побачили, що він блідий і білий, мов жінка. Усіх вразило, яка у нього велика голова. Кучеряве волосся прегарного чорного кольору надавало дивовижної краси чолу, яке здавалося величезним навіть нам, цілком байдужим до висновків френології — науки, яка була тоді лише в зародку. В прегарних обрисах цього чола ввижалося щось незвичайне, пророче, завдяки чистій лінії надбрівних дуг, ніби вирізьблених у алебастрі над блискучими вуглинами очей; ці дуги сходилися на переніссі й видавалися ідеально симетричними, що буває дуже рідко. А втім, важко було скласти чітке уявлення про Ламберове обличчя з його досить-таки неправильними рисами, зате його очі дивували багатством та мінливістю виразу, вони, здавалося, віддзеркалювали душу. То світлий і дивовижно проникливий, то ніжний і неземний, їхній погляд тьмянів, ставав ніби безбарвним у ті хвилини, коли Луї віддавався спогляданню. Тоді його очі ставали схожі на віконні шибки — щойно вони яскріли бризками сонця, і раптом на них насунула тінь. Сила і голос Луї мали ту саму властивість, що й погляд: вони то завмирали в нерухомості, то примхливо змінювалися. Його голос то звучав ніжно, мов голос жінки, котра признається в коханні, то робився натужним, ламким, нерівним, якщо цими словами можна виразити незвичайні відтінки звуку. Щодо його фізичної сили, то звичайно він стомлювався від найлегшої гри і здавався кволим, майже калікою. Але в перші дні його життя в колежі, коли один із наших розбишак посміявся з цієї хворобливої тендітності, що робила його нездатним до бурхливих розваг, якими ми захоплювалися, Ламбер ухопився обома руками за кінець столу, що складався з дванадцяти парт-пюпітрів, збитих у два ряди спадами в протилежні боки, уперся спиною в кафедру, а ногами в нижню поперечину парт, і сказав:
— Беріться вдесятьох і спробуйте зрушити стіл!
Я був при цьому і можу засвідчити: Ламбер справді виявив тоді фантастичну силу і видерти стіл з його рук десятеро учнів не змогли. Він володів здатністю зосереджувати в собі у певні хвилини надприродну могутність, збирати всі сили і спрямовувати їх до якоїсь однієї мети. Але діти — втім, як і дорослі — звикли про все судити за першими враженнями, а за Луї вони спостерігали тільки в перші дні по його приїзді. А тоді він ні в чому не виправдав пророцтва пані де Сталь і не здійснив жодного чуда, яких від нього сподівалися.
Після першого випробувального триместру Луї стали вважати за звичайного пересічного учня. Отож мені одному пощастило проникнути в цю високу душу — і чому б мені не назвати її навіть божественною? Хіба є щось ближче до Бога, ніж душа геніальної дитини? Завдяки спільності вподобань і думок ми стали друзями й односумами. Наша братська приязнь стала такою міцною, що товариші стулили наші прізвиська в одне. їх більше не вимовляли окремо і, щоб покликати одного з нас, гукали: "Поет-і-Піфагор!" Правда, разом вимовлялися імена й декотрих інших учнів. Отож протягом двох років я був шкільним товаришем бідолашного Луї Ламбера, і моє життя у ті часи було настільки тісно поєднане з його життям, що сьогодні я можу написати історію його духовного розвитку.
Довгий час я не розумів, які багатства сховані в серці й у мозку мого товариша. Мені треба було дожити до тридцяти років, щоб мої спостереження достигли й відстоялися, щоб промінь живого світла осяяв їх знову, щоб я зрозумів значення явищ, наївним свідком яких мені довелося бути; я втішався ними, не усвідомлюючи собі ні їхньої величі, ні механізму, деякі з них я навіть забув і запам'ятав лише найяскравіші; але сьогодні моя пам'ять упорядкувала їх, і я прилучився до таємниць невичерпного розуму Луї, спогадуючи чудові дні нашої дитячої дружби. Тільки час допоміг мені проникнути в суть подій і фактів, що їх було так багато в цьому житті, яке минуло в невідомості, подібно до життя багатьох інших людей, втрачених для науки. Отож з погляду опису та оцінки фактів, історія наших взаємин сповнена анахронізмів чисто духовного порядку, та, можливо, це не зашкодить її своєрідному інтересу.
Протягом перших місяців перебування у Вандомі Луї страждав від хвороби, симптоми якої були непомітні для вихователів, а проте вона неминуче мала перешкодити виявленню його видатних здібностей. Звикши до свіжого повітря, звикши сам здобувати освіту, не скоряючись нічиїм розпорядженням, оточений ніжним піклуванням старого кюре, що обожнював племінника, звикши думати просто неба, Луї Ламбер нелегко звикав до шкільних правил, йому було тяжко марширувати в загальній шерензі, скніти в чотирьох стінах класу, де вісімдесят підлітків мовчки сиділи на дерев'яних лавах, кожен за своєю партою-пюпітром. Його чуття були такі вигострені, що це розвинуло в ньому виняткову душевну витонченість, і він дуже страждав від цього життя у великому гурті. Випари, які псували повітря, змішані із запахами брудного класу, завжди засміченого рештками наших сніданків та підвечірків, дратували його нюх — це чуття, що перебуває в тіснішому зв'язку з системою мозку, аніж інші, й, подразнюючись, викликає спочатку непомітні зміни в органах мислення. Були й інші причини того, що повітря в класах постійно псувалося — там стояли ящики, де ми зберігали свою здобич: голубів, забитих до свята, або страви, тайкома поцуплені з їдальні.
