Луї Ламбер - Бальзак Оноре де
Гарматні залпи, крики воїнів так виразно лунали в моїх вухах, аж у мене все холонуло всередині; я вдихав запах пороху, я чув іржання коней і голоси людей; я милувався рівниною, на якій билися озброєні народи, так ніби стояв на Сантонському пагорбі. Це видовище здалося мені не менш моторошним, ніж видіння Апокаліпсису.
Коли Луї цілком віддавався читанню, він ніби переставав жити фізичним життям і існував лише посеред яскравих спалахів своєї уяви, причому обрії його внутрішнього світу неймовірно розширювалися; він, за його власним висловом, "долав простір". Але я не хочу забігати наперед, оповідаючи, як розвивався його інтелект. Я й так уже несамохіть порушив порядок, у якому повинен би переказати історію цієї людини, котра всю свою діяльність перенесла в царину думки, як ото інші віддають усе своє життя діяльності.
Його просто таки невтримно вабило до творів містичного змісту.
— Abyssus abyssum*,— казав він мені.
* Безодня безодень (латин.).
Наш дух — безодня, і йому подобається поринати в інші безодні. Діти, дорослі, старі діди — усі ми захоплюємося таємницями, хоч би в якому вигляді вони нам являлися.
Для Луї Ламбера така схильність була фатальною, якщо, звісно, судити його життя за звичайними законами, тобто оцінювати щастя іншої людини за власною міркою або залежно від суспільних забобонів. Цей потяг до потойбічного — або, як він висловлювався, цей mens divinior** — розвинувся, можливо, завдяки впливу книжок, прочитаних у дядька. Тему Біблії продовжили для нього свята Тереза і пані Гюйон, їм віддав він перші плоди свого рано сформованого розуму, і вони пробудили в його душі той живий відгук, виявом і наслідком якого стає екстаз. Вивчення цих високих тем, ця схильність піднесли його серце, очистили його, ушляхетнили, розвинули в ньому пристрасть до божественного й обдарували його почуттям майже жіночої витонченості, якої інстинктивно набувають усі великі люди; можливо, найвищим проявом їхнього духу є притаманна саме жінці потреба самовідданості, але перенесена у вищі сфери. Завдяки цим своїм першим враженням Луї зберіг у колежі чистоту духу. Ця шляхетна невинність почуттів неминуче призвела до посилення жару в його крові й до вигострення можливостей його думки.
** Дух пророчого видіння (латин.).
Баронеса де Сталь, вислана з Парижа і позбавлена права жити ближче ніж за сорок льє від столиці, вирішила провести кілька місяців вигнання у маєтку, розташованому поблизу Вандома. Прогулюючись одного разу в парку, вона побачила на узліссі чинбаревого сина, хлопчину, вбраного майже в лахміття, який сидів, захопившись читанням. То був переклад книжки "Небо й пекло"7. В ті часи на всю французьку імперію тільки Сен-Мартен8, де Жене9 та кілька французьких письменників, наполовину німців за походженням, знали ім'я Сведенборга. Вкрай здивована, пані де Сталь з притаманною їй різкістю, яку вона завжди підкреслювала у своїх запитаннях, поглядах і жестах, узяла книжку; потім, кинувши погляд на Ламбера, запитала:
— Хіба ти це розумієш?
— А ви молитеся Богу? — відповів хлопчик запитанням на запитання.
— Ну... звичайно.
— І ви його розумієте?
Приголомшена баронеса на мить заніміла, а тоді сіла біля Ламбера і стала з ним розмовляти. На жаль моя пам'ять, хоч узагалі непогана, не може рівнятися з пам'яттю Луї, і я геть забув, про що вони там говорили, крім перших слів. Та розмова дуже вразила баронесу де Сталь; повернувшись до свого замку, вона мовчала, хоча потреба висловитись у неї завжди виливалася цілими потоками красномовства; вона здавалася вельми стурбованою після зустрічі з Луї. Єдиний з досі живих свідків, котрий зберіг спогад про ту подію і котрого я розпитував, щоб узнати бодай кілька слів з тих, які вихопилися тоді в пані де Сталь, насилу пригадав, що баронеса казала про Ламбера: "Це справжній ясновидець". В очах світського товариства Луї не виправдав чудових сподівань своєї заступниці. Її тимчасову прихильність до нього пояснювали жіночою примхою, однією з фантазій, властивих митцям. Як казала пані де Сталь, вона хотіла визволити Луї Ламбера з-під влади імператора, і з-під влади церкви, щоб він міг віддатися високій меті, яка була йому призначена. Він здався їй таким собі новим Мойсеєм, врятованим з води. Перед від'їздом вона доручила одному із своїх друзів, панові де Корбіньї, який був тоді префектом у Блуа, в належний час помістити її Мойсея у Вандомський колеж; потім вона, очевидно, забула про нього.
Ламбер вступив до колежу на початку 1811 року— на той час йому виповнилося чотирнадцять — і мав вийти з нього в другій половині 1814 року по закінченні курсу філософії. Я сумніваюся, щоб за весь час навчання добродійниця Луї бодай раз згадала про нього, і чи можна вважати справжнім добродіянням те, що вона три роки платила за утримання хлопця, зовсім не думаючи про його майбутнє, після того як змусила його зійти з того життєвого шляху, на якому він, можливо, знайшов би своє щастя! Обставини тієї епохи та характер Луї Ламбера можуть цілком виправдати і безтурботність, і щедрість пані де Сталь. Коли юнак закінчив колеж, чоловік, якого вона обрала за посередника між собою і Луї, уже покинув Блуа. Байдужість пана де Корбіньї до баронесиного протеже легко пояснити в часи, коли відбувалося стільки грізних політичних подій. Автор "Корінни" більше нічого не чула про свого Мойсея. Сто луїдорів, що їх вона дала панові де Корбіньї, який, здається, помер у 1812 році, не були настільки великою сумою, щоб пробудити спогади пані де Сталь, чия екзальтована душа повсюди знаходила собі поживу, а інтереси були цілком поглинуті подіями 1814-1815 років10. Луї Ламбер був у ту пору і надто бідний, і надто гордий, щоб розшукувати свою добродійницю, яка мандрувала по Європі. І все ж він пройшов пішки від Блуа до Парижа, щоб з нею побачитися, і, на своє лихо, прибув до столиці в той самий день, коли баронеса померла. Два листи, які раніше написав Ламбер, залишилися без відповіді. Спогад про добрі наміри пані де Сталь щодо Луї зберігся лише в кількох юних умах, вражених, як і я, цією дивовижною історією. Тільки той, хто навчався в нашому колежі, може уявити собі, як хвилювала нас поява новачка і які почуття пробудила в наших душах незвичайна історія, що сталася з Ламбером.
Тут необхідно бодай коротко описати суворі й прості порядки нашого навчального закладу, наполовину військового, наполовину релігійного, щоб читач міг краще уявити собі, яким життям віднині належало жити Ламберові.
До Революції орден ораторіанців, що, як і орден єзуїтів, присвятив себе народній освіті й успадкував від нього не одну школу, мав у провінції кілька навчальних закладів, найвідомішими з яких були колежі в містечках Вандомі, Турноні, Ла-Флеші, Пон-ле-Вуа, Сорезі та Жюйї. Наскільки мені відомо, у Вандомському колежі — як, до речі, й у інших — виховувалася певна кількість молодших синів, яких готували до служби у війську. Декрет Конвенту про закриття колишніх шкіл мало вплинув на становище Вандомського колежу. Коли минула перша криза, він знову оселився у своїх стінах. Ораторіанці, що розбрелися по околицях, повернулися назад і відновили колеж, зберігши його стародавній статут, звички, правила і традиції, які надавали йому цілком особливих рис,— нічого подібного не бачив я в жодному з учбових закладів, де мені довелося побувати, після того як я вийшов із Вандома.
Розташований у центрі міста на березі річечки Луар, яка омиває його будівлі, колеж утворює велику, дбайливо обгороджену територію, де стоять усі будівлі, необхідні для такого закладу: каплиця, театр, лазарет, пекарня, а також сади і криниці. До цього колежу, найвідомішого з тих, які існують у центральних провінціях Франції, посилали в науку дітей із цих же таки провінцій та з колоній. Великі відстані не дозволяли батькам часто навідувати своїх дітей. А статут колежу забороняв відпускати учнів на вакації. Вступивши до цього закладу, вихованці виходили з нього тільки по закінченні курсу. Все було розраховано так, щоб тут панувала монастирська дисципліна,— виняток становили лише прогулянки за місто під наглядом отців-вихователів. За моїх часів ще зберігся живий спогад про отця-коректора, а традиційний ремінець, яким били учнів по руках, з честю виконував свою грізну роль. Покарання, винайдені колись єзуїтами, однаково жахливі як у моральному відношенні, так і в фізичному, зберігалися цілком за первісною програмою. Листи до батьків були обов'язкові в певні дні, так само як сповідь. Отже, не тільки наші гріхи, а й наші почуття були суворо регламентовані. На всьому лежав відбиток монастирського розпорядку. Серед інших допотопних правил я пригадую інспекцію, якій ми підлягали щонеділі. Ми вбиралися в парадну форму, шикувалися, як солдати, і стояли, виструнчені, чекаючи двох директорів, котрі в супроводі постачальників та вчителів обстежували нас із погляду вбрання, гігієни, моралі.
Двісті-триста учнів, яких міг умістити колеж, ділилися за давнім звичаєм на чотири групи, що традиційно називалися: малюки, молодші, середні й старші. Малюки навчались у двох класах — так званих восьмому й сьомому; молодші вихованці — в шостому, п'ятому і четвертому; середні — в третьому й другому; і нарешті старші учні вивчали риторику, філософію, спеціальну математику, фізику й хімію. Кожен з цих ніби окремих колежів мав свій корпус, свої класні кімнати і свій двір на великій загальній площі, куди виходили з класних кімнат і яка тяглася аж до їдальні. Ця їдальня, гідна старовинного релігійного ордену, вміщувала усіх школярів. На відміну від правил, запроваджених у інших навчальних закладах, під час трапези нам дозволялося розмовляти, ораторіанська терпимість не забороняла обмінюватися стравами залежно від своїх уподобань. Ця застільна комерція становила одну з найвишуканіших утіх нашого шкільного життя. Скажімо, котрийсь із середняків, посаджений на чолі столу, віддавав перевагу порції червоного гороху над десертом — бо нам давали і десерт — і тоді з уст до уст передавали пропозицію "десерт за горох", аж поки якийсь ласун приймав її, і його порція гороху переходила з рук у руки, кінець кінцем доходила до учня, який запропонував обмін, і той посилав тією ж таки дорогою свій десерт.
