Гаргантюа і Пантагрюель (скорочений переказ для дітей) - Рабле Франсуа

Він винайшов також ручні й водяні млини та вітряки — щоб молоти зерно на борошно, дріжджі — щоб сходило тісто, сіль — щоб тісто було смачніше, вогонь — щоб із тіста випікати хліб, годинники — щоб визначати, скільки часу треба пектися хлібові.

Далі Гастер винайшов вози, фури, баржі, галери, вітрильники — щоб ними перевозити зерно по суходолу, по річках і по морях.

Далекі, незнані, дикі народи стали їсти хліб.

Він схрестив коня з ослом і вивів мула — міцну, загартовану, напрочуд невибагливу худобину.

Щоб зерно, посіяне в землю, не гинуло від посухи, не гнило від дощів, щоб його не вибивав з колосу град, не вивіював вітер і не ламала буря, Гастер винайшов спосіб викликати дощ, коли він був потрібен, і припиняти його, коли потреба минала, вгамовувати вітер, приборкувати бурю.

Аж тут його спостигла велика біда — злодії-розби-шаки внадилися красти хліб із ланів. Тоді Гастер навчився будувати міста, фортеці, замки — щоб стерегти й захищати хліб. Хліб звозили в міста, в замки, і тамтешні жителі пильнували й захищали його ревніше, ніж дракон стеріг яблука в садах Гесперид 14

І ще одне винайшов Гастер — мистецтво та спосіб руйнувати й нищити фортеці та замки з допомогою воєнних машин і знарядь — таранів, катапульт. А недавно він винайшов гармати, серпентини, кулеврини, бомбарди й василіски, які стріляють залізними, свинцевими, чавунними, мідними й кам'яними ядрами, і вимудрував особливий порох, що має величезну вибухову силу — отже, далеко випередив оксидраків 149, які змагали ворога тим, що насилали на нього наглу смерть від блискавки, грому, граду, бурі просто на ратному полі. Гастерів винахід нищив, руйнував, вигублював куди більше людей, а ще дужче вражав уяву: адже один постріл з василіска валив більше мурів, ніж сто блискавок.

Проте сталося так, що Гастера якось і самого обложили вороги; вони зруйнували його фортеці з допомогою пекельних, напрочуд потужних машин і забрали зерно та хліб. Тоді Гастер винайшов спосіб захищати бастіони, фортечні мури та вали від ядер — він затримував ті ядра в повітрі. Ось до чого він домудрувався: насипав у жерло бронзової гармати очищеного від сірки та змішаного з камфорою пороху, запхав туди залізне ядро та двадцять чотири великих шротини — круглих і довгастих. Перед жерлом він поставив пажа, а між пажем та гарматою повісив на мотузці, прилаштованій до стовпа, величезний геркулесів камінь, себто магніт. Потім Гастер вистрелив. Ядро і шротини, що вилетіли з силою, якої надав їм очищений порох та камфора, мали б неминуче влучити в пажа і вбити його. Та що ближче підлітали вони до магніту, то більше втрачали силу.

Гастер навчився також повертати ядра, пущені ворогом, проти нього самого — ядра летіли туди, звідки вилітали.

Отакий всемогутній мессер Гастер — найперший у світі магістр наук та мистецтв!

РОЗДІЛ XXXV

Про те, як Пантагрюель приплив на острів Дзвінкий

Кілька днів мандрівники пливли морем, аж урешті побачили острів. Що ближче вони підпливали до нього, то виразніше чули дзвін і брязкіт. Такий дзвін і брязкіт можна почути на свята в Парижі, в Турі, в Ме-доні та інших французьких містах.

— Мабуть, полетів кудись бджолиний рій,— сказав Пантагрюель.— Тож остров'яни, щоб повернути його, принаджують звуками: гатять у сковороди, в казани, у тарелі, в миски.

А коли мандрівники підпливли зовсім близько до острова, вони почули ще й співи.

Із обачності Пантагрюель вирішив спершу підпливти човном до невисокої скелі й висісти там.

Під скелею стояла хатина.

їх зустрів невеличкий на зріст чоловічок, добродушний і лагідний з вигляду. Це був самітник; звали його Брагібюс.

Пантагрюель спитав, що це за дивні звуки долинають із острова і як він називається. Самітник відповів, що острів називається Дзвінкий. Що ж до звуків, то мандрівники про все дізнаються згодом, коли висядуть на ньому.

Мандрівники сподівалися, що Брагібюс запросить їх до обіду і запропонує відпочити з дороги. І самітник таки почастував їх, але в досить незвичайний спосіб: не давав їсти чотири дні! Він сказав, що інакше їх не пустять на острів, бо там зараз піст чотирьох пір року: зими, весни, літа й осені.

— Дивно! — зауважив Панург.— Як на мене, це піст чотирьох вітрів: адже він самим лиш вітром нас нагодує. Невже вам нічого більше робити, як постити? А нам і зовсім це непотрібно.

— В моєму молитовнику,— обізвався брат Жан,— мовиться тільки про три пори: минулу, нинішню і майбутню. А про четверту — жодного слова! А може, не про пори року треба говорити, а про часи?

— Як про часи, то є ще аорист 150,— пояснив Епістемон.— У греків та римлян то був вельми досконалий минулий час. А коли він перейшов до нашої непевної, тьмяної та смутної доби, то став непотрі-бом.

9 9-1100

185

— Ні, це час фатальний,— сказав самітник.— І той, хто не послухається мене й не поститиме,— єретик! На вогнище його, на вогнище!

— Смерті у вогні я не так боюсь, як смерті у воді! — вигукнув Панург.— Ну що ж, коли вже вам так цього хочеться, ми будемо постити. Хоч, правду кажучи, не дуже вмію я постити, не дуже в цьому тямлю. То хай уже — задля господа нашого попостимо!

Страшне це було випробування! Першого дня мандрівники терпляче терпіли, другого — пояси позатягали, третього — животи їм під ребра підвело, четвертого — геть охляли.

На п'ятий день пустельник дав їм листа до Едітуса, церковного паламаря, що жив на острові Дзвінкому. Це був славний дідуган, лисий, як коліно, рум'яний, як яблуко, з червоним, як вишня, носом. Він люб'язно їх зустрів, а прочитавши в листі, що вони чотири дні постили, нагодував смачним обідом. Далі показав їм острів.

Острів був заселений птахами. Едітус розповів, що колись давно на острові жили ситицини 15 . Згодом вони перетворилися на птахів. Адже все на світі змінюється!..

Птахи жили в просторих, зручних клітках. Всі вони були великі, гарні, лагідні й спокійні. Але диво дивне! Вони їли, пили, спали як люди! Колір їхній теж видався мандрівникам дивним. У одних птахів пір'я було біле, у інших — чорне, у цих — сіре, у тих — червоне. Були ще й напівбілі-напівблакитні, напів-чорні-напівчервоні. Такі показні, такі гожі, що тільки милуйся! 152 Едітус сказав, що цих птахів називають клірцями, священцями, абатцями, єпископцями, jcap-динцями, а одного — папцем. А їхніх самок називають клірицями, священицями, абатицями, кардини-цями. Одну називають папицею.

Далі старий розповів Пантагрюелеві та його друзям, що ось уже триста років підряд на острів прилітає тьма-тьмуща святенців. Вони забруднюють острів, поїдають пташиний харч — чисто тобі трутні в бджолиному рої. На вигляд святенці огидні: шиї в них скручені, лапи криві та кошлаті, кігті й животи — як у гарпій 153. Винищити їх неможливо: тільки-но вб'єш одного — прилітає двадцять чотири.

Пантагрюель спитав у Едітуса, чому тут таке розмаїття птахів, а папець тільки один і папиця тільки

одна. Той відповів, що так було споконвіку за велін-ням зірок. Навіть більше: за цим самим велінням одні птахи можуть перетворюватись в інших. Клірці — в святенців, святенці — в абатців, абатці — в єпис-копців, єпископці — в кардинців. Котрийсь із кар-динців може перетворитись у папця. А папець на острові Дзвінкому вже ні в кого не може перетворитися. Він — один-єдиний, так само, як у бджіл буває одна-єдина матка, а в небі світить одне-єдине сонце.

Щоправда, близько двох тисяч семисот шістдесяти місяців тому на острові утворилося два папці водночас. Але це обернулось жахливим лихом 154. Вони нападали один на одного, клювали, роздирали пазурами.

Всі птахи взагалі перестали співати, стали німі, мов риби.

На острів приїздили імператори, королі, герцоги, маркізи, графи, барони. Вони намагалися розборонити папців, .якось їх помирити, та все було марно. Мир настав тільки тоді, як один папець сконав, тобто коли на острові лишився один-єдиний папець.

Пантагрюель спитав, чому птахи безперестану співають.

Едітус показав їм на дзвони, які висіли над клітками, і пояснив, що птахи починають співати тоді, коли дзвонять ці дзвони.

— Хочете, я примушу заспівати он тих клірців, у яких на головах чубки, схожі на каптури?— спитав він.

— Коли ваша на те ласка,— відповів Пантагрюель. Едітус подзвонив у дзвін шість разів. Ту ж мить зле-

тілася чимала зграя клірців. Всі вони голосно заспівали.

— А коли у дзвін подзвоню я, злетяться он ті птахи, з пір'ям кольору копченого оселедця? 155 — спитав Панург.— І чи заспівають вони?

— Авжеж,— відповів Едітус.

Панург подзвонив, і птахи злетілися й заспівали хором. Проте голоси в них були хрипкі та немилозвучні. Едітус сказав, що вони їдять саму тільки рибу, як лелеки чи баклани, і що це — п'ятий різновид святенців. А незабаром на острів прилетять капуцинці — шостий різновид святенців. Вони найпохмуріші, най-сердитіші й найхудіші серед усіх птахів, що прилітають на острів.

9*

187

— Мені хотілося б знати, звідки беруться клірці,— мовив Пантагрюель.— Ви казали, що одні птахи перетворюються в інших. То які ж саме перетворюються в клірців?

— Це птахи перелітні; вони прибувають до нас із далеких країн,— відповів Едітус.— Особливо з країн Голоддень і Насзарясно. Клірці прилітають звідти величезними зграями. Там є такий звичай: коли в якомусь вельможному домі народжується багато дітей — байдуже, хлопчиків чи дівчаток,— батькам загрожує зубожіння: адже кожній дитині треба виділити частку спадщини — дідизни, батьківщизни чи материзни,— як того хоче розум, вимагає природа і велить господь. Тож батькам вигідно позбутися дітей, і вони обертають їх на птахів — клірців 156.

— Я взагалі дивуюся,— провадив Едітус,— як іще матері носять їх дев'ять місяців у своєму лоні: адже в домі своєму вони не можуть витерпіти їх не те що дев'ять, а здебільшого і сім років. Накинувши білий стихар їм просто на сорочечки та зрізавши їм з тім'я скількись там волосинок, вони з молитвами на вустах обертають їх на клірців і спроваджують на наш острів. Клірці летять, проклинаючи своїх родичів.

Країна Голоддень — величезна, майже безмежна. Щоб ке згинути з голоду — чи тому, що замало харчу, чи тому, що вони не хочуть опанувати якесь ремесло і вірою та правдою служити чесним людям, чи тому, що скоїли якийсь страшний злочин і бояться заслуженої кари,— клірці летять сюди на готовеньке.