Гаргантюа і Пантагрюель (скорочений переказ для дітей) - Рабле Франсуа

Пообідає добре — я йому ці душі подам,— то й недуга враз минеться.

Коли наспів час збирати врожай, біс із своїми приятелями як уродилися на полі. Прискочили та й кинулися до ріпи — зрізати бадилля. Впоралися хутенько, склали бадилля в мішок і подались на ринок.

А папідуль повикопував із землі здоровенні ріпки й теж насипав повний мішок. Завдав його собі на плечі та й пішов продавати.

Біс, певна річ, не продав бадилля, а папідуль швидко спродався й мав чималий зиск.

Базарувальники знову здійняли біса на сміх.

— Вдруге ти мене в дурні пошиві — вигукнув біс.— Така досада, така біда! Хай тобі грець із твоїми врожаями! Краще влаштуймо змагання — будемо один одного дряпати. Хто кого передряпає — той і переможець, той нехай і забирає собі поле! Ну, а зараз мені ніколи. Я дуже кваплюся. Піду по світах — ченців у гріх уводити. Та "й не тільки ченців — усіх святих отців, адвокатів, сутяг та інший неправедний люд... Повернуся за тиждень. Ну, начувайся, селюче! Я тебе так подряпаю, що ти забудеш, на якому світі живеш! Моє буде поле — я цього певен!

Нема папідулеві ради — пристав він на бісову умову.

Прийшов додому сумний, аж чорний. Жінка, на нього глянувши, злякалась — чи, бува, не обікрали? Дивиться — ні, чобіток із грішми висить на поясі.

— Чому ти такий понурий?— спитала вона.

— Як же мені не журитися! — тяжко зітхнув папідуль.— Біс примусив мене з ним змагатися — дряпа-тись. Хто кого передряпає, тому й відійде поле. Звісно ж, він переможе! А ми з тобою голодною смертю помремо.

— Не журися, чоловічеі — мовила жінка.— Я зроблю так, що вам не доведеться дряпатись.

— Таке скажеш! Це ж біс — не хто інший! Як я можу відмовитися? Адже він мене покарає!

— То вже не твій клопіт! Я його обкручу навколо пучки! Тільки ти не втручайся. Сама впораюся.

Жінка зарізала барана, вибрала з нього тельбухи і сховала їх.

Ми припливли на острів саме того дня, коли мало відбутися змагання. Папідуль рано-вранці висповідався, причастився і, як нараяв йому священик, пірнув у купіль. Отут ми його й побачили.

Коли священик розповідав про цю приключку, до каплиці вбіг якийсь чоловік і сказав, що жінці таки вдалося обдурити біса.

Ось як це було.

Біс прибіг під папідулеву халупу, постукав і гукнув:

— Гей, чоловіче! Нумо змагатися! Подивимось, у кого кігті гостріші! Мерщій!

Він ускочив у халупу. Папідуля там не було, а на долівці лежала жінка й жалісно стогнала.

— Де твій чоловік? — спитав біс.

— Хіба я знаю, де цей паскудник, де цей душогубець? — відповіла жінка крізь сльози.— Та він зі світу мене звів! Ой, як болить! Як пече! Ой, лиха та нещаслива моя доля!

— Що ж він утнув? — спитав біс.— Кажи, не бійся! А я вже з ним за все поквитаюся! Затямить він це змагання, на все життя затямить! Де він? Чуєш, жінко, де він?!

— Ох-ох-ох! Це ж він сьогодні має змагатися з бісом! Вони будуть дряпати один одного! І що ж він придумав? Вирішив на мені попробувати! Дряпнув раз одним пальцем по животу — і всі тельбухи випали! Ось вони! Отож я лежу і смертоньки чекаю! Ох-ох-ох!

Вона показала бісові баранячі тельбухи.

— А зараз він у кузні — гострить нігті. Ох, і шкода ж мені біса! Пропаде, сердега безталанний!.. А чи не ви, часом, той біс? То тікайте звідси, поки живі та цілі! Тікайте, поки мій чоловік не повернувся!

Побачивши тельбухи, біс страшенно злякався і, як опечений, вискочив з халупи.

— Цур йому! Пек йому! Не буду я з ним змагатися! Хай забирає собі поле і, про мене, вдавиться ним! — вигукував він, біжачи.

Вислухавши цю цікаву й кумедну оповідку, мандрівники попрощалися з папідулями й подалися в гавань. Там посідали на кораблі й хутенько відчалили від нещасного острова Папідулії.

Добрий Пантагрюель подарував злиденним паїїіду-лям вісімнадцять тисяч золотих екю.

РОЗДІЛ XXXI

Про те, як Пантагрюель прибув на острів Папоманію

Мандрівники пливли день, пливли ніч, а вранці побачили благословенний острів Папоманію. Тільки-но вони кинули якір, як до Пантагрюелевого корабля підплив човен, у якому сиділо чотири чоловіки. Один був одягнений як чернець, але в закаляних чоботах і сам брудний, мов свиня. Другий убраний сокольничим, з ловецькою рукавицею на руці і з пташиним опудалом на пальці. Третій, схожий на судочинця, тримав у руках торбу, напхану паперами — певно, доносами, наклепами, скаргами та повістками. Четвертий у гарних полотняних штанях; на поясі у нього висіли корзина та ніж — геть-чисто орлеанський виноградар!

Підпливши до таламеги, ті, що сиділи в човні, гукнули:

— Шановні мандрівники! ви бачили й о г о? Ви й о-го бачили?

— Кого? — спитав Пантагрюель.

— Його самого,— в один голос відповіли остров'яни.

— А що він за один? — обізвався брат Жан.— Смертю бичачою присягаюсь — я порішу його враз!

Він гадав, що йдеться про якогось збіглого розбійника чи святотатця.

— Як? — вражено вигукнули всі четверо.— Ви не знаєте єдиного?

— Високоповажні добродії! — мовив Епістемон.— Ми знати не знаємо, про кого ви говорите. Поясніть, коли ваша ласка.

— Ми говоримо про сущого,— відповіли ті.— Ви бачили його?

— Сущий — це бог, так твердять наші богослови,— сказав Пантагрюель.— Ми, звичайно, не бачили його. Та його людськими очима й не побачиш!

— Пі, йдеться не про Всевишнього, не про того бога, що на небі! — заперечили папомани.— Йдеться про бога, який живе на землі. Його ви коли-небудь бачили?

— Щоб я пропав, коли вони говорять не про папу! — вигукнув Карпалім.

— Он воно що! —встряв до розмови Панург.— Я бачив на власні очі аж трьох пап. Проте ні добра, ні користі з того не мав.

— Як це —.трьох? — зчудовано перепитали папомани.— В святих декреталіях 137 мовиться, що папа може бути тільки .один.

— Так воно і є: я бачив не трьох заразом, а спершу одного, потім другого, потім третього,— пояснив Панург.

— О тричі, о чотири... о десять разів благословенні люди! — в невимовному захваті вигукнули папомани,— Ласкаво просимо! Ви — наші найдорожчі, най-любіші гості!

Папомани попадали перед мандрівниками на коліна й хотіли були поцілувати їхні ноги. Та ті не дали. Пантагрюель сказав, що ноги подобає цілувати тільки папі. Отож коли папа навідає острів Папоманію, вони припадуть йому до ніг.

— О, якщо нас ущасливить своєю появою його найвища, найсвітліша превелебність, ми влаштуємо гідну зустріч! — вигукнули папомани.

Пантагрюель тихенько спитав у човняра, хто ці люди. Той сказав, що це — представники чотирьох станів населення, яке живе на острові, і додав, що коли ми бачили живого папу, то нас тут прийматимуть напрочуд гостинно.

Пантагрюель переказав це Панургові, і той дуже зрадів.

— Нарешті я матиму хоч якусь користь від того, що бачив пап! — вигукнув він.

Не встигли мандрівники ступити на землю, як назустріч їм вийшов урочистий похід папоманів — чоловіків, жінок та дітей.

Ті четверо папоманів, що припливли до кораблів на човні, тричі крикнули:

— Вони його бачили! Вони його бачили! Вони його бачили!

— О щасливі людиі О люди, щасливі безмірно! — залунало у відповідь.

Захоплені вигуки не вщухали із чверть години. А потім до гавані прибув магістр тамтешньої школи з нав-чителями та школярами. Він одразу заходився шмагати школярів різками.

Такий звичай є і в Парижі. Коли за вироком суду вішають злочинця, на майдан приводять дітей і добряче їх шмагають, щоб у тих назавжди закарбувалося в пам'яті, як жорстоко карають злодіїв і душогубців.

Однак Пантагрюель, побачивши, що б'ють дітей, дуже розгнівався й мовив:

— Прошу — не бийте дітей! Як не перестанете, ми зараз же повернемось на кораблі й попливемо з вашого островаІ

Почувши Пантагрюелів голос, папомани вклякли на місці з великого дива: адже вони ніколи не чули такого гуку.

— Невже всі, хто сподобився бачити папу, стають отакими велетами й розмовляють так гучно? — обізвався перегодом якийсь однорукий горбань.— Ото шкода, що я не бачив його І Я теж би виріс і був би такий, як наш високошанований гість!

Нарешті з'явився правитель Папоманії єпископ Го-менац 138. Він їхав верхи на незасідланому мулові під зеленою попоною, а за ним — його почет з хрестами, знаменами, корогвами, кропильницями, смолоскипами.

Привітавшись з мандрівниками, Гоменац заявив, що підданці його ждуть не діждуться, поки божистий папа ущасливить їх своїми відвідинами. Але й тим прибульцям, що бачили папу, буде від них, папоманів, найшанобливіша шана, найприязніша приязнь, най-добріша добрість, найщедріша щедрість.

Гоменац теж хотів припасти Пантагрюелеві до ніг, але Пантагрюель навіть йому не дозволив цього зробити.

РОЗДІЛ XXXII

Про те, як Гоменац, єпископ папоманський, показав мандрівникам знебавпалі декреталії

Гоменац звернувся до нас із такою мовою:

— Священні наші декреталії радять і велять нам відвідувати спершу храм божий, а тоді вже шинок. Отже, ходімо до церкви, а потім — трапезувати.

— Ну, то ви, ваша превелебносте, йдіть уперед, а ми — слідом за вами,— сказав брат Жан.— Ви говорите як справжній християнин. На мою душу зійшла благодать, тож я й обідатиму з більшою охотою. Чудово зустріти гарну людину!

Над церковними дверима Пантагрюель та його друзі побачили величезну книгу, оздоблену діамантами й самоцвітами. Книга висіла на двох золотих ланцюгах, прикутих до склепіння. Це були декреталії.

Мандрівники замилувалися книгою. Пантагрюель доторкнувся до неї — адже він був велетенського зросту — й навіть погортав сторінки. Згодом він казав, що, коли торкнувся декрета лій, руки в нього якось дивно засвербіли і йому закортіло затопити в пику комусь із священнослужителів, навіть не одному, а кільком.

— Любі та шановні гостоньки! Ці декрета лії написано руками ангелів! — урочисто виголосив Гоме-нац.— Та ви, певно, у це не повірите.

— Так, щось не дуже віриться,— кивнув головою Панург.

— А проте, це щира правда! — вигукнув Гоменац.— Декрета лії впали з неба. Так, із самісінького неба! І ви, ті, що бачили папу, можете милуватися ними скільки схочете. Навіть більше — якщо забажаєте, вам дозволяється прикластися до них! Проте, згідно із заведеними правилами, перед цим належить три дні постити і дістати відпуст усіх гріхів. Так пишеться у знебавпалих декреталіях.

— Знаєте, ваша превелебносте,— мовив Панург,— як по правді, то ми вже бачили декрета лій без ліку! І на папері, і на пергаменті, і друкованих, і від руки писаних.