Гаргантюа і Пантагрюель (скорочений переказ для дітей) - Рабле Франсуа

Якісь люди, обвішані мішками, торбами, клаптями паперів, звеліли їм сісти на лаву підсудних.

— Та я краще постою! — мовив Панург.— У мене штани нові й камзол куций — незручно буде сидіти на вашій лаві. Адже вона занизька!

— Сідай! Як ти смієш перечити? — гримнув один із підсудників.— Не будеш поводитись як слід — земля під тобою западеться, ти провалишся в самісіньке пекло... І ви всі теж!

Коли мандрівники посідали, Нявній Дряповирв гаркнув:

— А давай лиш, а давай лиш!

— А давай лиш вип'ємо! — промимрив у відповідь Панург.

— А давай лиш відгадай мою загадку! — провадив Дряповирв.— А давай лиш відгадай, сю ж бо мить відгадай!

Якась блондинка, дівчина невинна, Знайшла без чоловіка та без муки Подібного до ефіопа сина, Хоча, здіймаючи шалені звуки, Він їй прогриз із лютістю гадюки Весь правий бік і так на світ з'явився. А далі в мандри сміливо пустився, Де плазом по землі, де летячи,— Із чого вельми друг наук чудився, Його віднісши до людей хутчій.

— Якби я був у чомусь винен, то відгадав би її, а так — аж ніяк, аж ніяк, аж ніяк! — розпачливо вигукнув Панург.

— А давай лиш, а давай лиш! — правив своєї Дряповирв.— Ану поглянь, які в нас пазурі! А давай лиш, а давай лиш! Ти гадаєш, що як ні в чому не винен, то ми тебе й на тортури не візьмемо? Ха-ха-ха, ну й дурило з тебе! Та чи знаєш ти, що закони наші — як павутиння: в них заплутуються метелики та мушки, а ґедзі легко їх проривають і виплутуються? А давай лиш, а давай лиш! Ми справжніх злодіїв та тиранів не ловими — клопоту від них по самісіньку зав'язку! Ми саме на таких, як ти — ні в чому не винних,— відіграємося! Сам сатана зараз по душі твоїй дзвонитиме! І по душах усіх твоїх друзів-приятелів теж!

Братові Жану надокучило слухати варнякання Дряповирва.

— Пане чорт! — обізвався він.— Я хочу вас спитати: хіба ж Панург може розтлумачити те, на чому сам зовсім не знається? Чи ви хочете, щоб він вам брехав?

— Ти диви — ще й цей пащекує! — сказав Дряповирв.— Ти що, бовдуре, з ланцюга зірвався? А давай лиш, а давай лиш! Заткни свою пельку! І до тебе дій-деться — не минеться!

— Ну, це ми ще побачимо,— пробурчав брат Жан собі під ніс.— Не дуже я вас боюся!

— Ха-ха-ха! Видно, що ти, йолопе пащекуватий, наших звичаїв не знаєш! У нас тут говорять про те, про що й гадки не мають! А давай лиш, давай лиш! У нас тут признаються в тому, чого ніколи не чинили, не коїли і чинити-коїти не думали! А давай лиш, а давай лиш! У нас тут навчають того, чого самі ніколи не вчили! А давай лиш, а давай лиш! У нас тут б'ють і наказують при цьому сміятися І А давай лиш, а давай лиш! Чого мовчиш? Тобі що, заціпило, блазню ти безтямний? А давай лиш, а давай лиш! А женись лишень на трясці!

— Біс, архібіс, пантобіс! — вигукнув брат Жан.— Ти що, ченця одружити хочеш? Та ти єретик, не хто інший! Тьху!

— Ну, раз тут карають невинних, кари нам не минути! — мовив Панург.— Хай вам біс — я заплачу! За всіх нас заплачу! А ви відпустіть нас із миром! Ми дуже поспішаємо!

— Відпустити? — зіпнув Дряповирв.— Ха-ха-ха! Отак просто й відпустити? А давай лиш, а давай лиш! Ось уже триста років звідси нікого не відпускають,, не настригши спершу шерсті, а то й не злупивши шкури! І ти гадаєш, що з тобою чинять не по правді? Бевзь, бачу я, із тебе першорядний! Ну, відгадуй мою загадку! А давай лиш, давай лиш! Відгадай лиш!

— Ну й відгадаю! — вигукнув Панург.— 3 білого боба вилупився довгоносик і виліз із нього крізь дірку, яку сам прогриз. Довгоносик цей і повзати, і літати вміє. А Піфагор, великий мудролюб, твердив, що цей довгоносик через метампсихоз 165 дістав ще й люд7 ську душу! Якби ви були люди, то після вашої смерті душі ваші влізли б у тіла довгоносиків, бо на цьому світі вй тільки те й робите, що все гризете та жерете! А на тому світі, певен я, ви, знавіснівши від пекельних тортур, як гадюки, стали б гризти боки своїх матерів! Ґ66

Сказавши це, Панург кинув на стіл перед Дряпо-вирвом гаман, повний золотих екю.

Почувши дзвін золота, Пухнасті коти стрепенулися, всі як один заграли на своїх пазурах, мов на скрипках, і занявчали-замурчали:

— Оце так оборудка, оце так оборудка! Щедро змащена, смачненька, лакомненька! Няв-няв! Мур-мур! Які ж ви славні хлопці! Хлопці-молодці! Няв-няв! Мур-мур!

— Я дав! Я дав! Я дав І А беріть лиш! А беріть лиш! Л беріть лиш! — вторував їм Панург.— Це ж гаман із золотом!

— Суд зрозумів вас правильно,— поважно мовив Дряповирв.— А давай лиш сюди гаман! А ви йдіть ссбі з миром! Я вас відпускаю!

Пухнасті коти повели мандрівників назад до гавані. Та на півдорозі вони зупинилися й сказали:

— Ми відпустимо вас аж після того, як ви обдаруєте ще й Дряповирвову дружину і наших жіночок — Пухнастих кицьок. А не дасте грошей — не випустимо з Катівні.

— Хай вам грець! Доведеться потрусити гаманом,— сказав брат Жан.— Ось я порахую, скільки в мене грошей.

— Ага! Гроші у вас є! Тоді й нам, горопахам, має щось перепасти... Глядіть же — не забудьте про нас!

— Що вдієш — перепаде й вам, горопахам,— відповів брат Жан і сягнув до кишені.

РОЗДІЛ XXXVIII

Про те, як брат Жан хотів обчистити Пухнастих котів

Тут мандрівники побачили, що в гавань заходить величезний караван суден. Вони налічили шістдесят вісім галер та фрегатів.

Брат Жан побіг до гавані — розпитатися, звідки припливли ці судна й що привезли.

Йому сказали, що судна навантажені забитою дичиною — оленями, косулями, вепрами, зайцями, качками, куріпками, рябцями, тетеруками, голубами — і сувоями шовку та оксамиту.

— Кому ж привезено стільки добра? — спитав брат Жан.

— Його вельможності Дряповирву, її вельможності Дряповирвисі, всім Пухнастим котам і всім Пухнастим кицькам,— відповіли моряки.

— А як би ви назвали все, що привезли?

— Вирвами, як же іще!

— Стільки дичини! — обурено вигукнув брат Жан.— Що ж це таке? Адже наш великий король під загрозою смертної кари заборонив полювати оленів, косуль, вепрів...

— Правду кажучи,— обізвався якийсь матрос,— Пухнастих котів ми боїмося дужче, ніж самого короля! Вони куди жорстокіші й лютіші за нього! Отож і веземо дичину, щоб задобрити немилосердних дряпіжників. Колись давно їх називали сіноїдами, а тепер кличуть вепроїдами, оленеїдами, зайцеїдами, куріп-коїдами.

— А бодай би вони добра не діждали! — вигукнув брат Жан.— Скільки людей розорили! Та не мине і їх лиха година! Той, хто вирвами живе, від вирв і загине!

Брат Жан прибіг назад до друзів, переповів їм те, що почув, а під кінець сказав:

— Друзі, послухайте, що мені на думку спало! Заберімо все це м'ясиво собі! І буде в нас свіженька дичина. Остобісила та солонина! Звичайно, не задурно візьмемо — заплатимо. А потім підемо до Пухнастих котів і обберемо їх! Обчистимо, пустимо голісінькими!

— Ні, це не для мене! — зітхнувши, мовив Панург.— Я чоловік боязливий — ви ж самі знаєте.

— Ходімо! — не відступався брат Жан.— Мені набридло байдики бити! Ми вже давно нічого путнього не робимо, тільки їмо, спимо та баляндрасимо! Це не по мені! Як не втну якоїсь геройської штуки, то й світ мені немилий! Невже я пристав до вас тільки задля того, щоб служби справляти і гріхи вам відпускати? Чорта пухлого! Згадайте Геркулеса! Чому про нього й досі світом слава котиться? Тому, що він визволяв людей од влади тиранів, нищив розбишак, убивць, чудовиськ, хижих звірів, отруйних змій! А хіба Пухнасті коти — не тирани, не розбишаки, не вбивці? Хіба вони не страшніші за чудовиськ, за звірів, за змій? То чом би не нам'яти їм боки й не обчистити їх? Святе ^іло! Сутаною своєю присягаюсь — ми впораємося з ними! Наш буде верх!

— Ні, мене ви не звабите на це,— похитав головою Панург.— Я на цьому острові нічого не забув. Чому ж я маю гинути отак собі, ні за цапову душу?

— Ти не загинеш! — засміявся брат Жан.— Он який гаман із золотом Дряповирвові кинув! Не пожалів... Невже в тебе так багато того золота?

— А ти хіба не бачив, як Дряповирв щомиті розшморгував свою оксамитову торбу? Не чув, як він без угаву приказував: "А давай лиш! А давай лиш!"

Я відразу зметикував, до чого воно йдеться! То й вирішив: ану лиш дам, ану лиш дам! Щедро дам! Тоді Дряповирв нас відпустить. Я битий жак, бував у таких бувальцях, що вам і не снилося! І нас таки відпустили! Тож навіщо вдруге долю випробувати? Мерщій відпливаймо з цього препаскудного острова! Подалі від мерзенних Пухнастих котів та їхнього ерцгерцога!

Пухнасті коти, які проводжали мандрівників, тим часом чекали, поки їм дадуть грошей. Побачивши, що після Панургових слів мандрівники твердою ходою рушили до гавані, вони обступили їх щільним кільцем і сказали, що не пустять, аж доки не дістануть обіцяного.

— Ах ви бісові душі! — з серцем вигукнув брат Жан.— Ну, зараз ви в мене хіба ж такої затанцюєте!

Вихопивши з піхов меча, брат Жан кинувся до Пухнастих котів. Та вони дременули хто куди. Годі було їх наздоганяти.

Мандрівники попрямували до гавані. Аж тут до них підбігла стара шинкарка й почала скаржитися на їхніх матросів. Вони, мовляв, обідали в її шинку, потім лягли спочивати, а тоді пішли й не заплатили за постій.

Шинкарчині слова підтвердили свідки, яких вона привела з собою — судовий виконавець і двоє помічників.

Брат Жан не торгуючись заплатив п'ять су, що їх правила шинкарка, а потім побіг до шинку. Вихопивши меча, він в одну мить розрубав мечем перину, подушки, взяв на оберемок сінник, ковдру та двоє про-стирадел і так само бігцем повернувся до гавані. Від-вів-таки душу!

Нарешті всі посідали на кораблі, і Пантагрюель звелів відчалювати. Мандрівники вийшли в море. Та незабаром зірвався дужий вітер, і юнга, що сидів на щоглі, крикнув, що кораблі несе назад, до острова Катівні.

— Ой, пане капітан, повертайте голоблі! — злякано вигукнув Панург.— Нічого нам робити на тому богом забутому острові!

На щастя, вітер пригнав кораблі до іншого острова, та мандрівники побоялися висісти. Вони зупинилися десь за милю від острова, навпроти стрімких високих скель.

РОЗДШ XXXIX

Про те, як мандрівники сіли на мілину і як їх порятували мореплавці, що пливли з острова Ентелехіг 167

Діждавшися погожої години, мандрівники підняли якорі. Та ледве встигли проплисти двадцять дві милі, як знявся ураганний вітер. Кораблі закрутило, мов тріски. Проте лоцман сказав, що особливої небезпеки немає, бо небо ясне і море спокійне.