Надзвичайні пригоди надзвичайного космонавта - Медвєдєв Валерій

Якби вчасно помітив, дивись — і не було б втрати інформації. Але як і чому рукописи, які я віддав на зберігання Степаниді Василівні, опинилися у Тетяни Тополевої?! З одного боку, втрата інформації, з другого боку, приплив віршів. І приплив і відплив! За приплив я повинен подякувати Тополевій, а за втрату інформації я її повинен зневажати. Що ж мені робити з Тополевою? Зневажати чи дякувати? Спочатку треба все-таки розшифрувати, як вона розшифрувала зашифроване? Я міг би довідатись і зараз, але за моїм залізним розкладом через п'ятнадцять хвилин я мав брати участь у гонках на картах, і я не міг їх відмінити, проте я не міг відмінити і розслідування того факту, яким побитом рукописи з рук сторожихи тітки Паші потрапили до Тані Тополевої. Це можна було зробити, затримавши всіх у нас дома години на три, але як це зробити? А дуже просто і у такий спосіб.

— Я, на жаль, зараз повинен піти,— сказав я.— У мене тепер від вас таємниць нема: слухайте мене зараз, зрозумієте потім — ця формула більше не дійсна! Слухайте зараз — зрозумієте зараз! — от сьогоднішня формула взаєморозуміння! Читайте зараз — зрозумієте зараз! І як висловилась громадянка Тополева у своїх непоганих віршах: "Ідеш на бій — лице відкрий,— ось мужності начало!"

Я вийшов з кімнати, почуваючи в собі спортивну агресію, здатність до максимального напруження своїх психічних і фізичних можливостей для досягнення високих і найвищих (рекордних) результатів.

Через дві години, коли я вихором злетів по сходах на свій поверх, я, ще стоячи за дверима, почув той самий знайомий шум, котрий колись я залишив по собі у музичному кабінеті нашої школи. Одним словом, стрес тривав. Стрес — під цим тривалий час розуміли негативну реакцію організму на подразник (пригнічений стан, нервовий зрив і т. д.), доки автор терміна — американський вчений Г. Сельє не пояснив, що стрес може бути як негативний (дістрес), так і позитивний (евстрес) — радість, натхнення...

Серед присутніх майже всі були під ді стресом, і лише на обличчі Тані Тополевої був написаний яскраво виражений евстрес. "А вона чому радіє?" — запитав я сам себе.

Чесно кажучи, розглядаючи крізь скло дверей вітальні своїх однокласників і вивчаючи їх лиця, я, як завжди, робив два діла: слухав, що говорять про мене мої однокласники і дивувався, як це я, вміючи вичислити в умі, подібно до хорошого математика, корінь дев'ятнадцятого ступеня із числа, яке складається із ста тридцяти трьох цифр, не зміг написати вірша про своє серце!

— І лається він словами якоїсь незрозумілої мови.

— Наприклад? — запитала Таня Тополева.

— Наприклад,— Лена Марченко зам'ялась,— я не знаю, чи зручно це вимовити вголос? Наприклад, се-пактакроу! — сказала вона, заливаючись сміхом.

— Сепактакроу — це в перекладі з малайської "гра ногою в м'яч",— сказала Таня Тополева.

— Він — людиноненависник,— закричав Лев Киркинський. Його улюблена приказка: "Всіх би вас кинути піраньям під час відливу!"

— Диваки ви всі,— сказала Таня Тополева.— Під час відливу ріка міліє. В цей час піраньї нікого не займають, вони ніби сонні. Настає приплив, підвищується рівень води, і* в річку вже не можна увійти, загибель неминуча.

— Зате,— крикнув Колесников,— він завжди знає, котра година!..

Я зайшов до кімнати, і враз запала глибока тиша. Всі дивилися на мене так, ніби мене дійсно підмінили інопланетяни. До того ж серед моїх однокласників як ось з'явилися лікар-гіпнотизер і дядько Петро.

— От спитайте, спитайте його,— зарепетував Колесников — яка тепер година?

— Юрку,— спитав батько,— котра тепер година?

— П'ять годин тридцять хвилин двадцять три секунди,— відповів я не замислюючись.

Всі, в кого були годинники, подивилися на циферблати, а лікар-гіпнотизер навіть прицмокнув язиком і стенув плечима від здивування.

— Найважче за все на світі — це бути в одному місці з цим фантастичним Івановим, який виявився зовсім не Івановим, а надфантастичяим Юрієм Ба* ранкіним! — сказала Ніна Кісіна.

— Довір йому зустріч з інопланетянами, він нашу Землю посварить з усіма галактиками!

— І хай він скаже, він ТОЙ Баранкін чи не ТОЙ? — крикнула Віра.Граніна.— Врешті-решт ми всі живемо і летимо,— сказав Лев Киркинський,— на космічному кораблі, що зветься "Земля", і бажано, щоб екіпаж цього корабля був би сумісним і в дорослому віці, і в дитячому.

— Ні, хай він скаже, він ТОЙ Баранкін чи не ТОЙ! — наполягала Віра Граніна.

— До речі, ще Ейнштейн казав,— вигукнув Маслов,— що будь-яке найвеличніше відкриття варте менше і коштує дешевше, ніж вияв людських якостей.

Потім Алла Астахова сказала:

— Академіка Веліхова запитали, що таке сучасна людина. І знаєте, що він відповів? Сучасна людина — це така людина, котра здатна відчувати відповідальність за все, що відбувається поряд з нею і далеко від неї, а Баранкін — це така людина, якій байдуже, що відбувається далеко, їй важливо, що відбувається з нею, навколо неї і в ній.

— І хай він скаже, він ТОЙ Баранкін чи не ТОЙ? — не здавалась Віра Граніна.

— Ні, я не ТОЙ Баранкін, а ЦЕЙ Баранкін,— сказав я.

— А який ЦЕЙ? — допитувала мене далі Кісіна. На це запитання я не знайшов за потрібне відповідати, проте за мене відповіла Таня Тополева:

— Я вам можу скавати, який це Юра Варанкін. По-моєму, це найфантастичніший із всіх реальних і найреальніший із всіх фантастичних! —1 ще вона додала: — Ви знаєте, що це за людина? От є люди, які випробовують літаки на перевантаження і навіть катастрофи, а він, а він...— сказала Таня двічі,— а він... мовила вона і втретє,— себе, розумієте, себе на ці перевантаження і, може, на ці катастрофи...

— А ти б полетіла з Баранкіним на виконання над-важкого завдання? — спитала Ніна Кісіна.

— Ні,— сказала Таня,— я 6 не полетіла. Я б не полетіла, бо у Баранкіна фантазія сильніша за нього самого. Мені здається, що не він володіє своїми фантазіями, а вони, його фантазії, володіють ним самим.

Я чомусь, тільки почувши ці слова, звернув увагу на те, як за час моєї відсутності змінилась наша вітальня. Вся кімната була в книгах і журналах. Вони купами лежали на столі і на підлозі і були схожі на барикади, з-за яких вівся вогонь по моїй особі окремими словами і цілими чергами слів. З обкладинок книг і журналів на мене дивилися Павлов, Галі-лей, Горький, Кеплер, Ломоносов, Станіславський і так далі. І ті слова, які я приймав за жалюгідні повчальні цитати, насправді були ніби не цитати, а ніби просто слова тих вчених і мислителів, від імені яких вони виголошувалися. "Шкода, що ці вчені і мислителі присутні тут лише на малюнках і фотографіях,— подумав я,— а то були б вони по цей бік барикад, тобто на боці надкосмонавта Баранкіна".

— І можеш порвати свої спогади і свій бортжурнал. І взагалі кинь марнувати час на свою наджорстку надпідготовку до над відповідальних надкосмічних польотів. Я не розумію,— говорив батько, чимраз підсилюючи свій голос,—навіщо марно витрачати час. Навіщо готуватися до того, що ніколи не здійсниться! Ти ніколи не полетиш у космос! Зрозуміло?!

Я вперше в житті чув, як кричить мій батько.

— Ні, полечу! — сказав я теж голосно.

— Ні, не полетиш!

— Це ж чому я не полечу?

— Тому, що,— відчеканив мій тато,— що в космос літають лише дуже здорові люди. А ти хворий.— Це все він говорив від себе, не заглядаючи в книжки.

— Якби я був несерйозною людиною, я б на такі слова просто розреготався. Ні, про мене можна сказати, що я хвора людина?!

— Ти тяжко хворий! — вів далі тато.— Тяжко! Дуже тяжко! Зараз ми тобі поставимо діагноз, і тобі це так не минеться.— Він почав порпатися в журналах і книжках, нервово повторюючи: "Ні, не те, не те!"

"Цікаво,— подумав я,— кого тато шукає на допомогу? Що за* консиліум?! І так тут весь клас!.."

— Ага! Ось! — сказав батько, беручи зі столу і розгортаючи журнал. Потім він одягнув окуляри і, поглядаючи на мене поверх стекол, прочитав: — "Кілька слів про психологічну несумісність... (Пауза.) V довготривалу експедицію важливо підбирати екіпаж так, щоб його учасникам було приємно разом жити і працювати. Це винятково важливо... (Пауза.) Досить згадати епізод із життя чудового полярного дослідника Фрітьофа Нансена... (Пауза.) Це був видатний учений, людина великого серця... (Пауза.) Виняткової привабливості! (Пауза.) Лекція, ^ яку він якось прочитав у Едінбурзі, називалася: "Те, про що ми не пишемо в книгах". Мова йшла про знаменитий дрейф на кораблі "Фрам". Нансен розповідав про штурмана Іогансена, Це був його великий друг. Разом вони досягли 86 градуса північної широти і повинні були повертатися на материк до Землі Франца-Йоси-фа. Цей шлях у них забрав понад півтора року. їли вони одну моржатину і ведмежатину. Виснаження, здавалось, було цілковитим. Проте ніщо не було їм у цій подорожі так важко, як зносити присутність одним другого. Якщо раз на тиждень вони і звертались один до одного, то не інакше, як зі словами: "пане головний штурман" або "пане начальник експедиції". Це було не дивацтвом, а чи особливістю вдачі... (Пауза.) Це було виявлення закону психологічної не-су-міс-нос-ті... який уособлював в собі всім своїм єством штурман Іогансен!"

І тут з усіх боків мене почали і поодинці і всі хором обстрілювати такими цитатами, що розвивали висловлену татом думку, і у такій кількості, що я змушений був затиснути своїми надпальцями свої надвуха.

— Я теж хочу сказати,— пробелькотіла з-за купи книжок Ніна Кісіна,— я хочу сказати, що, як сказав Сервантес,— Ніна нервово почала гортати якусь книжку,— тоді, щоб... м-м-м... для того, щоб приготувати пиріг з яблуками за тридцять хвилин, треба збити троє яєць, посолити, додати ваніліну, одну склянку цукру і десять грамів муки... Ой, стривайте, я щось не те читаю.

— Чуємо, що не те,— перебив я її,— не десять грамів муки, а склянку муки, інакше буде не пиріг, а...

— А тут написано, що треба взяти десять грамів муки,— сказала Ніна.

— Значить, помилка,— сказав я.— Подивись у кін-• ці, там повинна бути зноска про помилки.

— Ага, є,— сказала Кісіна, подивившись на вклейку зазначених помилок в кінці книжки.

— А взагалі, всі праві, Юро, і ти хоч надздорова людина,— вела далі Кісіна,— але ти хворий на. хворобу, яка у космонавтів зветься... людинопсихологічною несумісністю. У важкій і, видно, невиліковній форми

— У космонавтів є такі хвороби, а у надкосмонав-тів,— сказав я,— нема таких хворобі І не може бути! І взагалі, зараз вже сім годин п'ятдесят дві хвилини тринадцять секунд.