Не сподівайтеся позбутися книжок - Еко Умберто

Я пам'ятаю свого вчителя філософії, неймовірного чоловіка. Саме завдяки йому я і в університеті вирішив вивчати філософію. Є певні елементи філософії, що я зрозумів завдяки його міркуванням. Можливо, цей чудовий вчитель не зміг прочитати всі першоджерела, на які посилався під час уроків. Це означає, що численні книжки, про які він мені компетентно з ентузіазмом говорив, насправді були йому невідомі. Він знав про них лише крізь історію філософії.

Ж.-К.К.: Коли Національною бібліотекою керував Еммануель Ле Рой Лядюрі, то він взявся вести дуже дивну статистику. Поміж датою створення Національної бібліотеки, після Революції, скажімо, в 1820-х роках, і до наших днів два мільйони назв книжок читачі не запитували ніколи. Жодного разу. Можливо, ідеться про нецікаві книжки, релігійні праці, збірки молитов, лженауки, що ви їх так любите, справедливо забутих мислителів. Адже під час створення фондів Національної бібліотеки на початках привозили повні вози книжок, які складали на купу в дворі вулиці Ришельє. Ті книжки потрібно було прийняти, класифікувати і, звісно, це робили поспіхом. Після цього книжки в більшості своїй засинали надовго, а чи й досі сплять.

А тепер я стану на бік письменника чи автора, адже ми всі троє ними є. Знати, що ваша книжка стоїть без діла на полиці і ніхто й не думає нею заволодіти, — це не дуже втішний факт. Але, думаю, Умберто, це не стосується ваших книжок! У якій країні їх приймають найкраще?

У.Е.: Якщо міряти накладами, то це, напевно, Німеччина. Якщо у Франції продається дві чи три сотні тисяч примірників, то це вже рекорд. А в Німеччині успіх починається з мільйона примірників. Найменші наклади — в Англії. Англійці більше люблять брати книжки в бібліотеках. А от Італія в цьому рейтингу іде одразу перед Ганою. Натомість італійці читають багато журналів, набагато більше, ніж французи. Саме за допомогою преси вдалося наблизити до моїх книжок тих людей, які зазвичай не читають. Як? Це спрацювало в Італії та Іспанії, але не у Франції. Щоденна газета запропонувала своїм читачам за дуже скромну суму отримати книжку чи диск у подарунок. Книгарні були незадоволені, але ця практика таки прижилася. Пам'ятаю, коли газета "La Repubblica" запропонувала як подарунок своїм читачам мій роман "Ім'я троянди", продалося два мільйони примірників газети (замість звичних 650 тисяч), тож моя книжка дійшла до двох мільйонів читачів (а якщо вважати, що книжка може зацікавити всю родину, то назвімо обережну цифру чотири мільйони).

Можливо, книгарям справді було чого хвилюватися. Але півроку потому я вивчав квартальні продажі в книгарнях і виявив, що продажі кишенькового видання майже не зменшилися. Тобто оті два мільйони книжок потрапили до людей, які зазвичай не ходять у книгарні. Ми завоювали нову публіку.

Ж.-Ф. де Т.: Ви обидва маєте радше ентузіастичний погляд на читання в наших суспільствах. Книжки не призначені винятково для читання елітам. І якщо книжкам доводиться конкурувати з іншими носіями, все більш спокусливими та потужними, то вони все одно витримують цю конкуренцію, і ніщо не може їх замінити. Колесо — скажемо це ще раз — перевершити неможливо.

Ж.-К.К.: Двадцять чи двадцять п'ять років тому довелося мені сісти в метро на станції біля мерії. На платформі була лавка, на ній сидів чоловік, а біля нього — стосик з чотирьох чи п'яти книжок. Він читав. Поїзди метро проїжджали. Я дивився на цього чоловіка, якого не цікавило, здається, нічого, крім його книжок, і вирішив трохи затриматися на станції. Він зацікавив мене. Зрештою я підійшов до нього, зав'язалася коротка розмова. Я приязно запитав, що він тут робить. Чоловік відповів, що щоранку читає тут між восьмою годиною тридцять хвилин і полуднем. Потім він виходить і йде обідати. Після обіду він повертається і читає до шостої вечора. Закінчив він словами, які я запам'ятав назавжди: "Я читаю, ніколи не займався нічим іншим". І я попрощався, бо, як мені здалося, марнував його час.

Чому в метро? Тому що в кафе він не міг просидіти цілий день, не замовляючи, а той чоловік точно не міг собі такого дозволити. В метро ж сидіти можна безкоштовно, тут тепло, люди ходять туди-сюди, і цей чоловік нікому не заважає. Досі запитую себе, чи то був ідеальний читач, чи зіпсутий.

У.Е.: А що він читав?

Ж.-К.К.: Добірка надто еклектична. Романи, книжки з історії, нехудожню літературу. Мені здається, що в ньому було більше своєрідної залежності від самого процесу читання, ніж цікавості до прочитаного. Кажуть, що читання — це гріх, за який не карають. Цей приклад свідчить, як читання може стати справжньою перверзією. Можливо, фетишизмом.

У.Е.: Коли я був малим, сусідка дарувала мені книжку на кожне Різдво. Одного разу вона в мене запитала: "Скажи, Умбертіно, чи ти читаєш, аби знати, що там у книжці написано, чи ти читаєш з любові до читання?". Маю визнати, що мене не завжди захоплювало те, що я читав. Але я читав будь-що задля смаку читання. Це одне з великих одкровень мого дитинства.

Ж.-К.К.: Читати для того, щоб читати, — це як жити для того, щоб жити. Ми знаємо людей, які ходять в кіно дивитися фільми, тобто, в певному сенсі, дивитися, як рухаються картинки. Іноді їм не важливо, про що цей фільм говорить, що показує.

Ж.-Ф. де Т.: Чи існує залежність від читання?

Ж.-К.К.: Звичайно. Отой чоловік у метро є прикладом людини з цією залежністю. Уявіть, що хтось щодня декілька годин ходить, не звертаючи увагу ані на пейзаж, ані на людей, які трапляються дорогою, ані на повітря, яким дихає. Важить власне дія — ходити, бігати або ж читати. Що з прочитаних таким чином книжок можна запам'ятати? Як згадати прочитане, якщо за день ви проковтнули дві чи три книжки? Іноді в кінотеатрах глядачі дивляться чотири-п'ять фільмів поспіль. Це доля зокрема журналістів та журі фестивалів. В таких умовах і самого себе можна забути.

У.Е.: Одного разу в мене був подібний досвід. Я був у журі Венеціанського кінофестивалю. Думав, що збожеволію.

Ж.-К.К.: Коли ви виходите з кінозали, похитуючись після денної норми фільмів, то навіть пальми на набережній Круазет у Каннах видадуться несправжніми. Мета — це не подивитись або прочитати все будь-якою ціною, але знати, що з цим робити і як звідти витягнути змістовну довготривалу поживу. Чи любителі скорочитання справді смакують те, що читають? Якщо ви економите час, пропускаючи довгі описи в творах Бальзака, то чи не втрачаєте ви саме те, що так глибоко характеризує його доробок? Те, що тільки він і може дати?

У.Е.: Так само, як ті, хто в романі шукає "лапки" на позначення меж діалогу. Мені в дитинстві під час читання пригодницьких романів траплялося нехтувати деякими фрагментами книжок, гортаючи книжку від діалогу до діалогу.

Але повернімося до нашої теми. Поговорімо про книжки, яких ми не читали. Існує спосіб сприяння читанню, його вигадав письменник Акілле Кампанілле. Яким чином маркіз Фускальдо став найосвіченішим чоловіком свого часу? Він успадкував від батька велику бібліотеку, але взагалі нею не цікавився. І от одного дня він розгорнув якусь випадкову книжку та знайшов там купюру в тисячу лір. Він замислився, чи раптом нема таких купюр в інших книжках, тому почав систематично гортати всі отримані в спадок книжки. Саме так він пірнув у пишний яр знань.

Ж.-Ф. де Т.: "Не читайте Анатоля Франса!". Поради з читання чи нечитання, що їх практикували сюрреалісти, допомагають привернути увагу до творів, які б ви ніколи і не подумали б читати?

У.Е.: Сюрреалісти були не єдиними, хто не радив читати певних авторів або певні книжки. Тут ідеться про окремий жанр полемічної критики, який, звісно ж, завжди існував.

Ж.-К.К.: Бретон складав списки авторів, яких читати варто і яких читати не варто. Читайте Рембо, не читайте Верлена. Читайте Гюго, не читайте Ламартіна. І дивина: читайте Рабле, не читайте Монтеня. Якщо цих порад дотримуватися буквально, то ви, можливо, пройдете повз декілька цікавих книжок. Але мушу сказати, що, попри все, ці поради врятували мене від читання роману Алена-Фурньє "Великий Мольн".

У.Е.: Ви не читали "Великого Мольна"? Не треба було слухати Бретона. Роман просто чарівний.

Ж.-К.К.: Можливо, мені вже пізно його читати. Я знаю, що сюрреалісти дуже голосно сварили Анатоля Франса. Але його я таки читав. І часто навіть із задоволенням — наприклад, "Повстання янголів". Але в них на нього був такий зуб! Після його смерті вони радили покласти його в одну з металевих коробок букіністів, які стоять вздовж Сени, посеред старих книжок, які він так любив, і кинути його в річку. Тут також можна відчути ненависть до старого книжкового пилу — непотрібного, зайвого і найчастіше дурного. Чи не значить це — і відповіді на це запитання досі нема — що книжки, які не були ані спалені, ані переписані, ані погано перекладені, ані відцензуровані, які дійшли до нас, є справді найкращими й такими, що їх треба читати?

У.Е.: Ми вже говорили про книжки, що не існують, чи то пак вже не існують. Непрочитані книжки, що чекають на те, щоб їх прочитали або не прочитали. Тепер я би хотів поговорити про авторів, яких не існує, але яких ми знаємо. Різні персоналії зі світу книговидання одного дня опиняються за одним столом на Франкфуртському книжковому ярмарку. І там є Гастон Галлімар, Поль Фламан, Ледіг-Ровольт і Валентіно Бомпіані. Одне слово, цвіт європейського книговидання. І вони коментують нове безумство, що найшло на видавців — перекуповувати один в одного молодих авторів, які себе ще як слід не показали. І тут один із них пропонує вигадати автора. Його зватимуть Міло Темешвар, він написав уже відому книжку "Let me say now", за яку Американська Бібліотека вже вручила цього ж ранку п'ятдесят тисяч доларів. Вони домовляються всі разом здійняти трохи галасу та подивитися, що з того буде.

Бомпіані повернувся на свій стенд і розповів цю історію мені та моєму колезі (ми в той час видавалися в нього). Ідея здалася спокусливою, тож ми почали прогулюватися ярмарком, хитромудро поширюючи ім'я от-от знаменитого Міло Темешвара. Того ж вечора під час вечері Джанджакомо Фельтрінеллі підійшов до нас і дуже збуджено сказав: "Не марнуйте свого часу. Я вже купив права на "Let me say now"!". З того часу Міло Темешвар став для мене дуже дорогим.