Не сподівайтеся позбутися книжок - Еко Умберто

Все це склали у величезну коробку, що її успадкував мій батько, старший з тринадцяти синів.

Ця величезна коробка лежала в підвалі нашого будинку, тобто була досяжною для тамування цікавості, яку пробудив у мені дід. Оскільки саме я повинен був спускатись у підвал по вугілля для обігріву будинку або по пляшку вина, то я опинявся посеред усіх цих книжок без палітурок, просто неймовірних на думку дитини восьми років. Там було все для пробудження розуму. Не тільки Дарвін, але й еротичні книжки та всі випуски — з 1912 до 1921 року — журналу "Giornale illustrato dei viaggi", італійського аналога французького "Журналу про подорожі й пригоди на землі та на морі". Тож моя уява живилася історіями про сміливих французів, які поборювали безчесних прусаків, і все це було пронизане огидним націоналізмом, якого я в ті часи ще не вловлював. А також приправлене жорстокістю, яку годі було й уявити — всі ці відрубані голови, збезчещені цнотливиці, діти з розпоротими животами на тлі екзотичних країв.

Весь цей спадок від діда, на жаль, не зберігся. Я так багато їх читав і позичав друзям, що ті книжки не вижили. Італійський видавець Сонзоньйо спеціалізувався на ілюстрованих пригодницьких історіях. Оскільки в 1970-х роках книговидавнича група, де я видавався, купила його видавництво, я зрадів, що зможу віднайти твори мого дитинства, на кшталт "Спустошувачів морів" Жаколіо, які були перекладені італійською під назвою "II Capitano Satana". Але фонди видавця були зруйновані внаслідок бомбардувань під час війни. Аби відновити мою дитячу бібліотеку, я роками нишпорю крамницями букіністів і блошиними ринками, та справу ще не завершено…

Ж.-К.К.: Треба підкреслити, як ви це і робите, як сильно та дитяча література вплинула на наші долі. Спеціалісти з дослідження поезій Рембо нагадують, що "П'яний корабель" багато чим завдячує "Косталю-індіанцю" Габріеля Феррі. Але я можу констатувати, що ви, Умберто, почали з читання пригодницьких романів і фельетонів, а я ж почав зі священних книг. Принаймні з однієї. Можливо, це якось пояснює відмінності наших доль, хто знає? Те, що направду мене здивувало під час перших подорожей до Індії, це відчутність книжки в індуїстському культі. Немає писаного тексту. Вірянам нічого не дають, аби вони звідти читали чи співали, бо більшість із них неписьменні.

Звісно ж, саме тому ми на Заході наполегливо говоримо про "релігії Книги". Старий Заповіт, Новий Заповіт і Коран мають вагу. Вони писані не для неписьменних, не для неуків, не для низів. Вони вважаються не те що б написаними самим богом, але майже під його надиктовування, слідуючи даному ним пориву. Коран написано під надиктовування янгола, і Пророк, якого просять "читати" (це найперший припис), мусить визнати, що не вміє, його не навчили. Тож йому роблять дар — можливість читати світ і говорити про це. Релігія та контакт із богом ведуть до знання. Читати — це головне.

Євангелія створено на основі свідчення апостолів, які запам'ятали слова Сина Господнього. Старий Заповіт — залежно від книг. Немає іншої релігії, де б книжка відігравала подібну роль зв'язкового між світом божественним і світом людським. Деякі тексти в індуїзмі теж священні — наприклад, Бгаґавадґіта. Але, ще раз повторюю, ці тексти не є власне об'єктами культу.

Ж.-Ф. де Т.: А давньогрецький і давньоримський світи обожнювали книжку?

У.Е.: Не як релігійні об'єкти.

Ж.-К.К.: Можливо, римляни обожнювали Сивілині книги, які містили віщування грецьких жриць і які було спалено християнами. Двома "священними" книжками греків були, звісно, Гесіод і Гомер. Але не можна сказати, що тут ішлося про якісь релігійні одкровення.

У.Е.: В політеїстичній цивілізації не може існувати якась сила, більша за інші, тож поняття єдиного "автора" одкровення тут позбавлене сенсу.

Ж.-К.К.: "Магабгарату" написав В'яса, мудрець, індійський Гомер. Але ми перебуваємо в дописемних часах. Перший автор — В'яса — не вмів писати. Він пояснює, що склав "велику поему світу", яка розкаже нам усе, що нам потрібно знати, але він не може її записати, бо не вміє. Люди — чи боги — ще не винайшли письмо. І В'ясі потрібен хтось, хто міг би записати те, що він знає, аби впровадити поміж людьми правду за допомогою письма. Брахма посилає до нього напівбога Ганешу, який постає як людина з головою слона та червоним круглим животом, і у нього з собою було приладдя до письма. Коли прийшов час писати, він відламав один зі своїх бивнів і вмокнув у каламар. Саме тому кожне зображення Ганеші — з відламаним правим бивнем. Поміж Ганешею та В'ясою зав'язується суперництво, що триває протягом писання поеми. Тож "Магабгарату" створено одночасно з народженням письма. Це перший писаний твір.

У.Е.: Те ж саме говорять про гомерівські поеми.

Ж.-К.К.: Обожнювання Біблії Гутенберга, про яке ми говорили, є абсолютно зрозумілим у контексті наших "релігій Книги". Сучасна історія книжки також починається з Біблії.

У.Е.: Але це обожнювання властиве радше середовищу бібліофілів.

Ж.-К.К.: А скільки їх є? Ви знаєте?

У.Е.: Різні джерела подають різні цифри. Ми можемо нарахувати від двох до трьох сотень примірників, які, імовірно, були надруковані. З них сорок вісім дійшло до наших днів, з них дванадцять примірників мають сторінки з пергаменту. Можливо, є ще декілька, що сплять у бібліотеках приватних власників. У такої собі бабці, про яку ми вже говорили і яка легко погодиться продати таку книжку.

Ж.-К.К.: Сам факт, що ми змогли сакралізувати книжку доводить важливість, якої набули вміння читати й писати протягом історії цивілізації. Інакше звідки би взялася влада писемних людей у Китаї? А влада скрипторів у єгипетській цивілізації? Привілей вміти читати і писати був доступний дуже маленькому гурту осіб, які користувалися надзвичайним авторитетом. Уявіть, що ми з вами — єдині в цілому регіоні дві особи, що вміють писати і читати. Ми могли загадково обмінюватися повідомленнями, мати страшні одкровення, листуватися, і ніхто би не знав змісту наших листів.

Ж.-Ф. де Т.: Стосовно цього обожнювання книжок: Фернандо Баез пише в своїй "Історії знищення книжок", що Іоанн Золотоустий згадував про осіб, які в IV столітті носили на шиї старі манускрипти, аби захиститися від сил зла.

Ж.-К.К.: Книжка може бути талісманом, а також — предметом чарів. Іспанські монахи, що палили мексиканські Кодекси, таким чином захищалися від, як вони казали, злих чарів. І це дуже неоднозначно звучить. Якщо ті монахи прибули з силою єдиного справжнього бога, то як оті фальшиві несправжні боги могли на них впливати? Те ж саме казали про тибетські книжки, які іноді звинувачують у тому, що вони містять сумнівне езотеричне вчення.

У.Е.: Ви знаєте дослідження кіпу Раймондо ді Сангро, князя Сансеверського?

Ж.-К.К.: Ви хочете сказати про мотузкові сплетіння й вузлики, якими користувалася адміністрація інків, аби полегшити брак письменності?

У.Е.: Саме так. Мадам де Графіньї написала "Листи перуанки", роман, який у XVIII столітті мав величезний успіх. Раймондо ді Сангро, неаполітанський князь-алхімік, починає вивчати книжку мадам де Графіньї та робить чарівне дослідження, присвячене кіпу, ще й з кольоровими ілюстраціями.

Цей князь був надзвичайним персонажем. Імовірно, він був франк-масоном, окультистом, відомим тим, що в своїй капличці у Неаполі поставив скульптури, що зображали людські тіла без шкіри і з оголеною системою судин, і ті скульптури були такими реалістичними, аж подейкували, що він працює із тілами живих людей, можливо, з тілами своїх рабів, яким він вводив якісь речовини — і вони кам'яніли. Якщо будете в Неаполі, обов'язково підіть у крипту капели Сансеверо, аби ними помилуватися. Ці тіла — це як дослідження Андреаса Везалія з каміння.

Ж.-К.К.: Будьте певні, нагоди я не проґавлю. Щоб продовжити розмову про вузликове письмо, що спричинило появу низки дивовижних коментарів, я згадаю великі зображення, знайдені в Перу, про які авантюрні уми казали, що їх накреслено для передачі послання нетутешнім істотам. Перекажу вам новелу Трістана Бернара на цю тему. Якось земляни виявили, що до них доходять повідомлення з далекої планети. Вони зосереджуються, аби розшифрувати, що це за послання, але це їм не вдається. Тож вони вирішують накреслити в пустелі Сахара щонайбільшими літерами по декілька кілометрів у довжину найкоротше можливе слово. Вибирають слово "Прошу?" І пишуть велике "Прошу?" на піску, на що йдуть роки праці. Вони дуже здивувалися, коли за деякий час надійшла відповідь: "Дякуємо, але повідомлення адресоване не вам".

Отак я відволікся, аби запитати у вас, Умберто: що таке книжка? Це об'єкт із знаками, які можна читати? Римські volumina — це теж книжки?

У.Е.: Так, ми вважаємо, що вони теж є етапом історії книжки.

Ж.-К.К.: Така спокуса сказати, що книжка — це об'єкт, який читають. Але це неточне визначення. Газету читають, але це не книжка, так само ні лист, ні надгробок, ні транспарант, ні етикетка, ні екран мого комп'ютера — не книжка.

У.Е.: Мені здається, що манера схарактеризувати, чим є книжка, це як помітити різницю між мовою та діалектом. Жоден лінгвіст цієї різниці не знає. Але ми можемо її проілюструвати, сказавши, що діалект — це мова, але без армії та флоту. Саме тому ми говоримо про венеціанську мову, наприклад, бо її використовували в дипломатії та комерції. Проте цього ніколи не траплялось із п'ємонтським діалектом.

Ж.-К.К.: І тому це діалект.

У.Е.: Точно. Тож якщо у вас є маленький постамент, на якому один знак, припустімо, божественне ім'я, про книжку не йдеться. Але якщо у вас є цілий обеліск, де численні знаки розповідають історію Єгипту, то у вас є щось подібне до книжки. Це та сама різниця, що й поміж текстом і фразою. Фраза закінчується там, де стоїть крапка, а текст виходить за горизонт першої крапки, що закінчує першу фразу цього тексту. "Я повернувся додому". Фразу закінчено. "Я повернувся додому. Зустрів матір". І ось ви вже у текстуальності.

Ж.-К.К.: Я хотів би згадати фрагмент есею Поля Клоделя "Філософія книжки", який було видано 1925 року, після його лекції, виголошеної у Флоренції. Клодель — це автор, якого я зовсім не люблю, але в якого траплялося декілька дивовижних осяянь.