Не сподівайтеся позбутися книжок - Еко Умберто

Неможливо назвати всі спалені бібліотеки.

Ж.-К.К.: Це нагадує мені досвід, який я здобув у музеї Лувр. Ішлося про те, щоби обрати твір та прокоментувати його перед невеликою групою осіб вночі. Я вибрав Лесюера, французького художника початку XVII століття, і його роботу "Проповідь святого Павла у Ефесі". На ньому зображений святий Павло в довгій сорочці та з бородою; він стоїть на постаменті. На ньому такий одяг, який абсолютно відповідає нинішній візії аятоли, бракує хіба що тюрбана. Його очі горять. Декілька вірних слухають. Внизу картини, повернутий спиною до глядача, на колінах стоїть чорний прислужник і спалює книжки. Я підійшов до картини, аби роздивитися, що за книжки горять. На картині видно, що на сторінках книжок — математичні формули. Раби, без сумніву, новонавернені в християнство, спалювали грецьку науку. Який прямий чи непрямий сенс захотів передати нам художник? Я не можу цього сказати. Але образ дуже і дуже незвичайний. Приходить віра, спалює науку. Це більше, ніж фільтрування, це ліквідація вогнем. Квадрат гіпотенузи мав зникнути назавжди.

У.Е.: Тут навіть є расистська конотація, бо знищення книжок довірено чорношкірому. Ми думаємо, що нацисти точно спалили найбільше книжок. Але що ми точно знаємо про події часів хрестових походів?

Ж.-К.К.: Гіршими за нацистів, як я думаю, найбільшими спалювачами книжок були іспанці в Новому Світі. Та й монголи тут їм не поступилися.

У.Е.: На світанку модерності західний світ протистояв двом іще не відомим культурам — американсько-індіанській та китайській. Китай був великою імперією, яку не можна було завоювати чи "колонізувати", але з якої ми могли би почати. Тож туди вирушили єзуїти, не для того, щоби конвертувати китайців у християнство, але щоби полегшити діалог культур і релігій. Території американсько-індіанської культури здавалися натомість населеними кровожерними дикунами, що стало причиною справжнього спустошення і страшного геноциду. Ідеологічним обґрунтуванням такої неоднозначної поведінки була мова, що її використовували в обох випадках. Піктограми в Америці визначили як просте наслідування речей, позбавлене концептуальної цінності, тоді як в Китаї ідеограми репрезентували ідеї та були більш "філософськими". Сьогодні ми знаємо, що піктографічне письмо було набагато складнішим, ніж думали. Стільки піктографічних текстів зникло?

Ж.-К.К.: Іспанці винищили рештки незвичайних цивілізацій, але не усвідомлювали, що знищують скарби. Але з-поміж них були такі, як отой дивовижний монах Барнардіно де Саагун, що передчували: є речі, які нищити не варто, і це було тим, що ми нині вважаємо своїм спадком.

У.Е.: Єзуїти, що вирушали до Китаю, були освіченими людьми. Кортес і особливо Пісарро були м'ясниками, пожвавленими проектом культуроциду. Францисканці, що їх супроводжували, ставилися до аборигенів як до диких тварин.

Ж.-К.К.: Не всі, на щастя. Ні Саагун, ні Казас, ні Дюран. Все, що ми знаємо про життя індіанців до завоювання, ми знаємо саме завдяки їм. Часто вони доволі сильно ризикували.

У.Е.: Саагун був францисканцем, але Лас Казас і Дюран були домініканцями. Цікаво, наскільки брехливими можуть бути стереотипи. Домініканці вважалися людьми інквізиції, натомість францисканці — чемпіонами з ніжності. І ось у Латинській Америці, як у вестерні, францисканці зіграли роль bad guys, а домініканці — good guys.

Ж.-Ф. де Т.: Чому іспанці знищили одні доколумбові споруди та зберегли інші?

Ж.-К.К.: Деяких вони просто не побачили, от і все. Це доля більшості великих міст майа, що були на цілі століття забуті та віднайдені в джунглях. Зокрема Теотіукан на півночі. Місто було вже порожнім у час, коли ацтеки прийшли в цей регіон, близько XIII століття. Ця одержимість знищенням усіх письмових пам'яток засвідчує, наскільки проклятим в очах завойовника є народ без писемності. Нещодавно в Болгарії знайшли ювелірні вироби, датовані другим і третім тисячоліттям до нашої ери. При тому, що фракійці, як і галли, не залишили по собі писемності. Народи без писемності, не названі тут, історії яких не розказані (навіть не містифіковані), не існують, навіть попри те, що їхні ювелірні прикраси — чудові й витончені. Якщо хочете, аби про вас пам'ятали, треба писати. Писати і зробити так, аби написане не зникло. Я іноді запитую себе, про що думали нацисти, коли спалювали книжки євреїв. Чи уявляли, що знищать їх усі, аж до останньої? Правда, це злочинна, але й утопічна затія? Чи не було це радше символічною операцією?

В наш час, у нас на очах, мене продовжують дивувати та ображати інші дії. Оскільки мені часто траплялося бувати в Ірані, то якось я запропонував відомій агенції привезти в моєму супроводі знімальну групу, щоби зняти сучасний Іран, яким я його знаю. Директор агенції запросив мене і почав з того, що озвучив своє розуміння країни, якої він не знає. Він дуже точно сформулював, що саме я мав би зняти. Він мав вирішувати, які кадри я мусив би привезти з країни, в якій він ніколи не бував: фанатики, що б'ють себе в груди, наприклад, наркомани, повії тощо. Проект не відбувся, звичайно ж.

Щодня ми бачимо, наскільки помилковим може бути образ. Ідеться про витончені фальсифікації, які особливо складно викрити, бо вони видають себе за "образи", за документи. І — вірите мені чи ні — сфальшувати правду набагато простіше.

Я пам'ятаю, як на якомусь телеканалі ішов документальний фільм про Кабул, добре знайоме мені місто. Всі плани було знято у "жаб'ячій перспективі", знизу вгору. Показували лише верхівки зруйнованих під час війни будинків, не показували вулиць, перехожих, продавців. До цього додали інтерв'ю з людьми, що всі як один говорили про жахливий стан країни. Єдиною звуковою ілюстрацією був звук суворого вітру, який чути в кінематографічних пустелях, змонтований так, щоб він весь час повторювався. Це значить, що його вибрали в фонотеці і додали до відеоряду. Однаковий шум вітру, який може впізнати "вміле вухо". І це попри те, що навіть дуже легкий одяг, який носять зняті у фільмі персонажі, взагалі не рухався. Той репортаж був цілковито брехливим. Він такий не єдиний.

У.Е.: Лєв Кулєшов уже показав, яким чином образи пов'язані один із одним і як можна з їх допомогою демонструвати зовсім різне. Одне і те ж саме обличчя чоловіка, показане після кадру з тарілки з їжею та після кадру з чимось абсолютно бридким, не справить однакового ефекту на глядача. В першому випадку обличчя чоловіка свідчить про апетит, в другому — про огиду.

Ж.-К.К.: І зрештою очі бачать саме те, що їм навіюють образи. В "Дитині Розмарі" Поланскі багато хто з глядачів побачив у фінальній сцені монструозне немовля, бо його описують персонажі, що схилилися до колиски. Але Поланскі ніколи не знімав немовля в цьому фільмі.

У.Е.: Можливо, багато хто бачив вміст знаменитої східної шкатулки, що фігурує у фільмі "Belle de jour" ("Красуня дня").

Ж.-К.К.: Звичайно. Коли в Бунюеля запитували, що там було всередині, він відповідав: "Фотографія мсьє Кар'єра. Саме тому дівчата так злякалися". Одного дня мені задзвонив незнайомець, знову розпитував про фільм, а ще про те, чи я жив у Лаосі. "Ніколи там не бував", — відповів я. Те ж запитання він поставив щодо Бунюеля, на що отримав те ж заперечення. Мій телефонний співрозмовник був здивований. Йому історія зі шкатулкою нагадала древній лаосійський звичай. Тож я в нього запитав, чи знає він, що ж там було. Він відповів: "Звичайно!" — "Ну то прошу, скажіть мені!" — попросив я. І він пояснив той звичай: жінки срібними ланцюгами прикріплюють собі до кліторів жуків-скарабеїв, які своїми лапками подовжують оргазм і додають йому ніжності. Я від несподіванки мало не впав і відповів, що ми ніколи не думали ховати в шкатулці скарабея. Чоловік поклав слухавку. І негайно відчув розчарування від цього знання! Я втратив гірко-солодкий смак таємниці.

Все це я розповідаю, щоби сказати, що образ, у якому ми бачимо не те, що нам показують, може обманювати ще тонше, ніж письмове мовлення, ніж слово. Якщо хочемо зберегти певну цілісність нашої візуальної пам'яті, то маємо обов'язково навчити майбутні покоління дивитись і бачити. Це, я б сказав, пріоритет.

У.Е.: Існує інша форма цензури, на яку ми проте заслуговуємо. Ми можемо зберегти всі книжки світу, всі цифрові носії, всі архіви, але якщо буде криза цивілізації, внаслідок якої всі мови, вибрані для збереження культури, стануть неперекладними, весь спадок назавжди буде втрачено.

Ж.-К.К.: Так сталось із ієрогліфічним письмом. Починаючи з едита Феодосія Великого 380 року, християнська віра стала державною вірою, єдиною та обов'язковою в усій імперії. Єгипетські храми, як і інші, закрили. Жерці, котрі були знавцями та зберігачами письма, опинились у ситуації неможливості передати своє знання. Вони мусили поховати своїх богів, із якими жили протягом цілих тисячоліть. Разом із богами поховали і ритуальні предмети, і навіть мову. Вистачило зміни одного покоління, аби все це зникло. Можливо, назавжди.

У.Е.: Знадобилося чотирнадцять століть, аби відкрити ключ до цієї мови.

Ж.-Ф. де Т.: Повернімося до цензури вогнем. Ті, що спалювали бібліотеки часів Античності, думали, можливо, що знищують всі сліди рукописів, які там зберігалися. Але після винайдення книгодрукарства це вже неможливо. Можна спалити один, два, сто примірників надрукованої книжки, та це не означає, що вона зникне назавжди. Інші примірники ще будуть розпорошені у багатьох приватних і державних бібліотеках. Для чого нині запалюють такі ж вогнища, що свого часу запалювали нацисти?

У.Е.: Цензор добре знає, що він не знищує всі примірники якоїсь книжки. Але для них це певний спосіб постати як деміург, який спроможний знищити у вогні цілий світ і саму концепцію світу. Його виправдання — регенерація, очищення культури, що в ній деякі тексти постають як гангрена. Не випадково нацисти говорили саме про "дегенеративне мистецтво". Аутодафе було способом лікування.

Ж.-К.К.: Образ публікації, поширення, збереження та руйнування непогано ілюструється постаттю бога Шіви в Індії. Він вписаний у вогняне коло, в одній із чотирьох рук тримає барабан, під ритми якого було створено світ, а в іншій — вогонь, який знищить всі плоди творіння.