Енеїда - Вергілій

Місто це, кажуть,
410] Там заснувала Даная колись для потомків Акріса,
411] Загнана Нотом бурхливим туди. Цю місцевість Ардея
412] Предки назвали колись (та й понині преславна ця назва
413] Ще залишилась — Ардея, але прогула її слава).
414] Тут у високих покоях спокійно спав Турн серед ночі
415] Темної; в час той Аллекто жахливий відкинула вигляд
416] Й фурії постать, а образ бабусі прибрала: зорала
417] Зморшками шкіру чола препоганого, сивим волоссям
418] Голову вкрила й святними стрічками та віттям оливним,—
419] Зовсім Каліба стара, ота жриця у храмі Юнони.
420] Так юнакові з явилась вона і мовить до нього:
421] "Турне, чи стерпиш, що стільки старання твого йде надармо,
422] Що поселенцям дарданським державу твою відступають?
423] Подруги цар відмовляє і віна того, що ти кров'ю
424] Сам заслужив, на чужині шукають наслідника трону.

425] Ну ж бо, осміяний, нині іди в небезпеку невдячну;
426] Військо тірренське розбий і мир захисти для латинян.
427] Мовити все це тобі, коли ти серед ночі спокійно
428] Спатимеш, доня Сатурна всесильна мені наказала.
429] Отже, іди і наказуй озброїтись всьому юнацтву,
430] З брам вирушать. Бий фрігійських вождів, що на нашій прегарній
431] Річці осіли, й мальовані судна їх викури димом.
432] Сили небесні могутні велять так, і хай це відчує [162]
433] Сам цар Латин, якщо шлюбу не дасть, не дотримає слова,—
434] Хай тоді, врешті, він Турна пізнає у сутичці збройній".

435] Але сміється з віщунки юнак і так починає
436] В відповідь мовити їй: "Що флот там у Тіброві хвилі
437] В'їхав, не думай, що це не дійшло ще до мене; страхіття
438] Ти не вигадуй, за нас-бо цариця Юнона, спасибі,
439] Ще не забула.
440] Матінко мила, тебе надаремно журбою проймає
441] Старість твоя, що вже цвіль на ній сіла; в ній звітрилась прав^
442] І неправдиві страхіття боїв між царями виводить
443] Перед віщункою. Храму пильнуй і божественних статуй,
444] Мир же й війну хай провадять мужі, бо війна — то їх справа!"

445] Гнівом скипіла Аллекто від мови такої, й так само
446] І юнака, що сказав це, тремтіння якесь охопило,
447] Й лудою очі зайшли, бо вужами стома засичала
448] Грізно Ерінія й стало жахливим у неї обличчя.
449] Дико поводить очима огнистими, не допускає
450] Й слова, а він — і хоче, й не зважиться щось їй сказати,—
451] Двох вона змій із своєї коси навертає на нього,
452] Ляска бичем і ротом розлюченим так промовляє:
453] "Так, поросла вже я мохом, мене, вже безплідну для правди,
454] Старість лякає страхіттям пустим боротьби між царями.
455] Зваж-бо на'те: із оселі жахливих сестер я приходжу,
456] Війни й загибель несу я в руці".
457] Мовила так і кинула враз в юнака смолоскипом,
458] Й чорна, в диму, головешка на грудях його опинилась.
459] Острах великий зірвав йому сон, і все тіло, і кості
460] Дрож охопив, і піт з нього всього потоком полився.
461] "Зброї!" — кричить він безтямно і зброї шукає у домі
462] І біля ложа; обняв його шал до заліза і з гнівом
463] Лють войовнича. Отак, мов багаття тріскуче із хмизу
464] Хтось під кип'ячий казан підмостив, і окріп закипає,
465] Весь аж клекоче від жару, здіймається паром бурхливим,
466] Піною плине й струмками випорскує високо вгору,
467] Впину воді вже нема, і дим виривається чорний.
468] От він вождям юнаків на Латина-царя йти походом
469] Заповідає, бо зірвано мир. Каже зброю ладнати
470] В захист Італії, з меж її ворога вигнать і разом
471] Тевкрів здолати й латинів. Сказав це й богам помолився,
472] І один одного стали рутули до зброї гукати.
473] Постать велична та юність палка одного з них чарує,
474] Іншого — предки царя, тих — у подвигах славних правиця. [163]
475] Поки ще Турн рутулів запалює духом хоробрим,
476] Вже поміж тевкрів майнула Аллекто на крилах стігійських.
477] Іншого хисту вжила вона й місця. Простежила пильно,
478] Де уродливий Іул понад берегом сіті на звірів
479] Ставив і гнався за ними. І тут Коцітова діва
480] Наглу скаженість собакам прищеплює й запахом знаним
481] Дражнить їм нюх, щоб за оленем гнались завзято. Була це
482] Перша причина всіх бід, що серця того люду сільського
483] Жаром війни запалила. Був олень величного зросту,
484] й роги він мав величезні. Від вимені в матері взявши,
485] Тіррові хлопці плекали його, та й Тірр сам, їх батько,—
486] Мав-бо в опіці він череди царські і ниви розлогі.
487] А як освоївся олень, сестра тоді Сільвія щиро
488] Дбала, щоб ніжні квітки у віночок сплести й заквітчати
489] Роги його, розчесать і в воді його викупать чистій.
490] Він не боявся руки, й до стола у господаря звикши,
491] Лісом довкола бродив, але знов до знайомих порогів
492] Сам повертався додому, хоч часом і пізньої ночі.
493] В час той, як далі від дому блукав він, Іула собаки
494] Хижі, як той був на ловах, допали його, коли долі
495] Плив він рікою й шукав у тіні охорони від спеки
496] Під берегами зеленими. В час той Асканій, що прагнув
497] Людських похвал надзвичайно, стрілу з рогового пускає
498] Лука; правиця не схибила, бог допоміг, отже, вбилась
499] З свистом великим тростина в живіт, прямо в здухвини звіра.

500] Чотириногий поранений втік під знайому покрівлю
501] І_зі скиглінням, залившися кров'ю, заходить до .стайні
502] Й стогоном, наче благанням, усю виповняє оселю.
503] Сільвія перша, сестра, заломлює руки, й волає,
504] Й кличе на поміч селян звідусіль, що серця у них грубі.
505] Раптом з'явились вони (бо в лісах мовчазливих таїться
506] Погань страшна), головню той осмалену в руки хапає,
507] Той сукувату ломаку тяжку,— що попало у руки,
508] В гніві тут зброєю стало для них. Тірр збирає ватагу,
509] В люті безмежній сокиру вхопивши, на четверо дуба
510] Саме колов він і клин заганяв. А жорстока богиня,
511] Слушну хвилину, щоб шкодить, знайшовши, з засади влетіла
512] Прямо на стайню високу й з покрівлі найвищої грає
513] Гасло пастуше на розі крутому, пекельної сили
514] Звуку надавши, аж ліс затремтів і по зворах глибоких
515] Гомін пішов, що аж Трівії озеро вчуло далеке,
516] Нар, білохвилий од сірки, й джерела Веліну почули,—
517] І матері, умліваючи з жаху, до серць пригортали
518] Діток малих. Тоді, на той голос пастушого рогу, [164]
519] Хто лиш почув його клич, звідусюди, хапаючи зброю,
520] Юрмами спішно збігатись розлючені стали селяни.
521] Хвилею молодь троянська Асканію в поміч приходить,
522] Входи укріплень усі відчинивши. Стрункими рядами
523] Всі поставали. Та це не була уже бійка пастуша
524] Кіллям твердим або дрюччям осмаленим, тільки залізом
525] Бились вони двоєсічним. Довкола чорніє жахливе
526] Жниво мечів гостролезих; від сонця полискує криця,
527] Кидає блиски під хмари. Так хвиля від вітру спочатку
528] Пінитись білим лише починає, та здійметься потім
529] Високо море, й поволі все вище підносяться хвилі,
530] Врешті, із самого дна аж до неба ті хвилі сягають.
531] Тут перед військом у першім ряду десь стріла засвистіла,
532] І повалився юнак — це Альмон, з синів Тірра найстарший,—
533] Бо уп'ялась йому в горло вона і, голосу вогкий
534] Шлях заливаючи кров'ю, ніжне життя зупинила.
535] Безліч там впало мужів, і між ними Галес постарілий,
536] В час той, як їх помирити збирався; найбільш справедливий
537] Був він колись, гіа ще й найбагатший на землях авзонських —
538] В нього було п'ять овечих отар, і п'ять черед худоби
539] З паші вертало, й стома він плугами орав свої ниви.

540] Бій цей у полі ішов із однаковим щастям,— богиня
541] Сповнила, що обіцяла, бо кров'ю війну покропила
542] Й в першім бою вже попадали трупи,— з Гесперії вийшла,
543] І полетіла в небесні простори, і так до Юнони
544] Голосом гордим, звитяжним озвалась: "Ось маєш і розбрат,
545] Смута воєнна його спричинила: нехай же їх дружба
546] Лучить тепер, і союзи нехай тепер творять, коли я
547] Тевкрів авзонською кров'ю скропила; коли ж твоя воля
548] Схоче, незламна, того, то ось що додам я до цього:
549] В війни втягну я чутками сусідні міста і держави,
550] Запал шалений в серцях розпалю їм любов'ю до Марса,
551] Щоб звідусіль ішли в поміч, всю зброєю вкрию країну".
552] Відповіла їй Юнона на це: "Досить зради й страхіття,
553] Є вже причина війни, бо б'ються рукопаш, і зброя,
554] Що її випадок в руки уклав їм, вже свіжою кров'ю
555] Скроплена. Хай відсвяткує преславний потомок Венери
556] й сам цар Латин разом з ним і подружжя таке, і весілля.
557] Та щоб ти вільно блукала по цьому небесному світу,
558] Батько, володар найвищого неба, на це не дозволить.
559] Йди собі звідси; як доля іще щось дозволить зробити,
560] Я вже сама те зроблю". Так Сатурнова донька сказала.
561] Та ж свої крила, вужами кипучі, здіймає і лине
562] Прямо в оселю Коціту й висоти небесні лишає. [165]
563] Є у середній Італії місце при горах високих,
564] Славне, в численних країнах про нього спогадують люди,—
565] Є це долина Ампсанкта. Ліс темний у неї обабіч
566] Густо стіною її закриває, потік круторвучий
567] В самій середині з гуком об скелі б" в вирі шумливім.
568] Тут-то жахливу печеру показують — відхлань пекельну
569] Діта жорстокого. Щелепу там смертоносну відкрила
570] Прірва страшна й Ахеронтом прорвалась. Туди осоружна
571] Скрилась богиня Ерінія й землю звільнила, і небо.

572] Донька Сатурна, однак, довести в тому-часі до ладу
573] Діло воєнне старається конче. Вже ринуть у місто
574] Юрмами всі пастухи прямо з бою й несуть тих, що впали,
575] Вбитого хлопця Альмона й знеславлене тіло Галеса.
576] Кличуть із неба богів, Латина за свідка взивають.
577] Тут же і Турн, серед злочинів лютих він збільшує вдвоє
578] Жах тих убивств і вогню:,то троянців до влади вже кличуть?
579] З родом фрігійським уже поріднились, для нього ж пороги
580] Ці недоступні? А далі надходять і ті, що в натхненні
581] Вакховім їх матері у лісах непрохідних танцюють —
582] Бо нездоланне ж імення Амати! — і разом зібравшись
583] І звідусіль, домагаються бою. І так усі разом
584] Проти судьби й віщувань цих, зле зрозумівши ознаки
585] Волі богів, в один голос війни лише прагнуть страшної.
586] І обступають в завзятті Латинову царську оселю.
587] Він, наче скеля морська непохитна, їм всім опирався;
588] Наче та скеля морська, коли гуркіт зростає навколо
589] Й множиться хвилі прибій, а вона все така ж нерухома,
590] Й марно на камені спінені хвилі шумлять і налиплу
591] Водорість в море змивають.